Наші вершини

Цього року через карантин уперше за свою історію фестиваль відбувався в інтернеті й у незвичний час — наприкінці вересня. Так само в мережі проходило спілкування з автор(к)ами фестивальних стрічок.

Вітчизняне кіно було представлено у всіх конкурсних програмах: окрім Національного, в Міжнародному конкурсі повнометражних фільмів та в Конкурсі європейської документалістики. Вперше за історію фестивалю фільми, зроблені за участю України, перемогли у цих змаганнях.

Але про все по порядку.

СВІТ: ПРИЗЕРИ

Одеський кінофестиваль свого часу починався як огляд комедій. Нині організатори визначають спеціалізацію ОМКФ як арт-мейнстрим  — тобто компроміс між авторськими експериментами та розважальністю, але певний комедійний акцент усе ж лишився.

Наприклад, повнометражний дебют «Звірі, які чіпляються за соломинку» (Кім ЙОН ХУН, Республіка Корея) — це гостра суміш трилера, соціальної драми й чорної комедії. Юнґ Ман ледве зводить кінці з кінцями. Він працює у сауні та доглядає хвору матір, аж доки не знаходить повну сумку грошей у роздягальні. Робітник аеропорту Та Янґ вскочив у халепу: його дівчина втекла із грошима, які він позичив у лихваря. Незабаром у цій історії з’являється труп  — далеко не останній. Мі Ран застрягла поміж агресією свого чоловіка та безперспективною роботою в барі. Вона знаходить собі молодого коханця Джін Те, який пропонує вбити її чоловіка. З суто тарантінівським цинізмом та корейською кровожерливістю починається війна всіх проти всіх. Рівнем розпачу, який штовхає персонажів на божевільні вчинки, цей фільм нагадує знаменитих «Паразитів». Але, на відміну і від Тарантіно, і від «Паразитів» бідні й чесні таки виграють.

Інша, не менш помітна робота в конкурсі — «Арабський блюз» (чи «Арабська туга», Манель ЛАБІДІ) — теж дебют. Манель Лабіді, яка, подібно до героїні стрічки, психоаналітикині Сельми, живе між Тунісом і Францією, дивиться на рідний безлад терпляче, але й іронічно водночас. Оповідь сповнена найрізноманітніших дивацтв, диваків і дивачок. Неврози тунісців і тунісок варіюються в захоплюючому широкому спектрі. Але все це лише привід для авторки, аби відрефлексувати свої стосунки з історичною батьківщиною, зі своїм народом, й емоції тут теж вельми барвисті — роздратування аж ніяк не суперечить любові. За влучністю, м’яким гумором, інтелігентністю виконання «Арабський блюз» нагадує комедії Вуді Аллена найкращого періоду.

Володарем Ґран-прі Міжнародного конкурсу за підсумками глядацького голосування стала ще одна комедія — «Вечеря в Америці» (Адам РЕМЕЙЕР, США). Адам Ремейер починав як оператор і режисер монтажу, потім знімав документалістику. Його дебют «Гра зайчика» здобув ряд нагород та був показаний у рамках понад 40 міжнародних кінофестивалів по всьому світу. «Вечеря» — про пригоди припанкованого шибайголови, лідера рок-гурту, та його фанатки. Ця юна парочка — контркультурна пародія на Бонні і Клайда — хуліганить і бешкетує у режимі нон-стоп; виходить шалено і цікаво, а ще варто додати звукову доріжку, заповнену першокласним панк-роком.

А втім, приз за найкращу режисуру опинився у роботи, що складає явну протилежність «Вечері в Америці» — молодіжної мелодрами «Обожнювання» (Фабріс дю ВЕЛЬС, Бельгія — Франція). Це доволі химерна історія кохання 12-річного хлопчика та трохи старшої від нього пацієнтки психіатричної лікарні. Поль — одинак, який водить компанію хіба що з птахами; живе він із матір’ю при закладі для душевнохворих, де та працює вже протягом року, відколи батько Поля покинув сім’ю. Він регулярно бачить, як зі шпиталю з криками й сльозами намагається втекти юна красуня Глорія в червоній сукні. Зрештою, тікає разом із нею.

Здавалося б, що може бути передбачуванішим — неповнолітні закохані мандрують крізь не завжди казкові краєвиди, весь світ дорослих проти них, але тим сильніше кохання. Проте романтичний сюжет обтяжений мотивом розладу. Глорія дійсно хвора, і вибух агресивної параної може трапитися будь-якої миті й з будь-якого приводу. Двійко цих незвичайних подорожніх лишає за собою слід з аварій, руйнувань і підпалів. Але вони все одно разом, незважаючи ні на що. Трохи безумно, дещо штучно, але яскраво.

