Навіщо ми йдемо в театр?

Цієї осені в нашій столиці спостерігається театральний бум. Хоча, здавалося б, ситуація цьому не сприяє, оскільки на сході фактично триває війна. У № 234-235 «День» спробував дослідити, чому люди пішли в театр і що привертає глядачів. Своїми думками вже поділилися керівники Театру ім. І. Франка, Молодого театру, Національної опери, Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, Театру на Подолі. А ось що думає з цього приводу художній керівник Театру ім. Лесі Українки:

— Життя змусило мене скептичніше подивитися на формулу «Коли гримлять гармати, мовчать музи». Мені здається, що в цей непростий час люди дедалі більше прагнуть до духовного, людського. Саме цей «допінг» зумовив той сплеск глядацького інтересу, який ми спостерігаємо сьогодні. До театру почали ходити не лише за тим, аби відпочити, розслабитися, посміятися, а задля того, аби, можливо, підсвідомо доторкнутися до вічних людських істин. Звідси дещо інші переваги щодо жанру. Комедія, особливо висока, безумовно, продовжує мати успіх серед публіки, але драма людських пристрастей, що тяжіє до гармонії, ідеалу, всього кращого, що є в людині, запитана значно більше, ніж сім чи навіть два роки тому. У цьому теж відчуття сьогоднішнього дня, теперішнього моменту.

Тому «Насмішкувате щастя моє» — вистава, поставлена 1966 року, — досі збирає повні зали. У нас аншлаги на Мольєра, Островського, Шекспіра і, хоч як це дивно, Тургенєва, чию п’єсу «Нахлібник» ми поставили вперше в Україні. Здавалося б, вистава не касова, але вже другий рік має величезний попит.

«Всюди один...»  — вистава, присвячена життю і творчості Тараса Шевченка, — припала до вподоби не лише столичній публіці, а й відбулася з аншлагами на гастролях у Черкасах і Львові. Постановки, що йдуть на малих сценах нашого театру, також любить глядач: «Клавдія Шульженко. Старовинний вальс», «Ненормальна», «Жирна свиня»...

Можна сказати, що останнім часом глядач почав менше ходити на імена. Хоча улюбленці публіки, безумовно, є, і ми відчули це повною мірою, коли кілька тижнів тому довелося скасувати «Дерева вмирають стоячи». Шанувальники Валерії Заклунної були дуже засмучені. Але здебільшого сьогодні ходять на автора, а можливо, навіть на інтерпретацію автора театром. Добре, якщо театр зумів знайти у п’єсі просту людську історію, і в цій історії є тяжіння до гармонії. У ній всі ми сьогодні відчуваємо гостру необхідність. Адже що частіше порушується гармонія в житті, то більше людина прагне віднайти її в тривимірному просторі сцени. За радянських часів у «Літературній газеті» була рубрика «Про поживу духовну як про хліб насущний». Ось зараз, мені здається, людям потрібно саме це.

До нас приходили волонтери, брали квитки для бійців АТО. Поспілкувавшись із цими хлопцями після вистав, я зрозумів: те, що відбувається на сцені, їх зворушило до глибини душі. Часто мистецтво перпендикулярне життю, і в цьому його сила. І тут важливо вгадати з матеріалом. Зрозуміти, що саме допоможе відновити гармонію у той чи інший період життя країни. Я, наприклад, непогано знаю Достоєвського, ставив вистави за його видатними романами. Але сьогодні за нього не взявся б. Мені здається, Тургенєв з його душевністю, закликом до людяності набагато ближчий, навіть необхідніший сучасній людині, ніж хворі драми про свинцеві мерзоти життя Достоєвського. Цього автора зараз варто торкатися украй обережно.

Чи вплинула на сплеск глядацького інтересу відсутність російської антрепризи? Так, це відіграло свою роль, нехай і незначну. Чесно кажучи, я, незважаючи на шанобливе ставлення до російського мистецтва, до російського театру, вважаю це явище украй позитивним. Адже до нас привозили здебільшого учорашніх зірок, продукцію дуже середньої якості, а інколи і просто нікчемну. Тому, гадаю, наш глядач нічого не втратив.