Недотепи

Постановку найбільш меланхолійної і найбільш філософічної п’єси Чехова, якій нинішнього року виповнилося 100 років, здійснив литовський режисер Лінас Зайкаускас. Уважний, схильний до пошуку тонких смислових зв’язків глядач виявить у його сценічній версії «Вишневого саду» продовження тем і настроїв, заявлених режисером у «Нашому містечку» Вайлдера, прем’єра якого відбулася в тому ж театрі нинішньої весни.

Для театральних оглядачів не є таємницею, що вже за самим вибором п’єс можна якоюсь мірою судити про людські пристрасті і режисерський почерк постановника. І «Наше містечко», і, тим більше, «Вишневий сад» виткано з найтонших, часом невидимих матерій, які можуть стати доступними глядачеві лише за умови, що режисер і актори, подібно до майстерного аюрведичного лікаря, спроможні розпізнати навіть зачатки важких хвороб за биттям пульсу пацієнта. І «...містечко», і «... сад» оповідають про одну й ту ж важку хворобу, що вражає всіх нас з моменту народження — тлінність матеріального буття. В історії про життя простих мешканців провінційного американського містечка тема неминучої кончини всякого життя, всякого людського щастя, знайшла ліричне звучання. Зайкаускас, віддаючи разом із художником Олегом Луньовим перевагу порожньому просторові сцени порівняно з розкішними дорогими декораціями, цілком покладається на уміння акторів налагоджувати на кону найтонші людські зв’язки і стосунки. Гра цих стосунків, переливи безупинно змінних настроїв і є основним змістом «Нашого містечка», герої якого, на жаль, осягають цінність кожної миті людського життя лише за фатальною останньою межею, коли змінити вже нічого не можна. нений звір, тоді як жорстка, повна накопиченої в очікуванні кохання Лопахіна неприборканої і погано керованої сили Варя намагається виштовхати вічного студента за двері. У тому, що трагедія увірвалася в життя жінки, яка втікає від реальності, так раптово і так потужно, вкладено особливу силу впливу на глядача: навіть будучи внутрішньо готовими змиритися перед мінливістю Долі, ми, однак, дуже боїмося її несподіваних обвалів. Цей обвал, від якого герої марно намагалися сховатися у свої порожні фантазії про тітоньчині гроші, про високу посаду в банку чи інші ілюзії, і становить трагічну колізію «Вишневого саду». Найтрагічніше у цій п’єсі це те, що фінальний стукіт сокир, які знищують старі дерева, є лише закінченням складеної Чеховим історії. Але для всiх, хто сидить у залі, як, проте, і для героїв комедії, що роз’їхалися назавжди, ці сокири звучать страшним передвістям останнього і, як правило, раптового для нас обвалу — відходу з цього світу.

Однак Творець так хитро облаштував цей світ, що ми перебуваємо в повній ілюзії щодо свого майбутнього. Інакше б ми не могли безтурботно, немовби не обтяжені питаннями про таємницю і сенс життя козенята, пустувати під оманливо безтурботним небом. Про цю нашу схильність жити ілюзіями, про злочинну людську сліпоту, про наше щоденне непотрапляння в реальність, і поставив свою виставу Лінас Зайкаускас. Цю трагічну незістиковку наших очікувань невідаючий сантиментів життя режисер виразив через любовні домагання героїв один до одного. Через свою хронічну нездатність адекватно оцінювати стан речей всі вони підпадають під характеристику Фірса, який у виконанні Олександра Ганноченка виглядає істотою не лише з іншої доби, але здається, і з іншої планети. Всі вони тут — недотепи. Всі живуть і кохають якось невлад: Аня кохає Петю, Петя кохає Варю, Варя кохає Єрмолая Олексійовича, Єрмолай Олексійович кохає Любов Андріївну…

Уже стало модним грати Лопахіна (Микола Боклан) закоханим у Раневську. У виставі ж Зайкаускаса в Любов Андріївну закоханий не лише цей, молодий, заповзятливий купець, який вийшов з низів, з якого енергія, прагнення життя б’є як нафта зі свердловини. У якийсь момент до Раневської з поцілунками поліз недотепа Петя Трофімов, а вишколений в Парижі Яша, зіграний Олексієм Тритенком хоча й хамом, однак хамом із зовнішністю та манерами успішного офіс-менеджера, якось зовсім не по-лакейськи підхоплює зомлілу Раневську на руки. Та й інші чоловіки виявляють до неї своє жадання, жадібно обнюхуючи якщо не її саму, то її скриньку з парфумами та іншими жіночими «заманилками».

Ну а що ж рожева і пухнаста Раневська? Та Бог їй суддя. Що з неї візьмеш, із нещасної жінки, що втратила сина, чоловіка, коханця, Батьківщину, зрештою, маєток і сад, до якого, їй, схоже, давно вже немає діла. Вона тут — жертва. Проте, як і інші мешканці маєтку, що став нікому не потрібним, зі знаменитим на всю Росію вишневим садом. Усі вони жертви своєї нездатності, свого небажання жити в реальному, а не у вигаданому світі. Заради того щоб нагадати нам про небезпеку відходу в солодкі марення і нічим необгрунтовані фантазії, нам запропонували ще одну сценічну версію «Вишневого саду».

Про те, що людині не під силу змінити свою долю, що людина іграшка, більярдна куля в руках Долі, Зайкаускас нагадав нам і в «Вишневому саду». Щоб ця думка була доступною навіть найбільш нетямущому глядачеві, режисер декілька разів запускає через усю сцену з одних лаштунків до інших більярдну кулю. Дана метафора просто-таки проситься у виставу, вона, як пам’ятають знавці Чехова, знаходить підтримку в самому тексті п’єси: «Жовтого в куток, дуплет у середину». Подібно до куль на зеленому сукні, рух яких можуть передбачити лише дуже майстерні гравці, котяться на зеленому лужку життя й герої чеховської комедії, не знаючи в якій лузі, і в якій комбінації щодо один до одного вони опиняться наступного моменту.

Визначивши жанр вистави як трагікомедію, режисер все ж не став згущувати темні, трагічні фарби. Чи то повіривши в чеховський заповіт «сміючись прощатися зі своїм минулим», чи то вирішивши, що трагедія і без його зусиль вже поселилася в фабулі геніальної п’єси (що, як не втрата найдорожчого, і становить трагізм нашого земного буття), Зайкаускас зробив акцент на її смішних сторонах і характерах. При всьому внутрішньому напруженні існування акторів, по-справжньому «рвонути пристрасті» режисер їм дозволив лише в декількох сценах. Одна із них — істерика Раневської. Побачивши Петю Трофімова (Володимир Цивінський), що вдерся на сцену, Любов Андріївна (Ксенія Ніколаєва), яка досі пустувала як маленьке грайливе кошеня, згадавши про свого синочка, який утонув, раптом нестямно закричала від болю, який вирвався назовні. Щоб ще більше напружити ситуацію і додати сцені драматичної експресії, режисер зробив конфлікт Варі (Світлана Орличенко) і Петі майже гротескним. Очманілий від переповнення почуттями, Трофімов рветься до Раневської, яка виє мов пора