ГЕРОЇНІ «МАТЕРИНСТВА» ОПИНИЛИСЯ В СИТУАЦІЇ ВИБОРУ МІЖ ПОЧУТТЯМ І ОБОВ’ЯЗКОМ

Камерна драма «Материнство» (Маура ДЕЛЬПЕРО, Аргентина — Італія) — саме про відповідальність за своїх дітей. Всі три основні героїні втрапили у старий, як людська цивілізація, конфлікт між почуттям і обов’язком. Лусіана і Фаті — неповнолітні матері, які живуть у релігійному притулку в Буенос-Айресі для таких, як вони, сіромах. Сестра Паола приїздить з Італії, щоб дати свою остаточну обітницю. Коли безпутна Лусіана тікає, молода монахиня бере під опіку її дочку. Дуже швидко Лу повертається, але назад її приймати не хочуть, і тоді вже Паола дивує, мабуть, саму себе, допомагаючи дитині й матері возз’єднатися.

Фільм у першу чергу тримається на тріо блискучих акторок — Лідія ЛІБЕРМАН, Деніз КАРРІЗО, Аґустина МАЛАЛЕ. Їм як виконавському ансамблю журі присудило Приз міжнародного конкурсу за найкращу акторську роботу.

Одне слово, конкуренція в цій категорії була сильна. Тим радісніше, що переміг тут український фільм.

СВІТ: «АТЛАНТИДА»

«Атлантида» — антиутопія Валентина ВАСЯНОВИЧА про повоєнну Україну, відзначена Гран-прі конкурсу «Горизонти» на торішньому Венеційському фестивалі. І тепер — це найкращий фільм Міжнародного конкурсу ОМКФ.

Васянович народився 21 липня 1971 р. в Житомирі, навчався у Музичному училищі імені Віктора Косенка, в КНУТКіТ імені І.К. Карпенка-Карого (спеціальності — оператор, режисер документального фільму), в Школі режисерської майстерності Анджея Вайди. Знімати почав у 1998-му. Документальна драма «Проти сонця» (2004) отримала Приз міжнародного журі в Клермон-Феррані й Особливу відзнаку журі в Торонто. Ігрові фільми «Звичайна справа» і «Креденс» пройшли непоміченими. Працював оператором і продюсером у «Племені» Мирослава Слабошпицького (2014). У 2017 р. випустив «Рівень чорного»; «Атлантида» — його четвертий повний метр.

«АТЛАНТИДА» ПОКАЗУЄ ДОНБАС ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ
 

В Україні про війну знімають чимало. У бюджеті Держкіна донедавна існувала навіть окрема тематична категорія. Результати, як правило, непереконливі. Причина, крім повільного і важкого дозрівання національної кіношколи, ще й у актуальності подій, в занадто високому емоційному тлі.

Васянович встановлює дистанцію штучно — дає титр про завершення війни в недалекому майбутньому (2025 рік) і підсилює ефект візуальним відстороненням: «Атлантида» — це 28 сцен, знятих на загальних і середніх планах майже завжди статичною камерою, причому епізод може тривати й після виходу протагоніста з кадру.

Спочатку діють Сергій (Андрій РИМАРУК) та Іван (Василь АНТОНЯК). Разом воювали (до речі, обидва виконавці дійсно пройшли фронт), зараз працюють на сталеливарному комбінаті. У вільний час розважаються стріляниною по вирізаних із металу мішенях. Потім ці чорні силуети громадяться в кімнаті, немов тіні вбитих. Живуть Сергій та Іван у покинутому будинку поруч із комбінатом. У цеху їх недолюблюють — перемога перемогою, але «ковбаса по 2.20» у головах залишилася. Іван контужений, не спить, робота валиться з рук. Після дріб’язкового конфлікту з бригадиром він ламається остаточно, падає в ківш із розплавленим металом. Комбінат закривають заради «нових можливостей», проголошуваних пролетарям із великого екрану американським інвестором в епізоді, де явно обіграється естетика «1984» Орвелла. Карикатурного Старшого брата змінює «Симфонія Донбасу» Дзиґи Вертова — найталановитіша пропаганда, коли-небудь знята про ці місця, а під екраном б’ються. Того патетичного, авангардного Донбасу більше немає, ба більше, на найближчі десятиліття це приречений край — річки й водоносні пласти заражені солями з покинутих шахтах. Немає питної води — немає цивілізації. Краєвид після перемоги негарний і недружній, забарвлений тьмяними кольорами, заповнений мінами, напівзруйнованими будівлями, великими машинами, людьми у формі й берцях — мертвими й живими. А ще роботою. Все при справі, нехай навіть за результативністю це схоже на щоденне наповнення бездонної діжки.

