Небажані свідки
Із глядачами тут узагалі не церемонитимуться. До пояснень — своїх дій і вчинків — не опустяться. Дивишся — дивись. Хочеш розібратися, що й до чого, — спробуй. Тому найбільше захоплення виявляється немовби на незручності замішаним. Часом глядач опиняється просто-таки в становищі героїні Маркеса, яка побачила те, чого не повинна була бачити; як відомо, за це їй щоночі протягом 150 років відрубували голову. При цьому демонстративна простота назв і зовнішня безневинність сюжетів картин — логічна й природна частина всього, що відбувається.
Немолода ігуменя вудить рибку під покровом якихось екзотичних фруктових дерев і неба в заграві («Ігуменя»); дві сирітки гуляють по саду під наглядом черниці в крилатому головному уборі («Сирітський притулок»); мужик проводить пальцем по лезу сокири, з пальців капає кров («Мужик задумався»). У всьому цьому, їй- право, немає нічого незрозумілого, не кажучи вже про надприродне. Зате є щось інше. Що?
У світі Світлани Деренчук панує особлива гармонія. Героям художниці, зазвичай, властивий стан якогось відчуженого, майже сонного спокою. Щоправда, іноді їхні обличчя раптом перекошує від страшного, неймовірного жаху, а роти розриваються в страшному, на межі людських можливостей, крику. Причини і наслідки, як і раніше, неважливі; просто цей твір — про крик, як інший — про ігуменю, котра вудить рибку.
Цей світ — самодостатній, іншими словами, неперекладний. Усе шукане — в ньому самому: в живописі, графіці, розписних дошках, клаптевих гобеленах, ляльках. ***
«Підігнати» творчість Світлани Деренчук до чого-небудь визначеного практично неможливо. Нечисленні факти, які начебто можуть бути залучені на підтвердження тієї чи іншої теорії, з дивовижною послідовністю спростовують одна одну. Художниця брала участь у київській виставці «Грані примітиву» — значить, примітив, «наїв»? Персональна виставка Світлани Деренчук відбувалася в лаврському Музеї народного декоративного мистецтва; можливо, вона — народна художниця? Її розписним дошкам (тільки дошкам!) властива, на думку тих, що розбираються в цьому питанні, схожість із російською народною картиною XVII-XVIII ст.; то що ж — стилізація? Однак, скоріше, такі з’ясування тільки допомагають зрозуміти, ким Світлана Деренчук не є. Вона — сама по собі. Світ художниці, від початку — до кінця, — її творіння. ***
Знаходити роз’яснення світу Світлани Деренчук у тих чи інших фактах її біографії вже не тільки марно, але й просто неетично. Розумніше — для цілковитої ясності — обмежитися «анкетними даними».
Отже, народилася в Маріуполі 1972 р. У 1988-1991 рр. відвідувала маріупольську ізостудію під керівництвом художника Володимира Міскі-Оглу; здається, це був період не стільки практики, скільки теорії, не стільки самостійної творчості, скільки творчого самовизначення. У 1991-1997 рр. — робота в майстерні маріупольської художниці Тетяни Лисенко; це вже, без усякого сумніву, час оволодіння ремеслом. При цьому, саме 1991 рік є поворотним. Справа не тільки в початку виставкової діяльності, яка вже через рік досягне Парижа (хоч найповніша персональна виставка художниці відбулася все-таки в Києві, в лаврському Музеї народного декоративного мистецтва, 1997 р.). Важливіше те, що саме з 1991 року Світлана Деренчук сама починає відлік своїй творчості.
Утім, навіть така, суто ділова автобіографія художниці, за всього її граничного лаконізму, по- своєму виразна. Це — шлях людини, яка разюче рано все для себе вирішила, яка розібралася якось одразу (іще в школі!) в сенсі свого існування.
