Гарячі теми:

Нана Джорджадзе: Питання національності для мене — останнє

10 вересня, 00:00

Одне з найяскравіших подружжів сучасного світового кіно — Нана Джорджадзе та Іраклій Квірікадзе. Він — великий, гарний, мовчазний філософ. Вона — яскрава, з копицею рудого волосся, вічно юна хіпі. Її кіно — незвичайно точне, адресно спрямоване до серця глядача, — заворожує. Вони дуже багато працюють, а в перервах «кочують» фестивалями. Не задля тусовки — заради пізнання. Багато й доброзичливо дивляться чуже кіно й вбирають нові враження.

У ранній юності дівчина з благополучної сім’ї, Нана, тікала з дому, аби вільно кочувати просторами тоді величезної країни — СРСР. Їздила автостопом, «зайцем» поїздами, ночувала на вокзалах, знайомилася і спілкувалася з найрізноманітнішими людьми. Одягнена в яскраве вбрання, руки, як і сьогодні, унизані простими різнобарвними браслетами, вона виглядала екзотичним птахом на тлі радянської дійсності, де хіпі було словом лайливим. І, Бог милував, крім спогадів про різні міста й краї та знайомств із цікавими людьми, — ніяких ексцесів. Бідні батьки! Але які мудрі!

Спогади й нові враження вона все життя делегує у своє кіно — тонке, розумне, талановите й обов’язково з гумором.

Найближчим часом Нана Джоржадзе «дебютує» як режисер телесеріалу. Вона стала постановником фільму «Голоси», який глядачі невдовзі побачать на каналі ГРТ.

— Нано, ви з вашим чоловіком, Іраклієм Квірікадзе, як то кажуть — люди світу. Ви не прив’язані ні до географії, ні до псевдонаціональних проявів. При цьому в кожному вашому фільмі, в кожному вислові — справжня, непідроблена, глибока любов до Грузії. І ваші картини промовляють мовою, зрозумілою кожній мислячій людині, при цьому в них — неймовірний, запаморочливий аромат Грузії. Може, це і є поняття — національне кіно?

— Я відчуваю і завжди відчувала себе «абсолютною» грузинкою, хоч би де я була. Але питання про національність для мене — останнє, коли я спілкуюся з людьми. Це може бути цікаво для мене в тому плані, якою мовою розмовляють люди — це завжди особлива музика; мене цікавлять костюми, ритуали — це допомагає зрозуміти спосіб мислення співрозмовника. Все решта — байдуже. Я або спілкуюся з людиною, тому що вона мені цікава, або — ні. Виросла в такому середовищі, ніколи не знала, хто зі мною грає у дворі поруч — тбіліські двори були інтернаціональні, там були ВСІ! І відбувалося все лише на людському рівні — любов, зради, бійки, весілля, секрети, друзі й вороги. Те саме — і в школі, і в інституті, і в сім’ї. Це культурний рівень спілкування, що був прийнятий у нас.

— Що ж із нами всіма сталося, що люди намагаються довести свою національну ідентичність, причому часто — в жахливий спосіб?

— Я не аналітик, живу здебільшого емоціями. Весь жах у тому, що це більше політичні ігри. Політикам чомусь вигідно змушувати людей замислюватися про подібні речі, бо їм, політикам, потрібні провокації. Але, повірте, не всі, дякувати Богові, «ведуться» на це — у мене в Грузії сім’я, родичі, які живуть за тими законами етики, моралі й культури, які передавалися з покоління в покоління, і де в основі лише одне — хороша ти людина чи сволота. Стосовно ж «гарячих» точок, то там простежується одна й та сама драматургія. А в «підігрітій» атмосфері не всі люди витримують.

— Від чого ж залежить міра витримки?

— Гадаю, від рівня культури, що, на жаль, в останньому столітті особливо, знижується. Іноді потрібно збрити волосся, щоб виросло нове, міцне. А в нас збривають, а вирости не дають, знову — під нуль. Із кожним поколінням щось відбувається. Нестабільність призводить до міграції, що теж не сприяє збереженню кращих людських якостей. Кістяк, що був обличчям країни (не кажу — нації), мірилом її розуму, совісті, таланта, — став розчинятися в «світовому океані». Але можу навести й інший приклад: я дуже пишаюся цим. Грузинські євреї, які виїхали до Ізраїлю, привезли з собою і зберегли таку любов до Грузії: вони назвали вулиці так, як називалися ті, на яких вони жили. Вони навчають дітей грузинської мови, пісень і танців. Вони просто виїхали на свою батьківщину, але відвезли із собою не ненависть, а справжню любов, відображену, приміром, у чудовому фільмі, який було знято в Ізраїлі та який обійшов увесь світ з величезним успіхом — «Моє грузинське весілля».