Сергію вже не треба воювати, й виробництва більше немає; залишаються два заняття, найбільш затребувані в «зоні», — розвозити питну воду в цистерні й допомагати парамедикині Каті (Людмила БІЛЕКА — так само реальна фронтова парамедикиня) при ексгумації безіменних поховань. Дійшлість, з якої показані всі судово-медичні процедури, — один з афектів фільму, подібно до самогубства Івана або до злягання в фургоні серед захованих у пластикових мішках «двохсотих» — не заради шоку; інакшим способом не проміряти глибину травми, яка з медичного поняття стала модусом існування на звільненій території. Застопорений кадр вторить емоційному оглушенню; камера рухається, лише коли Сергій приходить, як можна здогадатися, на руїни власного будинку, де втратив усю сім’ю. Нехай так, він забезпечений хоч якимось минулим, яке й дає йому волю виживати.

Ще один, малопомітний але мертвущий, мотив — числа. Іван і Сергій, поєднуючи стрілянину з мордобоєм, кидають один одному «3/11! 4/18! 3/20! 2, 6, 8! « На будинку, де вони живуть, виведено чорною фарбою «1977». Ковші, що виливають розплавлений шлак у кар’єр після самогубства Івана, несуть нумерацію 9, 76, 10, 45. Сапери кажуть про міни: «П’ятдесяті, дев’яності знаходили... Роботи на 15 — 20 років», останки ховають під табличкою «47-69-349-31. Тимчасово неідентифікований захисник України». Номери на автомобілях, броньовиках, танках. Війна, як і будь-яка тиранія, любить рахунок, тому що цифри розпредмечують, розвтілюють. Протистояти перетворенню в статистику можна тільки дією, адже, врешті-решт, як писала Ганна Арендт, «дія — це людська відповідь на те, що доля людини — бути народженою». Працювати, ховати, любити, рятувати, кого ще можна врятувати, — функціонувати в спустошеному, ніякому пейзажі й ніякому часі. Їм дійсно немає місця серед звичайних людей, як зауважує Сергій, обіймаючи Катю. Їм бути тут. У Атлантиді, прихованій за мінними полями й отруєними водами.

Перед фіналом Васянович раптово вмикає тепловізор, занурюючи закоханих у примарне оранжево-синє мерехтіння після того, як стає ясно, що вони нікуди не підуть і не виїдуть з цієї понівеченої землі. Вони належать їй так, як можуть належати хіба що мерці, — або найвідчайдушніші живі.

Широкий глядач зможе побачити «Атлантиду» 5 листопада, коли вона вийде в прокат; тоді ж «День» опублікує розлоге інтерв’ю з Валентином Васяновичем і більш детальний аналіз фільму.

СВІТ: ДОКУМЕНТ

У традиційно потужному Конкурсі європейської документалістики перемогли німецько-українські «Воєнні канікули» (Sommerkrieg). Режисер картини Моріц ШУЛЬЦ виріс у Берліні. У 2005 р. переїхав до Фрайбурга, щоб вивчати історію й політичні науки в Університеті імені Альберта Людвіга. В 2011-му розпочав редакторське стажування на місцевому телебаченні, згодом працював у кількох продакшн-компаніях, обіймав посаду голови політичного відділу на телеканалі Baden TV Sud. Наразі здобуває другу освіту у сфері режисури й тележурналістики. У документалістиці він не новачок; раніше вже фільмував в Україні, результатом чого стала неігрова «Придорожня радіація» (2016) про Зону відчуження довкола Чорнобильської АЕС.

Цього разу Шульц слідує за двома київськими підлітками — Анею (псевдо Жасмін) та Микитою (Яструб). Вони їдуть у керований націоналістами й частково фінансований державою табір «Азовець». Свій намір режисер сформулював так: «Знайти універсальне в приватному». Він фіксує таборові будні. Ранкові шикування, підйоми прапора, тренування, бойову підготовку, стосунки курсантів/курсанток з наставниками та одне з одним, побут. Автор не стає ні на чий бік, не дає жодних оцінок, у тому числі ідеологічних, — просто детально розкладає на екрані ту машину муштри, яка, за задумом керівництва полку «Азов» та спорідненої з ним організації «Національний корпус», має перетворювати дітей на вояків і справжніх патріотів/патріоток. Універсальність погляду Шульца власне й відштовхується від цієї відстороненості, яка дозволяє йому побачити людське за політичним і мілітарним.

