Навіщо огорожа?
Дехто думає, що всі статті пишуться за схемою: замовник — гроші — матеріал. На жаль, не всі! (Де ці замовники, де ці гроші?) Реальна схема менш романтична: явище — запитання — відповідь… Шкода тільки, що відповіді на запитання, спровоковані явищем, не завжди можуть дати навіть професіонали.
1. ЯВИЩЕ
В один прекрасний день у Національній бібліотеці України ім. Вернадського — моїй улюбленій, до речі, книгозбірні, вірним читачем і шанувальником якої я є вже років, щоб не збрехати, п’ятнадцять — в залі газетної періодики мені не видали замовлене. Проте ніякої персональної дискримінації: просто для отримання газет до 1945 року, пояснили мені, треба принести з місця роботи лист-клопотання на бланку організації з вказівкою прізвища читача, його посади і теми дослідження. Які проблеми?
Ніяких. Листа я оформила, до книгозбірні віднесла, газети отримала.
Але виникли запитання.
2. ЗАПИТАННЯ
А запитання такі.
Коли саме з’явилося правило про лист-клопотання — мої особисті спостереження говорили мені, що ТАК БУЛО НЕ ЗАВЖДИ — і чим була викликана така необхідність?
Чи покликаний цей захід обмежити доступ якоїсь частини читачів до певних матеріалів, чи служить для контролю за їх використанням («…з вказівкою теми»)?
На підставі яких документів діє це положення? Можливо — наказ, розпорядження або доповнення до правил? Наприклад, приносити до читальної зали великі сумки заборонено цілком певним пунктом Правил бібліотеки (див. оголошення в гардеробі), а про лист-клопотання нічого такого не сказано. Визріло це правило всередині книгозбірні чи було продиктовано вищестоящою організацією?
І, нарешті, чи не чекати нам у майбутньому нового посилення обмежень? Наприклад, чи не будуть визнані архівними не лише газети, але й книги та часописи до 1945 року (i чи тільки до 1945)? Чи вистачатиме листа-клопотання з місця роботи, а може, знадобиться дозвіл, скажімо, якого-небудь комітету якої-небудь партії?
…Першими на ці запитання мені не змогли відповісти рядові бібліотечні працівники — ті, котрі мають втілювати правила в життя. Втілювати вони втілюють, а ось пояснити, з яких пір і чому діють ці правила, не змогли.
Заступник директора бібліотеки прийняла мене з моїми запитаннями цілком привітно. Можливо, мене погано обслужили? Ні, ні в якому разі! Тоді що, власне, мене хвилює? Я повторила запитання.
Відповідь була дуже розгорнутою, по-своєму цікавою. Вона навіть, можливо, заслуговує окремої газетної статті. По суті ж моїх запитань нічого нового я, на жаль, не дізналася. Так, звичайно, в бібліотецi зберігаються рідкісні книги й документи. І дозволяти користуватися ними «людині з вулиці» ніяк не можна. Але ж на те й читацький квиток?.. Читацький квиток — вельми ненадійний захист для архівних матеріалів! Чи знаю я про пропажу книг Коперника? Про це писали газети. «Ви читаєте вашу газету?»
ДОВІДКА
1998 р. з бібліотеки ім. Вернадського було викрадено дуже рідкісну книгу — примірник (кажуть, один із 12, що збереглися) праці Коперника «Про обертання небесних сфер», 1543 р. видання. Практично одночасно таку ж книгу було викрадено з книгозбірні в Кракові, причому в обох випадках викрадач скористався фальшивим паспортом і не був знайдений. У лютому нинішнього року аматор «Terra motor, solem stator» знову дав про себе знати: книга Коперника з’явилася на аукціоні в США, а пропажа чергового унікального її примірника виявилася цього разу в Санкт-Петербурзькій бібліотеці Академії наук.
Події, що й говорити, сумні й драматичні — і також цілком гідні бути предметом окремої статті і навіть не однієї. Але… Де, як говориться, повінь — а суворі заходи прийнято в усьому «маєтку». Чому з того, що пропала книга 1543 р. видання, випливає, що треба обмежити доступ до газет, виданих до 1945 р.? І чи важко підробити, вибачте, якийсь лист- клопотання, якщо людина з фальшивим паспортом вводить в оману працівників найбільших книгозбірень Східної Європи?
Словом, питань не те щоб поменшало, а начебто побільшало.