— А я хочу поговорити про ваше кіно, яке дуже люблю. З одного боку, воно неймовірно емоційне, з іншого — дуже чітко вибудуване й структуроване. Останнє йде від вашої першої освіти — архітектурного факультету?

— Архітектура дала мені дуже багато. Це універсальна професія, не лише тому, що дуже її люблю та продовжую нею займатися. За професією я містобудівник, і хоч міст не будую, але із захопленням проектую інтер’єри будинків, кафе, ресторанів у перервах між фільмами, які знімаю. Звісно, архітектура допомагає мені. Працюючи в кіно, завжди пхаю свого носа в «чужі» справи, вибачаючись перед художниками, бутафорами, костюмерами. Усе повинна робити власноруч — поставити, повісити, поправити. Тягну з дому костюми й реквізит, навіть діти мої «лають» мене за це. І Іраклій лає — хоч би де ми жили, моментально влаштовую з дому «запасники», а потім усе тягну на знімальний майданчик. А що ж до структурування, адже я здебільшого знімаю за сценаріями Іраклія, а він — людина непередбачувана, але «мого світу». Мені дуже близький стан, коли стираються межі між реальністю й фантазією, дуже важливе почуття гумору. Його сценарії дають мені можливість імпровізувати, дуже вільно почуватися. Він завжди каже, що я псую його сценарії, але я можу йти в будь-який бік, а він потім, коли дивиться фільм, приймає моє бачення.

— Адже Іраклій — великий майстер монтажу, він допомагає вам у цей період?

— Спочатку я монтую сама, потім він приходить і починає «пити мою кров». Якщо ми монтуємо в «пристойній» країні — Німеччині, наприклад, де тиша, чутно, як муха летить, то з нашої монтажної лунають дикі крики й лемент. Ті, хто чує це вперше, — в шоку. Не знають, як бути, може, поліцію викликати чи пожежників? Потім звикають, бачачи нас у перервах, коли ми мирно п’ємо каву. А коли після зміни, вночі, захриплі, ми повертаємося додому, він обіймає мене й каже: «Подумай, як здорово, 35 років живемо, і жодного конфлікту!»

— А як усе починалося?

— Він був моїм педагогом, я вийшла заміж за свого вчителя. 2 жовтня почалися заняття, а 27-го ми вже одружилися. Наш бурхливий роман тривав 25 днів і триває вже 35 років. Він дуже багато чого мене навчив. Приголомшливий сценарист, великий монтажер — «витягував» дуже багато картин, багатьох великих режисерів. Фільми ці отримували й «Оскарів», і призи найпрестижніших фестивалів. Іраклій має унікальний дар — під час монтажної роботи він по ходу може кардинально змінити драматургію, знаходить несподівані ходи, переставляє сцени. Повірте, я багато чим завдячую нашій щасливій зустрічі!

— Свого часу хіпі, яких в усьому світі називали «дітьми квітів», у нас були босяками. Проте ви, дівчина з благополучної сім’ї, в нашій святенницькій країні вирішили саме в такий спосіб пізнавати світ. Ваші історії родом звідти?

— Навіть не знаю, може, й так. Історія починає в мені «бродити», я розповідаю її Іраклію, потім щось пишу в міру власних можливостей. Я, на відміну від нормальних сценаристів і письменників, не вмію писати великі речі, не можу довго сидіти за столом. Коли починаю чимось цікавитися, щось вирує в мені, не те щоб хотілося сісти й написати, а треба зірватися, бігти, рухатися. Більше люблю розповідати історії, ніж писати. Ось Іраклій — пише.

— Але ж у кіно ви вмієте і розповісти, і показати історію?

— Знаєте, я не даю своїм акторам читати сценарій. Перед зйомкою розповідаю ситуацію й дам прочитати ті слова, яких вимагає ця ситуація, адже в житті ніхто з нас не знає, що буде потім, і не завжди згадує, що було до. І виходить більш правильний тон, чисте око, висікається іскра, розумієте? Перші розгубленість і нерозуміння для мене бувають дуже цінними, дуже важливими й набагато щирішими, ніж зіграні з накопиченим професійним багажем ситуації.

— А як сприймають це актори?