Саме така позиція уможливлює вражаючий фінал. Аня розмовляє з батьком — цілком щирим патріотом, — і той з гіркотою констатує, що в Україні кожне нове покоління приречене знову й знову опинятися на війні. Історія Микити ще пронизливіша: після табору він повертається не до батьків, а до бабусі, оскільки, здається, не надто потрібен своїй родині (це підтверджує й Моріц, зазначивши, що Микита з самого початку ніс у собі «особливу глибину й печаль»). І тому знову, лише через кілька днів перепочинку, хлопець повертається в «Азовець» — у нього немає нікого рідніше.

Так, без дидактики чи надриву режисер показує шлях, яким радикальні структури на кшталт «Нацкорпусу» отримують нових солдатів: вони просто підбирають самотніх, відкинутих своїми родинами дітей.

УКРАЇНА: «НЕ ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ»

Беззаперечним лідером у Національному конкурсі стала ще одна документальна копродукція. «Не все буде добре» (Адріан ПІРВУ, Олена МАКСЬОМ, Румунія — Україна) — неігрова драма про стосунки двох молодих людей, народжених з успадкованими розладами через аварію на Чорнобильській АЕС, — відзначена як найкращий повнометражний фільм та за найкращу режисуру (попередні відзнаки — Приз ФІПРЕССІ Трансільванського фестивалю та Приз за найкращу режисуру на фестивалі в Сібіу).

«НЕ ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ»  — НЕІГРОВА ДРАМА ПРО СТОСУНКИ  МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ, НАРОДЖЕНИХ З  РОЗЛАДАМИ ЧЕРЕЗ АВАРІЮ НАЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС

Адріан так характеризує свій фільм:

«25-го квітня 1986 р. молода румунська селянка вирушила в Україну на екскурсію. Вона була на шостому місяці вагітності. Наступного дня вибухнув четвертий реактор ЧАЕС. У кінці липня я народився повністю сліпим. Зараз я бачу на одне око завдяки професійному лікарю, рогівці з моргу і сільській дівчині з силою левиці — моїй матері. Тридцять років потому я подорожую Україною та Білоруссю, щоб показати життя «чорнобильського» покоління очима одного з його представників».

Адріан Пірву — випускник Національного університету кіно і драми в Бухаресті. Він є режисером і продюсером декількох ігрових та документальних короткометражок. А втім, за його власним зізнанням, після навчання він закинув режисуру та подався до Китаю, де понад рік викладав англійську мову. Згодом працював відеопродюсером для неурядових організацій, що займаються питаннями інвалідності. «Не все буде добре» — його повнометражний дебют.

Олена Максьом не має кінематографічного досвіду. Вона закінчила з відзнакою Національний авіаційний університет у Києві. Здобула магістерський ступінь за фахом «Екологія та захист довкілля». Журналістка, перекладачка, письменниця та менеджерка проєктів.

Спочатку Пірву хотів зосередитися на фактах, що стосуються катастрофи 1986 року та її наслідків. Однак після того, як Олена стала для нього більше ніж однією з героїнь, напрям роботи змінився. Адріан та Олена вивели на перший план драматургію своїх стосунків. Завдяки цьому з’явилася історія, оповідь. Ми стежимо за двома людьми, долю яких ще до їхнього народження визначив вибух четвертого блоку. Адріан — наполовину сліпий, Олена має хворобу хребта й регулярні напади болю. Вони подорожують Україною й Європою — шукаючи як лікування, так і людей зі схожими життєвими сюжетами. Сваряться. Миряться. Сповідаються за кадром. Але тут немає того, що називається «порнографією страждань». Адріан в одному моменті навіть зізнається, що трохи заздрить іншим героям — вони ані на мить не втрачають волі та смаку до життя, навіть будучи цілковито сліпими.

Саме тому фільм, у сюжеті якого закладено стільки болісних ситуацій, є дуже світлим, у певному сенсі навіть ніжним.

Для Адріана та Олени це дебют, і хоча, як вони самі кажуть, їм багато доводилося імпровізувати, не можна не відзначити цілком зрілий, професійний монтаж, завдяки якому різнорідні фрагменти зйомок утворюють ритмічне ціле: фільм-подорож, причому не тільки в просторі, а й у пізнанні самих себе — подорож, у якій не все буде добре, але результат мандрівки все-таки залежить від самих подорожніх.

* * *

Отже, вперше за 11-річну історію фестивалю призерами у головних міжнародних категоріях стали фільми, зняті за участю України. Це свідчення того, що національний кінематограф знаходиться — чи принаймні знаходився до недавнього часу — на безпрецедентному підйомі. А також черговий доказ того, наскільки важливою є відкритість нашої кіноіндустрії до світу, адже ряд помітних робіт у всіх трьох категоріях — це саме спільні продукції.

Дуже хотілося б, щоб і наступного року було не гірше. Але поки що політика теперішнього уряду в царині культури не надто схиляє до оптимізму.