(Не) бути Девідом Джонсом

Девіда Бові немає в цьому світі вже п’ять років.

На його честь називають нові види павуків і молюсків, і навіть цілі астероїди, випускають серії марок і грошові знаки. Вихід ігрового біографічного фільму «Девід Бові: Історія людини з зірок» — логічна частина неспинної хвилі меморіалізації.

Картина, яка має оригінальну назву Stardust («Зоряний пил») — перша режисерська робота британця Гебріела РЕНДЖА після 10-річної перерви. Головну роль отримав британський актор, співак фолкрок-групи Johnny Flynn & The Sussex Wit Джонні ФЛІНН.

Дія розгортається в 1971, у період, що передує створенню сценічного образу Зіггі Стардаста, який, власне, й прославив Бові. В основі сюжету — події, які сталися з майбутньою зіркою в першому американському турне. Його сингл з піснею Space Oddity вже побував на десятому місці британського чарту, але ім’я ще нікому в США невідомо. Ба більше — оскільки в нього немаэ ані грін-карти, ані робочої візи, Бові не дозволено виступати. Лишається тільки давати нечасті інтерв’ю, співати кавери (версії чужих пісень) у пабах та сваритися зі своїм дорожним менеджером Роном (Марк Мерон), який, здається, єдиний вірить, що має справу з генієм.

«Історію людини з зірок» сварять активно й різноманітно. Негативні рецензії, знущальні коментарі, низькі рейтинги. Що ж так роздратувало всіх цих людей?

Біографічні фільми (байопіки) про ще живих або відносно недавно померлих знаменитостей — жанр надзвичайно невдячний, адже в оцінках подібного кіна переважає підхід, що інакше як релігійним не назвеш. Тим паче в тому, що стосується поп— і рок-музики. Тут і термінологія релігійна: про ту чи ту зірку часто кажуть як про ікону певного стилю, як про культового виконавця. Масове обожнювання — це і є свого роду світський культ; а там, де культ — там і образа почуттів віруючих. Фанати хочуть, щоби їм знову показали їхнє божество в усій його славі, присмачивши апологію дещицею милих недоліків.

Саме тому так затребувані типові рок-байопіки на кшталт «Богемської рапсодії» (про Фредді Мек’юрі), «Дверей» (про Джима Моррісона) чи «Стати Джоном Ленноном». Зроблені вони приблизно за одним стандартом: актор як уміє переспівує відомий репертуар, а наповнення сюжету складають мелодраматичні конфлікти різного ступеня тверезості з менеджерами, ріднею та коханками. Музичні легенди постають настільки типовими, одноманітними обивателями, що диву даєшся: як вони створили те що створили, живучи в отакій мильній опері?

Режисер Stardust відмовився займатися черговою імітацією. Чим, здається, образив почуття віруючих. Оригінальних пісень Бові тут немає (спадкоємці заборонили використовувати оригінальний репертуар), а повноцінний концертний номер лунає вже в самому кінці. Але Ренджу йдеться навіть не про музику. Натомість він намагається зрозуміти, як Девід Джонс став спочатку Девідом Бові, а потім Зіггі? Коротка версія відповіді: не мав іншого виходу.

Перші фільми, що принесли визнання Гебріелу Ренджу — «День, коли Британія зупинилася» про транспортний колапс у Великій Британії та «Вбивство президента» про замах на Джорджа Буша-молодшого — виконані в жанрі мок’юментарі — ігрового кіна, стилізованого під документалістику. Stardust теж починається зі стилізації під фінал «Космічної Одіссеї 2001 року» Кубрика: герой у скафандрі мчить крізь кольорові тунелі інших вимірів, але опиняється не в інопланетній вітальні, а коридорі психіатричної лікарні. Полюс страху позначений одразу.

Роуд-муві з Роном чи сварки Девіда зі своєю дружиною Енджі, на щастя, не є центральним конфліктом. Найзапекліша боротьба відбувається всередині героя. Виявляється, його брат Террі (Дерек Моран) страждав на шизофренію; схожі розлади випали їхнім тіткам по матері. Втратити розум, потрапити в безвихідь психіатричного діагнозу після польоту крізь світи своєї уяви — ось головний жах Бові. По суті, це мотив, що напряму походить мало не з античної трагедії — родове прокляття, яке наздоганяє протагоніста мов безжальна й несправедлива покара.

Так Рендж уводить прецікаву інверсію: ми спостерігаємо, як герой намагається не стати собою, а, навпаки, максимально від себе віддалитися, і саме в цю втечу вкладає всю свою щирість і весь талант. Цей Бові — ідеальний сторонній, Інакший, що вдягається в жіночий одяг і кидає виклик самим лише андрогінним виглядом (сцена принизливого допиту на американській митниці є достатньо красномовною). Його відчуження не менш захопливе, аніж сценічний шал.

Так у втечі від себе — потенційного шизофреніка Девіда Джонса — і народилося найважливіше альтер-его Бові — Зіггі Стардаст, Зіггі-Зоряний-Пил, Людина з зірок.

Звісно, цей фільм не досконалий. Є питання до акторських робіт, до браку енергії в режисурі. Та все ж результат гідний: не стереотипне шоу, а камерна драма, в якій Бові-лицедій і Бові-музикант не затінюють Бові — людини, яка закохала в себе світ, щоб не збожеволіти.