Народ за "Ларрі Флінта"

По завершенню фестивалю газета "Berliner Morgenpost" оприлюднила вердикт свого читацького журі, що вже чверть віку присуджує призи з промовистою назвою "Фаворит публіки".

Трійка фільмів-фаворитів нинішнього сезону має очевидне американське походження: "Народ проти Ларрі Флінта" режисера Мілоша Формана, "Англійський пацієнт" Ентоні Мінгелли та "Ромео і Джульєта" База Лурмана. Міжнародне журі публіку підтримало: "Ларрі Флінт" має "Золотого ведмедя", а "Срібні ведмеді" за кращі акторські ролі дісталися душевній медсестрі, що доглядала пацієнта, - Жильєтт Бінош та новочасному Ромео - Лєнардо Ді Капріо. Престижний приз імені Альфреда Бауера, історика кіно, одного з "хрещених батьків" Берліналє теж у "Ромео і Джульєти".

Характерним видається не тільки вибір публіки, яка голосує за видовище й "демократичне кіно", а й та біографічна лінія, що єднає імена режисерів усіх трьох картин-лауреатів. За походженням - щонайперше, культурним - вони не американці: Форман - із Чехії, Мінгелла - з Великої Британії, Лурман - із Австралії.

Бездонне лоно Голлівуду продовжує виконувати роль грандіозного "плавильного кіноказана". Фантастичні, як для решти світу, можливості американської кіноіндустрії повсякчас притягають до себе амбітних і талановитих, наївних та авантюрних кінематографістів з усіх усюд. Більшість розбиває до крові високо підняті творчі носи й ламає долі, повертається додому або "перекваліфіковується в кербуди". І тільки дехто, як згадані вище, стає справжніми муві-менами , вже ніби й не схожими на себе колишніх, природних, автентичних, але й, разом з тим, режисерами, що час від часу впорскують в американське кіноімперське тіло свіжу творчу кров. І тіло це потугою особливо яскравих рухомих образів грошового мішка впевнено й щільно накриває світ...

Біографічну історію героя "золотої" стрічки Мілоша Формана було вже викладено в "Дні" (М. Пискунов. "Усі претензії - до Творця". - "День", 1997, № 27). Власне, фільм, з одного боку, й є екранізацією цієї історії. А з іншого, в ньому йдеться про речі, що сягають значно далі поняття порнографія плоті. Мілош Форман, фільми якого (ще від чеської пори "Чорного Петра") час від часу тривожать громадськість незручними питаннями й темами, цього разу заручився продюсерською (а не сценарною, як у Пискунова) підтримкою ще одного голлівудського скандаліста - Олівера Стоуна.

Наразі картина дискутує проблему свободи, свободи вибору, свободи вільно висловлювати свої думки, що, за Форманом, є найважливішою із суспільних та людських свобод.

У фільмі, попри тугий і напружений голлівудський сюжет, небанальність та неоднозначність людських характерів, скандальність самої інтриги, а також непересічну режисерську вигадку, існує кілька основних ударних моментів, які є ніби емблемою надідеї твору. Виокремимо з них два. Перший - промова Флінтового адвоката на одному з численних судових процесів, яка закінчується словами: "Ми живемо у вільній країні. Той чи інший журнал вам може подобатися чи ні. Ваша воля - купувати його або ж не купувати, читати або ж викинути на смітник. Але ви маєте приймати ці рішення самі, а не жити рішеннями, накинутими кимось згори". Другий - публічна демонстрація героєм низки теле- й кінозйомок кривавих воєнних баталій, які він називає порнографією смерті й ставить просте запитання: що аморальніше показувати - секс чи смерть?

Своєю чергою, Форман, обгрунтовуючи вибір фільмового матеріалу й пояснюючи власну позицію, на прес-конференції сказав: "Я був свідком того, як у Чехії приходили до влади два тоталітарні режими - фашистський та комуністичний, усе починалося з привабливого для обивателя гасла: рішуче приборкати порнографію..."

Звісно, попри все побачене й сказане, дражливість та дискутивність ситуації не знімається. Та можна вважати, що читачі "Berliner Morgenpost" проголосували за демократію та її підсумки - свободу висловлювання.

Але природно виникає запитання: до чого ж тут український народ, який якимось дивом досі навіть не має в піратському прокаті відеокопій "Ларрі Флінта"?

Річ у тім, що автор цієї статті, який не є апологетом поширення порнографії, ознайомився з інформацією про те, що "вже на сільських зборах приймаються й надсилаються керівництву держави вимоги припинити демонстрування розпусти (?!) на українському ТБ". До речі, в листопаді минулого року Верховна Рада ухвалила поправки до карного кодексу, за якими виробництво, тиражування та розповсюдження порнографічної продукції карається позбавленням волі до десяти років.

Так чи інакше, але український контекст, до якого мимоволі потрапляє кінокартина Мілоша Формана, здається, потребує відкритої дискусії.

Та не забуваймо, що берлінський народ не тільки за епатуючого "Ларрі Флінта". Він ще й голосує за відродження голлівудського Великого Стилю (ВС), ознаки якого виявилися чи не в більшості американських картин, представлених у головній програмі Берліналє. Але найяскравіше - в уже згаданих, нагороджених.

