«Наше майбутнє — любов, а не війна!»

Що ми знаємо про Ліван? Спробуйте не заглядати до «Вікіпедії». Напевно, кожен, хто так-сяк вивчав географію в середній школі, почне з того, що це — невелика гірська країна, розташована на Близькому Сході. Межує з Сирією та Ізраїлем. Омивається Середземним морем. Що столиця Ліванської республіки — Бейрут... Більш допитливі, вочевидь, пригадають про знаменитий ліванський кедр, який став символом країни. Про розвинуту морську державу Фінікію, що виникла на території древнього Лівану, і, кажуть, дала світові першу абетку. Про те, що Олександр Македонський організував похід на Фінікію і знищив її найбільше місто — Тір... Ті, хто цікавляться історією та політикою, поза сумнівом, додадуть, мовляв, Ліван 400 років перебував під владою турків у складі Великої Сирії, а після поразки Туреччини в Першій світовій війні і розпаду Османської імперії його територія відійшла до Франції. І лише 1943-го країна здобула незалежність. Що в Лівані існує особлива політична система — конфесіоналізм, який забезпечує всім релігійним конфесіям більш-менш рівноправний доступ до верховної влади... Ось, мабуть, і все.

Адже в кожної держави, яка переживає навіть не найкращі часи свого існування (в першу чергу, через складну нинішню ситуацію на Близькому Сході), окрім того, що дано — географічне положення, чогось миттєвого — політичної, економічної ситуації, є ще історична і культурна пам’ять. Якою її мешканці пишаються, шанують, розвивають і намагаються розповісти про неї іншим народам.

Наприклад, ви бачили коли-небудь ліванське кіно? Мабуть, лише професіонали дадуть ствердну відповідь. Адже національний кінематограф цієї маленької країни (лише чотири мільйони жителів!) існує з 20-х років минулого століття, і за цей час на екрани вийшло понад 500 фільмів. Переважно, щоправда, картини потрапляють на внутрішній ринок, але деякі з них удостоєні і нагород міжнародних кінофестивалів, і прихильної оцінки зарубіжних кінокритиків.

«Білу пляму» в знанні кінематографа Лівану вирішила усунути українсько-ліванська продюсерська компанія «Альфа продакшн студіос». Отже, заручившись підтримкою Ліванського культурно-інформаційного центру, Посольства Ліванської республіки в Україні, а також Міністерства культури і Державного агентства України з питань кіно, провела в Києві перший фестиваль ліванських фільмів, символом якого став фінікійський торгівельний корабель. Приводом послужила солідна святкова дата — 70-річчя Незалежності Ліванської республіки. Приймав учасників і гостей кінофестивалю Культурний центр «Кінотеатр «Київ».

Складаючи програму форуму, організатори намагалися врахувати полярні глядацькі уподобання і включили до неї картини різних жанрів. Це драми «Під бомбардуванням» (режисер — Філіп Арактанжі) і «Заклик дощу» (Багіж Гжеж), сентиментальна комедія «Таксі Балад» (Даніель Йосиф), мелодрама «Чесна людина» (Жан-Клод Кудсі), трагікомедія «І куди ми тепер?» (Надін Лабакі), якою відкривався кінопоказ.

Фільмом відкриття стрічка «І куди ми тепер?» була вибрана не випадково. Її прем’єра відбулася два роки тому на міжнародному Каннському кінофестивалі, в конкурсній програмі «Особливий погляд». А пізніше отримала призи глядацьких симпатій на багатьох престижних міжнародних кінофорумах — в Торонто, Осло, Сан-Себастьяні, на Doha Tribeka Film Festival.

Формально тема цією смішної і трагічної одночасно стрічки проста і зрозуміла: у маленькому ліванському селищі відвіку пліч-о-пліч живуть християни і мусульмани. Серед чоловіків регулярно виникають збройні сутички на релігійному ґрунті, які нерідко закінчуються трагічно. Жінки ж, які мріють про мирне життя, страждають за своїх синів, братів, чоловіків і усіма силами намагаються примирити їх. Сценарна основа — дотепна притча: доведена до відчаю слабка половина села одного дня втілює хитромудрий план. У село нібито випадково приїжджають «танцівниці» з далекої слов’янської країни України (!). І поки гастролерки відвертими танцями відволікають заворожених селян, що ненадовго забули про помсту, жінки підмішують у булочки для частування коноплю. А вранці, опритомнівши після важкого сну, чоловіки бачать фантасмагоричне перевтілення дружин і матерів: покірні мусульманки, відкривши обличчя, сміливо командують у домі, християнки ж, одягнувши хіджаби, висувають свої ультиматуми, опустивши очі...

У картині багато музики, анекдотичних діалогів, що ще сильніше підкреслює трагізм буденної ситуації, в якій щоденно існують жителі цього ліванського селища. Зрозумілим стає і єдиний можливий вихід з неї: лише розуміння сусіда, прийняття його способу життя і віросповідання гарантує спокійне і щасливе життя в майбутньому. І у своїй сім’ї, і у своїй країні.

Перший фестиваль ліванського кіно викликав неабиякий інтерес у глядачів, дискусія з приводу фільмів  продовжилася і в соціальних мережах. Як сказав один з організаторів  вдалого експерименту, генеральний продюсер  компанії «Альфа продакшн студіос» Дмитро Овечкін, наступним кроком у розвитку українсько-ліванських культурних зв’язків стане проведення Фестивалю українських фільмів у Лівані навесні 2014 року. Майбутній кіноогляд буде присвячено 120-річчю з дня народження великого режисера Олександра Довженко.

У програмі  фесту, окрім панорами сучасного кіно України, плануються покази робіт відомих вітчизняних кінематографістів, проведення кіно- і телеринків, налагодження дистриб’ютерських стосунків з країнами Близького Сходу.