Набір висоти
Національний центр Олександра Довженка випустив у прокат третю збірку короткометражних фільмів «Українська нова хвиля»
Альманах свіжих короткометражок – глибинний замір ситуації у вітчизняному кіні. Останній рік виявився вдалим для нашої кінематографії; однак важливі не тільки видимі перемоги, а й тло, на якому вони здобуті.
Збірку склали анімаційні «Затичка» та «Крамниця співочих пташок», документальні «Обличчя», ігрові «Прості речі», «Листопад», «І бог зробив крок у порожнечу». Зупинимось на найцікавіших роботах.
«І Бог зробив крок у порожнечу» (30’, режисер - Заза Буадзе, сценарій - Юлія Чернявська) – рядок афроамериканського поета Джеймса Джонсона; повністю фрагмент звучить так: " І Бог зробив крок у порожнечу. І Він подивився довкола й сказав: «Я самотній. Створю собі світ»".
У закинутій місцині, в зоні відчуження довкола ЧАЕС, живуть перестарілі Адам і Єва (Євген Свиридюк, Галина Корнєєва), котрі бозна-коли усамітнилися в окремих хатах, бо «не зійшлися характерами», а спілкуються, вкладаючи записочки в чайник, котрий рухають туди-сюди на мотузці. Заза Буадзе народився в Грузії в 1962 р., давно осів в Україні, проте зберіг спадкові риси грузинського ліричного реалізму: гумор, співчуття до героїв, притчевість, увага до речової фактури, старанне підкреслювання локальних кольорів. Помітно, що режисер прагнув наблизити кадр до живопису, щедро клав фарби, й, наприклад, змусив героїню-селянку поратися по господарству в ідеально білій сукні, що цілковито суперечить побутовій правді. Краса композиції важить більше за достовірність; але тут це гріх невеликий. Буадзе дає картину творіння навиворіт, згасаючого Едемського саду, в який раз на тиждень заїжджає добрий ангел середнього віку на машині-автокрамниці з запасом олії та крупи. Дещо штучно намальовані фінальні кадри, прямолінійність сюжетних поворотів не відміняють поетичності новели. Хоча режисер має вже чималий досвід на телебаченні, «Крок у порожнечу» - його дебют у кіні, і саме як дебют зроблений цілком пристойно.
«Обличчя» (25’, режисер - Нікон Романченко сценарій, оператори - Нікон Романченко, Анастасія Лисенко, головний приз Національного конкурсу фестивалю «Молодість») – ще одне свідчення розквіту постмайданівської документалістики. Неігрових стрічок про революцію знято чимало, деякі з них здобули неабиякий міжнародний успіх. Щось нове тут запропонувати складно. 23-річний режисер, утім, і не женеться за новизною. Усе знайомо: хоровий «Щедрик» на початку, будні Майдану, сутички на Грушевського й на Інститутській, а наскрізний мотив – крупні фронтальні плани рядових повстанців. Прийом настільки ж традиційний, наскільки й дієвий. Бачимо, як змінюються ці обличчя, як досвід – радісний, страшний, болісний, звільняючий – лягає на них. Зміни, в першу чергу - зміни в людях - були сенсом революції, і цей найголовніший сюжет Романченку вдалося вхопити й передати, тому й так запам’ятовується завершення в подвійному відстороненні, коли бачимо групу героїв фільму вже на фотографії, з укритими кіптявою обличчями – як підсумок, як знак того, що це вже події стали історією з її пафосом і щемом.
Загалом, у нашому кіні найбільш живучі цехи – документалісти й аніматори. Мальована «Крамниця співочих пташок» Анатолія Лавренишина (18’) – краще тому підтвердження.
Анатолію вдалося створити цілковито фантасмагоричний, однак переконливий світ, химерну антиутопію, в якій діють дивні машини, по вулицях серед яйцеподібних будинків ходять істоти з людськими тілами й пташиними головами, а в клітках, навпаки, сидять пернаті з пташиними тілами й людськими обличчями. Герою невимовно щастить: він підбирає на вулиці справжню жар-птицю з сяючим блакитним пір’ям, чарівним голосом і обличчям юної красуні. Але його птахами починає цікавитися багата владна верхівка, й це небезпечно.
Фантазія режисера воістину безмежна. «Крамниця…» – це візуальна пригода, подорож крізь потік вражаючих образів, дещо схожа на експерименти з галюциногенними препаратами, однак тут головною є опозиція мистецтва й світу впорядкованого хижацтва, де співаки стають лише стравою на бенкеті і все перетворено на товар. Мистецтво є добро і добро є мистецтво: Лавренишин бездоганно зв’язує етичне й естетичне в найкращій авторській анімації останніх років.
Від «Листопаду» (21’, режисер - Марія Кондакова, сценарій - Марися Нікітюк, Марія Кондакова) спочатку нічого особливого не чекаєш. Ось живе собі двірничка Валя (Уляна Данилюк), мріє поїхати на море, але знає, що там теж «усе буде засране», а вона ж з собою граблі не взяла, бо вони важкі. А ще вона підбирає по доброті душевній пораненого чоловіка на вулиці, і починається у Валі інакше життя. Отак нехитро.
Доволі швидко розумієш: ось цілком зрілий фільм, в якому не тільки добре сколочений, майже без заноз і дірок, сценарій, а ще й живі діалоги (кричуща рідкість для нашого кіна), актори природні й органічні, а візуальні трюки на своєму місці (як, наприклад, у фіналі, де сірий бетонний мікрорайон раптом насичується кольорами). Єдиний грубий мазок – надто лобовий епізод з убивством героя,– між прощанням з Валею і фатальним пострілом варто було б лишити трохи більше часу й простору. Але назагал баланс потрібних компонентів такий, що дозволяє назвати «Листопад», разом з «Крамницею», найкращим фільмом добірки.
Третя «Нова хвиля» засвідчила, що наше кіно знаходиться на якісному підйомі, причому умови для того – зокрема, плідне творче середовище - склалися ще до Майдану; революція лише додала енергії. Муки переродження – чи другого народження – ми пройшли. Тепер добре було б, уникаючи дитячих хвороб росту, набиратися сили, краси й суспільної ваги.
Аби тільки не заважали – хоч зовнішні вороги, хоч внутрішні дурні.
Третю "Хвилю" можна побачити в Києві (за покази – велика подяка кінотеатрам «Київ» і «Кінопанорама»), Харкові, Чернівцях, Вінниці, Запоріжжі, Дніпропетровську, Львові.