"Англійський пацієнт" номінований аж у дванадцяти оскарівських категоріях, відповідає всім вимогам ВС, визначальними серед яких є широкомасштабність (забезпечена високою бюджетністю) постановки, інтригуючий сюжет, надзвичайна любовна історія, ну й, звісно, хепі-енд чи трагічний фінал на рівні програмного катарсису. Годі торкатися сюжетної конкретики фільму, знятого за однойменним романом Майкла Ондатьє, як і перебігу подій модернізованої екранізації "Ромео і Джульєти", де герої стріляють із великокаліберних пістолів, а хороша вість не доходить до Ромео навіть експрес-поштою. Технічно (у всіх розуміннях) - блискучі постановки. А фільм за Шекспіром, особливо у пролозі, видовищно феєрверковий! Щоправда, обом картинам не вистачає чогось невловимого, певне, душі...

Останні фільми патріарха польського кіно Анджея Вайди серед професійної кінематографічної публіки чомусь прийнято вважати невдалими. Може тому, що вони - такі різні тематично - є дослідженням якихось ледь помітних порухів людської душі. Але наголосимо: порухів, що так чи інакше формують людське середовище, конкретну людину, є водночас причиною й наслідком, та не подаються опукло, а радше інтонаційно, хоч завше соціально загострено.

Цьогорічна конкурсна "Панна Ніхто" - це погляд на сучасну польську модель, становлення якої у світі духовної свободи й зваб відкритого суспільства, з погляду режисера, щонайперше, вимагає формування сильної та незалежної особистості.

Як і очікувалось, на прес-конференції йшлося не тільки про фільм. Вайда виклав свої погляди на ситуацію, що склалася в польському та європейському кінематографі. Він визначив дві основні причини, які стоять на заваді рухові європейських фільмів до глядача. Це брак пошуку нової виразної мови ("кіно має бути святом") і недостатня правнича й економічна оборона власного ринку перед заокеанською кіноекспансією. Режисер також холодно висловився про польську фільмову продукцію, створену за голлівудськими сюжетними зразками.

Однією з надзвичайних подій Берліналє можна вважати розповсюдження тексту відкритого листа видатного європейського кінопродюсера Анатоля Домана, шефа Американської асоціації кіновиробників, котрий уособлює відому кінополітику.

Лист закінчується п'ятьма запитаннями до Валенті, які складають квінтесенцію всього послання й за суттю мають такий зміст... Перше. Чи ви згодні з тим, що кожна країна має право вдаватися до заходів на захист свого кіноринку від зовнішньої експансії? Друге. Чи згодні ви з тим, що вільний вибір споживача - найважливіший фактор кіноіндустрії, й що маніпулювання маркетинговими й рекламними потужностями спрямоване на контроль суспільних смаків усіма можливими засобами? Третє. Чи не здається вам, що неконтрольований кіноекспансіонізм призведе до одномірного світу, чи, як висловився свого часу президент Буш, "до нового світового порядку", що нагадує багатьом європейцям про часи тоталітаризму? Четверте. Чи ви б не погодилися з тим, що на якість кіноіндустрії США впливає її виняткове фокусування на низьких проявах життя, й що це, своєю чергою, надто впливає на середовища, які вже позначені зниженням смаків аудиторії, яка звикла до безупинного потоку зображень (збільшення кількості відео, ТБ-каналів, наступ "аудіовізуального космосу")? П'яте. Чи не пристали б ви до ідеї створення "Міжнародної декларації взаємозалежності", яка б: а) звернула увагу на жахливий стан багатьох національних кіновиробництв і, зокрема, кіно як мистецтва; б) визнала законні вимоги культурного плюралізму в процесі захисту всіх національних кіновиробників; в) стала противагою неконтрольованому зростанню монополістичної практики через посилення міжнародного управління конкуренцією й прийняття антитрестових законів - щоб унеможливити тотальне домінування конгломератів індустріального зв'язку над глобальними мережами дистрибуції зображень і фільмів?

"Стан речей" - назва вікопомного й трагічного фільму Віма Вендерса (нині президента Європейської кіноакадемії) - про його розуміння мистецтва кіно й про невдале входження до лона Голлівуду.

Певне, не випадково у фестивальних кулуарах можна було заскочити голову журі, колишнього міністра культури Франції та європейського кінопатріота, Жака Ланга в "теплому товаристві" того ж таки Джека Валенті.

Журі мусило констатувати стан речей, про який так чи інакше йшлося вище. "Срібні медалі", присуджені мистецьки не вельми виразним або старомодно-традиційним європейським картинам "Родовід злочину", "Порт Джема" (за режисуру - Еріку Орману) та "Острів на Пташиній вулиці" (за музику - Збігнєву Прайснеру) навряд чи можуть уважатися правдивим словом у принциповій суперечці двох кіноматериків, яка тепер загострилася до краю...

Розповідь про осібного лауреата "Срібного ведмедя" (Спеціальний приз журі) - тайванський фільм "Ріка", який не помітило журі й прохолодно зустріла берлінська публіка, картину українського режисера Кіри Муратової "Три історії" та інші подробиці перебігу 47-го Берлінського МКФ - у наступних публікаціях.

Берлін - Київ.