— Я дуже люблю артистів, дуже їх поважаю. Актор має почуватися вільно. Повинен грати в кіно, граючи. Глядач у жодному разі не повинен відчувати поту й переживати кошмари, коли робота робиться із зусиллями. Я, наприклад, коли знімаю кіно, ніколи не сплю, іноді «вирубуюся» години на дві, коли вже зовсім падаю. Але це не повноцінний сон, бо постійно жахаюся з того, що роблю, весь час незадоволена собою. І мені дуже складно дивитися свої фільми, коли вони закінчені, бо завжди знаходжу щось, що необхідно було зробити інакше. Взагалі після закінчення картини відчуваю таке спустошення! Бо викладаюся до крапельки. Особисте життя? Та його взагалі немає! Минає тиждень, починаю спати. За два — їсти, помічати близьких тощо. А потім починаю хотіти знову знімати.

— Коли працюєте, думаєте про глядача?

— Ні, вибачте, ніколи. Не можу про це думати, бо для мене глядач — це дуже конкретні особи. Це люди, яких я люблю й думку яких ціную. А зал — поняття абстрактне, я ж не знаю, чи прийдуть до залу троє людей, чи 300. Але якщо вони досиділи до кінця — все це мої друзі. Люди, з якими я можу розмовляти. Для них у незліченний раз можу щось переставляти на зйомках, переважувати, поправляти в кадрі — я дуже люблю деталі, — хоча цього потім можна й не помітити, адже миттєво промайне, без укрупнення, без зупинки, на задньому плані. Для мене дуже важливо, щоб глядачі фільму відчули атмосферу. А коли за день-два згадають про фільм — це для мене величезне щастя.

— Отже, ви можете сформулювати, що таке щастя?

— Це ж миттєве поняття, воно не може тривати довго. Спалахне й минає. Не знаю, які слова знайти для цього: або це має бути висока поезія, або треба вміти відсторонитися від того, про що ти розповідаєш, щоб не впасти в сентиментальність і вульгарність. Знаю лише, що не можна зумисне натискати на болючі точки, — сама цього дуже не люблю, — щоб не вичавлювати спеціально сльозу.

— Що вам цікаво в сьогоднішньому кінопотоці?

— Ніяк не можу звикнути до стрімкої технічної сторони кіно. Я дуже старомодна. Усі ці «прибамбаси», гра іграшок часто підмінюють собою, а іноді вихолощують трепетний зміст людяного глибинного змісту. Не люблю, коли мене лякають — не дивлюся трилерів. Дуже ціную гумор, імпульс, емоції, почуття.

— Що нині у вас у роботі?

— Уперше в житті зняла за пропозицією Костянтина Ернста й Дениса Євстигнєєва міні-серіал. Це історія незвичайної жінки, яка чує голоси — 17-серійна стрічка. Дев’ять серій — мої, решту зняв Хван, бо це одна горизонтальна історія, з багатьма вертикальними, кожна серія — нова вертикаль. Гадаю, ви побачите цю роботу в новому сезоні. Також у мене на столі три сценарії: два — Іраклія, один — мій. Продюсер Андрій Разумовський, з яким ми вже працювали, зацікавився усіма трьома.

— Чи є перспективи в українського, грузинського, казахського кіно встати з колін?

— Звісно. Якщо чогось дуже хочеш — здійсниться. Має проявитися нове покоління людей, які не можуть жити без кіно. Але це має бути не абстрактна любов, а така, що ѓрунтується на глибокій культурі та знаннях. Головне — людський фактор, фінанси з’являться. Приклад цієї магії — сучасне румунське кіно.

— Як ви, настільки волелюбна людина, примудрилися асимілюватися в кіно — творчості колективній?

— Все життя я працюю практично з однією командою з 18 людей. Ми розуміємо один одного з півслова, з одного жесту чи погляду. В останніх моїх стрічках оператор — мій син. Його камера завжди дихає. Це людина, яка найбільше лається зі мною і розуміє краще від усіх. Я дуже люблю талановитих людей, навчаюся в них і щаслива, що ми разом.

— Ви — яскрава особистість, а вам ніколи не пропонували крісел, посад?

— Я народилася в літаку й виросла на даху. Не можу уявити себе у владі. Мені здається, щойно ти спокусишся — все! Ти залежний! У тому, що я роблю, є, звісно, свої несвободи, але це зовсім інша, моя історія.

ФIЛЬМОГРАФІЯ

Акторські роботи

1978 — Декілька інтерв’ю в особистих питаннях

1981 — Будь здоровий, любий

1981 — Плавець

1985 — Великий похід по наречену

1988 — Житіє Дон Кіхота і Санчо

Режисерські роботи

1978 — Тріо

1979 — Атлант

1980 — Подорож до Сопота

1982 — Допоможи мені піднятися на Ельбрус