«Нам вдалося обернути страх на емпатію до українців»

Фільм брав участь у «Панорамі» — паралельному конкурсу Берлінале, а світова прем’єра «Клондайку» відбулася в січні на американському фестивалі «Санденс», де драма української режисерки Марини ЕР ГОРБАЧ стала першою в історії українською ігровою стрічкою, яка здобула приз за найкращу режисуру.

Створений у копродукції з Туреччиною, фільм розповідає про пересічну родину, яка опинилася в епіцентрі подій довкола авіакатастрофи рейсу MH-17 «Малайзійських авіаліній» 17 липня 2014-го в селі Грабове Донецької області. Ірка (Оксана ЧЕРКАШИНА, зірка картини Наталії ВОРОЖБИТ «Погані дороги») і Толік (Сергій ШАДРІН) очікують народження першої дитини, однак війна вривається в їхнє життя. Жінка відмовляється евакуюватися, навіть коли село захоплюють збройні угруповання. Уламки збитого літака падають неподалік від їхнього будинку. Сюжет поступово занурюється в безум насильства.

Призи «Панорами» роздавали уже після вручення призів основного конкурсу. Українській картині дісталися дві нагороди: Приз екуменічного журі та другий приз глядацьких симпатій — свого роду «віце-чемпіонство» в рейтингу голосування широкої авдиторії.

Як прокоментувала Марина Ер Горбач,  «Клондайк» став дуже актуальним фільмом на Берлінале. Ми запропонували європейським глядачам зворотний бік актуальної стрічки новин про українсько-російський кордон. Для багатьох усвідомлення, що війна в Україні триває з 2014 року, виявилося емоційним відкриттям. Я особисто відчула, що нашому фільму вдалося обернути у глядачів страх на емпатію до українців».

Мехмет БАҐАДИР ЕР, копродюсер фільму і чоловік Марини, відзначив: «Санденс» і Берлінале — слушна нагода для України через історію трагедії MH-17 привернути увагу міжнародного глядача до подій російсько-української війни. Водночас присутність на цих фестивалях свідчить про художню цінність «Клондайку».

Марина Ер Горбач народилася в Києві 17 липня 1981 року. Випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Миколи МЕРЗЛІКІНА), а також Школи режисерської майстерності Анджея ВАЙДИ. Крім «Клондайку», має в доробку ще три повнометражні роботи: «Гарчання чорних псів» (2009), «Люби мене» (2013), «Омар і ми» (2019). Членкиня Європейської кіноакадемії. Проживає в Стамбулі.

Після презентації «Клондайку» в Києві в «Дні» вийшло інтерв’ю з режисеркою. Наведемо кілька фрагментів, у яких Марина розповідає про історію створення «Клондайку»:

— Сама катастрофа рейсу МН-17 припала на мій день народження. А цього дня у нас ще й була прем’єра в Одесі, ми святкували, до того ж, у мене ще нещодавно друга донька народилася. Дуже емоційно піднесений момент — і саме тому ця новина так уразила. Я дуже гостро переживала війну й анексію, але саме трагедія МН-17 справила дуже сильне враження — надто ж тому, що нам майже одразу запропонували евакуацію в Туреччину. Попросили нікому не казати, просто бути готовими сісти в літак. Ось ми святкуємо, ось мої сестра і мама, і тут підходять працівники консульства з такою рекомендацією. Тобто небезпека вже безпосередньо торкнулася тебе. І все одно ти цього не бачиш, не бачиш цього жахливого моменту удару ракети по пасажирському авіалайнеру і того, що відбувається потім, усіх тих пограничних ситуацій на землі... Власне, оця комунікація з уявою є основним принципом режисерського бачення в «Клондайку». Фільм цілеспрямовано апелює до глядацької уяви. При цьому я хочу не просто розповісти історію, а зробити через свої емоції.

Мені особисто було дуже страшно. В якусь мить прийшло розуміння, що цього страху вже забагато, що я втомилася від нього. Наші страхи насправді підживлюють міф про наддержаву Росію, яка прийде, всіх тут переможе й оберне на рабів. У мене це викликало протест. Неможливо весь час перебувати у стресі. Але, мені здається, кіно вийшло набагато глибшим за протистояння власним страхам чи засудження мілітаризму. Використовуючи трагедію рейсу МН-17 як драматургічну основу, я намагаюся дати відповідь на запитання про людей із зони конфлікту: чому вони не тікають, чому залишаються там? І на друге, не менш важливе: чому там взагалі відбувається війна, чому там стріляють по їхніх будинках?

Я, коли ще 2017-го представляла проєкт на пітчингу Держкіна, показувала майбутніх героїв як персонажів картин Марії Примаченко. Я взагалі вірю, що люди — це тварини. Для мене було дуже важливо знайти правильні образи — тож і шукала виконавців з тваринними ознаками й інстинктами, з зовнішністю, яка могла би підтримати задум, і так само психологічно, емоційно гнучких. Сергій Шадрін та Оксана Черкашина утворили на екрані неймовірну пару. Я захоплююся тим, як вони виклалися, та їхньою дисципліною. Навіть коли доводилося знімати 27 дублів і було дуже важко, особливо Оксані, бо вона багато працювала фізично, тілом, — все одно вони знаходили внутрішні ресурси і йшли далі. У нас не було жодного епізоду, де довелося б сказати: «Ну все, всі втомилися, стоп».

Я українська режисерка, живу в Туреччині. Я і ментально, і культурно пов’язана з Україною. Це не про місце, а про відчуття себе. А перебування паралельно у двох культурах лише збагачує.