Спонукувана все тим же простодушним бажанням отримати відповіді — й не більше! причин для невдоволення в мене не було — я вирушила до наступного заступника директора бібліотеки. (Правду кажучи, я мала намiр потрапити просто до директора, але пильний заступник перехопив мене на підступах до директорського кабінету.) Тут запитань стало ще більше, але тепер уже це були запитання до мене. Чи знаю я, як по-варварському обходяться читачі з книжками? Вони виривають сторінки й вирізають статті, пишуть на берегах й беруть книжки брудними руками — може, я підтримую такі методи поводження з книжками?! Може, я за те, щоб віддати унікальні матеріали на потік і розграбування? За те, щоб не зберегти їх для справжніх дослідників і нащадків? Запитання дедалі гострішали й охоплювали все ширше коло тем. Чи уявляю я собі, як багато у бібліотеки РЕАЛЬНИХ проблем? Чи розумію, що виробнича необхідність не може йти на поводу вузькоегоїстичних примх споживача? Чи здогадуюся я, що за час пустих балачок зі мною заступник директора міг уже написати як мінімум два корисних і потрібних накази? Чи знаю, що всі хитрощi газетних працівників тут давним-давно ні для кого не новина?
(Найбільше мені сподобалося прямо поставлене запитання: «Ви читаєте газети?» Враховуючи, що я не приховувала свого «газетного походження», та й відправним пунктом мого дослідження був безпосередньо газетний відділ бібліотеки, запитання, мабуть, було спровоковано якимось особливим виразом мого обличчя… не знаю, треба буде потренуватися перед дзеркалом).
«Питайте, хлопчики, питайте», — закликав Галич. А коли самих хлопчиків питали з усією суворістю, їм, либонь, не подобалося!..
3. ВІДПОВІДІ
Сяк-так відзвітувавши за всіма пунктами (боюся, не завжди переконливо), я все-таки змогла з’ясувати дещо й для себе. По-перше, нові заходи безпеки з’явилися, дійсно, після пропажі Коперника. По-друге, я дізналася, який характер, з точки зору керівництва бібліотеки, мають ці заходи: не обмежувальний і не контролюючий (як я припускала), а:
— Дисциплінуючий, — сказав заступник директора.
Проти дисципліни хто ж стане заперечувати. Річ корисна. Але викраденням цінних книжок займаються, напевно, не просто недисципліновані люди, а злочинці — як допоможе в боротьбі з ними лист-клопотання? А ось так: якщо буде виявлено пропажу або збиток, то відповідальність за це понесе не тільки читач, а й офіційна особа, яка підписала листа. (Цю мудру думку сформулювала я сама, але керівництво бібліотеки — за принципом «Ти сказав» — з нею не сперечалося. Щоправда, спитають з офіційної особи, гадаю, не надто сильно. Інакше хіба вона стала б мені підписувати клопотання?)
На цьому відповіді закінчилися. Ступінь відповідності їх списку запитань (див. вище) можна оцінити, скориставшись давнім способом загинання пальців на лівій і правій руках. Я, наприклад, помічаю розходження.
ЩЕ ЗАПИТАННЯ Є?
Чесно кажучи, турбот з листом- клопотанням не надто й багато, щоб через це забирати час у зайнятих людей. Я, щоправда, не знаю, як обходяться пенсіонери та тимчасово безробітні наукові працівники. Хто з ними розділить відповідальність у разі чого? Тим більше, що саме серед цих категорій, відомих своєю незаможністю, має бути особливо багато потенційних викрадачів раритетів... Та нехай — їхні проблеми. Мене ж як чесного й акуратного читача, який не підтримує варварського поводження з книжками та їхнього розкрадання, будь-яке посилення пильності має тільки радувати. І я радію. Я ціную будь-яку турботу про себе, навіть якщо її виявили, не порадившись зі мною. От, наприклад, сьогодні вранці у нас під будинком з’явилася огорожа. Річ, мабуть, дисциплінуюча, оскільки огорожа невелика, й обійти її зліва чи справа (або навіть переступити) не важко. Чи варто хвилюватися? Чи варто питати чому та навіщо? Мабуть же, якщо поставили — значить, так треба. І чи варто заздалегідь боятися того, що завтра огорожу збільшать, а там, дивись, поставлять і вартового з рушницею? От поставлять — тоді й питатимемо. А поки — краще потихеньку, не створюючи перешкод, бочком- бочком…
