«Не чекай, коли доля постукає в двері...»

Сергій Кон закінчив Київський національний університет культури і мистецтв за фахом «балетмейстер-хореограф, артист балету» (2008). Кваліфікація: магістр хореографії.

Із 2006 року — соліст трупи «КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ».

2013 року дебютував як постановник пластики у виставах театру «Шляхи Шевченка» і «Розумниця» К.Орффа.

2015-го на сцені театру здійснив свою першу повнометражну постановку — балет «Лялька. Нова історія Коппелії» на музику Л.Деліба. За цю виставу був удостоєний премії «Київська пектораль» у номінації «Дебют».

Балетмейстер-постановник вистав театру: мюзиклів «Пригоди Гекльберрі Фінна» Ж.Колодуб і Л.Колодуба (2015) і «Жив-був пес...» В.Назарова (2017), опер «Бастьєн і Бастьєнна В.А.Моцарта, «Ріта» Г.Доніцетті, «Червона Шапочка» Р.Смоляра (все — 2016), «Богема» Дж.Пуччіні (2017).

Хореограф VI і IX сезонів проекту СТБ «Танцюють всі!» (2013).

На сцені Одеського національного академічного театру опери і балету здійснив перше прочитання сучасного балету «Долі» на музику Ю.Гомельської (2017). За постановку цього балету удостоєний премії ім. А. Ф. Шекери в галузі хореографічного мистецтва (2018).

— Анатолій Федорович Шекерa був помітною постаттю в українській хореографії, постановник балетів «Спартак», «Кам’яний господар», «Ромео і Джульєтта», «Лілея», «Ольга», «Прометей». Які якості для сучасного танцю ти запозичив би з досвіду майстра, а які залишив би історії?  

— Моя відповідь може прозвучати дивно. Але коли мене вітали з присудженням премії, то дуже часто, особливо від молодих, звучала фраза: «Шекера? А хто він такий?» Зараз якраз і настав час замислитись над тим, що ж нам залишили попередні майстри. Тобто це ще належить осмислити.  

— Ти багато років пропрацював у трупі Раду Поклітару. Кілька його вихованців-солістів, у тім числі Артем Шошин, Ганна Герус, Олексій Бусько, а також ти, відділилися від його творчого колективу. Чому це відбувається?  

— Щодо Артема, він залишається в трупі й разом з тим ставить сам. Про останніх важко говорити. У мене ж причина в старій травмі, уже не сумісній з виконанням. Але я дуже вдячний Раду — адже він запросив мене після припинення роботи на сцені стати репетитором оновленої трупи. У мене дійсно великий досвід роботи.  

— Серед них я б виділив справді унікальну роль — Лікар у «Палаті № 6» за Чеховим.  

— Так, тема в тій виставі досі актуальна: кого насправді вважати хворим, а хто духовно здоровий, але зламаний життям, суспільством? Мій Лікар знаходить в одному з пацієнтів родинну душу, і за це йому самому ставлять діагноз психічно хворого. Я взагалі люблю такі порівняння, як красивий — потворний, приємний — надокучливий. І те, й інше в житті може виявитися і привабливим, і відштовхнути. Люблю вивчати своїх героїв, аби краще їх зрозуміти. Раду доручив мені роль незрячого скрипаля у виставі «Андеграунд». Так я цілий місяць ходив по квартирі, намагаючись викликати відчуття, ніби нічого не бачу...  

— Поклітару взагалі любить говорити, що він не дає знань своїм артистам, особливо в балетмейстерському мистецтві.  

— Адже вчитися можна по-різному, не обов’язково сидіти за партою із зошитом і ручкою. Поклітару може просто щось сказати на репетиції, і ти вже відчуваєш, що трохи «підріс».  

— Як ти вибираєш сюжети своїх постановок? Придумуєш своє чи переробляєш класичні? Адже у твоїй постановці старовинної лялькової «Коппелії» історія набуває характеру «фентезі» з елементами трилера. За цю роботу ти здобув навіть «Київську пектораль» — зовсім не поганий дебют для новачка у сфері повнометражної хореографії.  

— Так, у мене вийшла історія не для малечі. Божевільний Коппеліус хоче вдихнути в ляльку злі чари, аби розправитися зі світом. Але ж все закінчується добре, як у добрій казці. Лише сюжет трохи змінився. А хіба часи не змінюються?  

— Повернімося до одеського проекту — балету «Долі», за який ти здобув Премію ім. А.Шекери.  

— Це була пропозиція, від якої важко відмовитися. Тоді художнім керівником Одеського національного театру опери і балету був чудовий музикант Борис Еміль Блох. Вони з директором Надією Матвіївною Бабич задумали втілити сучасний балет на основі тих подій, які останнім часом відбуваються в Україні. Їм хтось порадив звернутися до мене. За іронією долі (це був 2015 рік), я влітку прощався з виконавською кар’єрою і саме на Одеській сцені, де гастролював «Київ модерн-балет». Отже, з часом у мене було «все гаразд»... Спочатку передбачалося, що музику писатиме Олександр Родін, але пізніше він відмовився від участі у проекті. Одеський композитор Юлія Гомелська взялася за роботу дуже пристрасно, дочекалася мого лібрето. Для неї була важливою психологічна характеристика героїв та подієва канва. Вона встигла закінчити партитуру. Але що означає сила непередбачуваної долі! Юля загинула разом з чоловіком в автомобільній катастрофі за декілька днів до прем’єри!  

— Як шкода! Але ти говорив про події, героїв. Звідки все це взялося?  

— Я писав лібрето переважно для себе, тому на літературні нагороди не претендував. Читав книжку «Аеропорт», дивився хроніку подій, збережену ТСН. Вчитувався в рядки нових друзів у «Фейсбуці». І, звичайно, ставив перед собою запитання, на які нелегко було знайти відповіді. Чи обираємо ми долю, чи це визначено згори?  

— Але філософію «танцювати» неможливо...  

— Так, треба шукати дію, конфлікт, характери. Це я розумів уже не лише як виконавець, а й як хореограф. Зрештою, тут багато можливостей. Ось мирне місто. Люди заклопотані своїми справами. Їх треба персоналізувати, показати специфіку кожного. Хотілося, щоб вони на сцені були впізнаваними. Потім доля кожного різко змінюється — це війна, а отже, драма, для багатьох навіть трагедія...  

— Багато критиків писали, що у тебе вийшли живі, не схематичні герої.  

— Я був постановником у шостому і дев’ятому сезонах «Танцюють всі!». Туди приходили хлопці малопідготовлені, «сирі» в сенсі виконавської культури. А в Одесі — справжні професіонали, вони можуть виконати будь-яке завдання, зіграти будь-який пластичний етюд. Взагалі, якщо ви помітили, зараз багато чого відбувається саме на стику балетного і драматичного театру, навіть в опері й на концертній естраді артисти прагнуть пропорційно співати і грати. Я вже дивлюся на це очима постановника й відчуваю в собі сили їм допомогти — як знайти виконавські фарби, зробити рух осмисленим, від пластики перейти до танцю. Якщо доля мені сприятиме і надалі, тоді я сподіваюся остаточно знайти себе в новій професії балетмейстера.