«Немає часу на поразку»

Що ж ми скажемо самим собі, вступаючи в третє тисячоліття? І що візьмемо з собою, крім боргів? Державна влада — повний банкрот. Афоризм Президента «Економічних зрушень не бачить лише сліпий» свідчить, що глаукома чи катаракта вразила не тільки український народ, а й увесь світ, крім, звичайно, наближених і оспівувачів. А для інших — День незалежності — свято зі сльозами на очах. «Так що ж ми за народ такий?» — запитував колись талановитий прозаїк і нинішній нікудишній політик. Уже й етнопсихологів розвелося до біса — а відповіді немає. Чому країна, маючи «в негативі» стільки поразок — від Калки до Крут через Берестечко й Батурин, нічому не навчилася? Шведський історик П. Енглунд писав, що не було б Полтави — не було б Швеції нинішньої. Пройшло імперське мислення і «завдяки розгрому об'єдналися інтереси, зникли протиріччя і внутрішні конфлікти». Перемоги — то самозаспокоєння і консерватизм, а невдача — «перегляд поглядів і пошук розвитку». В нас же не було імперського мислення — захищали себе і своє. А от уроки історії не те що не засвоїли, а щоразу забували про них — про це зайво говорити.

На обкладинці нового історичного роману Ліни Костенко «Берестечко» (Київ, «Український письменник», 1999) ми бачимо гетьманську булаву, яка валяється в траві. Й від того, чия рука підніме її, залежить наша доля. Згадується шабля Хмельницького, вкрадена 1992 року в Переяславі. Тодішній президент Л. Кравчук взяв під особистий контроль її пошук, та згубив свою булаву.

Знали ми про цю книжку вже давно, друкувались уривки, та вийшла вона вже в незалежній Україні, коли необхідність її опублікувати постала перед авторкою, бо сама держава «стоїть перед загрозою остаточної поразки». І звернемося до самого твору, адже всі автори, хто писав про Хмельниччину, не обійшли цей бій. Це була п'ята баталія національно-визвольної війни. Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Зборов — і Берестечко. Згадаємо П. Загребельного (роман «Я, Богдан») «Україна лягла під Берестечком. А коли встала, то була не та молода і свавільна, а постаріла на тисячу літ». Написаний як монолог Богдана Хмельницького, роман Л. Костенко, власне, саму битву має як відправну точку, своєрідний центр, звідки силові поля охоплюють минуле й майбутнє. Терзаючись і самокатуючись у фортеці містечка Паволочі, Хмельницький дошукується відповіді на питання: «Усе ж було за нас. Чому ж програли ми?» І справді, ледь не місяць військо маневрувало, а поляки, оголосивши посполите рушення, ішли в Україну трьома шляхами. Розбити їх можна було ще до об'єднання, та місяць тупцювання війська (близько 100 тис. козаків) дорого обійшовся. А коли підійшли татари (майже 40 тис.), поляків із найманцями і слугами було вже 210 тисяч. І на початку бою хан зрадив, відступив, Хмельницький кинувся за ним і був фактично арештований на десять днів, коли й тривав цей бій. Загативши річку Пляшеву, куди поляки притиснули козаків. Вночі Богун вивів більшість війська, та почалася паніка й поляки розгромили тих, хто залишився. «Триста, як скло», що боронилися на острові Журавлиха, козак на човні, котрий косою вражав ворогів — то зблиски відчайдушності перед лицем смерті. А що ж гетьман?

Місяць перед боєм він не міг знайти себе. Старший син Тиміш повісив за зраду мачуху, молоду дружину Богдана.

Та не тільки зрада — причина поразки. Твір унікально стереоскопічний, він охоплює, здається, всі больові точки нашої історії. Не створив гетьман державу, хоч:

Гетьман аналізує об'єктивні й суб'єктивні причини поразки. Та голосом Богдана проривається душевний розпач людини, котра бачить через віки, до дня сьогоднішнього:

І відчуваючи, що по його смерті почнеться розбрат, почнеться боротьба за владу («Всі хочуть булави. Всі борються за власть»), він прогнозує часи, що тягнуться і до сьогодні:

Магія тексту така, що хочеться цитувати ці карбовані рядки ще і ще. Діапазон — від холодної аналітики аж до самосуду і яскравих публіцистичних спалахів, миттєвих словесних осяянь. Через душу Хмельницького — до душі народу. Вглиб, у корінь, у магму ментальності, в таїну архетипів. Постає зрима картина сьогодення:

...І з'явився Богданові дух полковника Небаби, котрий і напророчить гетьману його майбутнє — про місто Переяслав, де він осоромить своє гетьманство, а Богун зламає шаблю і піде з ради, забравши тих, хто не хоче присягати, і про царський гніт, і про те, що через двісті літ прийде «гетьман слова» і назве Богдана п'яним... А про подальшу долю України мовив Небаба: «Я ще раз хочу вмерти».

Пізніше збере Хмельницький військо, ще трусне Польщею (битва під Батогом), та ніби «в пащу Дракона» (Вал. Шевчук) штовхала його якась фатальна сила. Про це в романі: «І прийде час, безвихідний наш час». Можливо, як писали деякі історики, якби передав булаву Богуну, і доля України була б інакша? Бо про свого полковника сам гетьман завжди був високої думки: «Той вміє так розколихати духа, //що Україна загуде, як дзвін». І ще: О, той не стане політикувати і під мечем не всидить, як Дамокл. Той буде сам мечі собі кувати. Не стачить сталі — викує з думок.

Жорсткі паралелі нашого сьогодення з тим часом. Роман Ліни Костенко — діагноз нашому суспільству теперішньому. Ще будуть написані розлогі статті про цей твір, можливо, і дисертації захищатимуть. Ми ж наведемо останню цитату: час той — і Україна на межі тисячоліть: Чужі та прийшлі, вже тут укорінені, та ще й своїх причаєне кубло так вирипали двері України — аж холодом з Європи потягло. От що в нас є — могили та й могили.

У визначальний час долі нашої держави з'явилась ця книга. Не вчились ми ні на чужих, ні на своїх помилках, ходимо в історії по колу... Та воно ж не чарівне, треба ж колись розірвати! Досить дивувати світ гіперінфляцією та корупцією, придушенням четвертої влади і ростом п'ятої. Коли вже закінчиться наше «велике мискоборство» між гілками влади?

Дихнула з роману давнина — а болі ті ж самі. Твір — як величний дзвін. І так хотілося б, щоб він був для пробудження. Бо той, що по нас, ми вже не почуємо...