Непізнана благодать

Андрій Білоус — один із тих режисерів, які здатні здивувати й вибором п’єси, й підходом до неї, й, насамкінець, результатом. На сцені рідного — Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра він поставив спектакль «Найвище благо на світі...», в якому, зізнатися, не відразу впізнаєш меланхолійний «Місяць у селі» Івана Тургенєва. Режисер пропонує рішуче забути про млосну паню, яка зітхає про колишню молодість, і про смутних кавалерів, що велеречиво розмірковують про властивості пристрасті, й не здатних на банальний флірт, не говорячи вже про щось інше. У виставі Білоуса якраз все навпаки — й флірту, й «іншого» тут інколи навіть із надлишком, тож часом дивуєшся, як все це органічно лягло на тургенєвський текст.

Спочатку взагалі важко розібрати, хто тут кому ким доводиться. Всі герої в однобарвних світлих льняних костюмах, вони дещо нагадують безтурботних дачників, які живуть дружною комуною й пустують, як діти, біля недобудованого двоповерхового будиночка, від якого є тільки остов та звалена кучугурою цегла (сценографія Олега Луньова). Серед них дивної краси жінка, до якої явно небайдужі троє чоловіків, а вона тим часом крадькома поглядає на четвертого, який демонструє неабияку витримку і холоднокровність в її присутності. Ця чарівниця, як і закохані в неї чоловіки, не помічають інших жінок, які мовчазно, похмуро й у той же час із неприхованою цікавістю стежать за їхніми стосунками.

Власне, ця «уніфікація» — одна зі складових режисерської концепції, в якій взагалі не передбачено якоїсь заданої наперед оціночні категорії. Інакше кажучи, Білоус відводить для себе роль винахідливого розповідача, дотепного і кмітливого, інколи надмірно згущуючи барви та нагнітаючи пристрасті, однак, разом із тим, він принципово уникає коментарів, «ярликів», прямолінійних пояснень і однозначних думок.

Наталія Озірська в ролі Наталії Петрівни навіть не намагається розтлумачити нам, що ж коїться з її героїнею, яка щохвилини сама собі дивується: «Ах, закохалася в хлопчиську! Ах, милу вихованку хочу видати заміж за старого сусіда-йолопа! Ах, невже це все зі мною відбувається?» У цій виставі Наталія Петрівна перша не бажає розмірковувати й аналізувати, а лише відчувати, переживати, страждати, божеволіти, впадати в дику радість, мучитися від ревнощів — і так по кругу до знемоги. Вона перша не замислюється, чи пристойно мати коханця при живому чоловікові, й вже при них двох ще й задивлятися на юного Бєляєва. Інколи здається, що й вона, й усі поряд геть забули про гріх, знайшовши в коханні виправдання всьому безумству та безчинствам.

До речі, «коханню» Андрій Білоус винаходить метафору — такого гігантського повітряного змія, збитого із залишків будівельних рейок і перетягнутого прозорою поліетиленовою плівкою. До певного часу «змій» гойдається над сценою, грайливо ваблячи героїв хвостиком із шовкового шарфа. Але ближче до фіналу ця конструкція осідає вниз, і ось вже в липкому поліетилені, наче в павутинні, б’ється Наталія Петрівна під вагою Бєляєва, а трохи пізніше на тому ж місці її чоловік — пан Іслаєв — чомусь буквально зґвалтує безмовно закохану в нього Єлизавету Богданівну. Материнське маніакальне кохання виявиться не менш руйнівним, адже Іслаєв і без підказок давно здогадується про стосунки його дружини та давнього друга. Тонка плівка рветься все більше й більше — така ось натуралістична дефлорація високих почуттів.

Єдиною, кого цей «змій» не чіпатиме, буде юна вихованка Наталії Петрівни — Вірочка (Олена Бушевська). І — найчудовіше, — ця дівчина, яка закохана по вуха в Бєляєва й яка кляне свою підступну наставницю, навіть не здогадується, по краю якої безодні вона тільки-но ходила. Хоча, переживши першу катастрофу, Вірочка і подорослішала відразу, й порозумнішала, й навіть опошлилася — Бєляєву, який покидає й її, й Наталію Петрівну, вона наостанок, не підводячи очей, покаже середній палець, лаконічно поставивши жирну крапку в їхній історії...

«Найвище благо» раптом обернулося стихійним лихом неймовірних масштабів і величезної руйнівної сили, воно нікого не щадить на своїй дорозі. Єдине, чим можна тішитися, так це припущенням, а чи не помилилися всі, визнавши «благодаттю» щось абсолютно інше, що носить маску кохання, але насправді не має й половини його справжніх властивостей? Адже якось вже зовсім нестерпна думка, що піднесені, шляхетні, сумлінні пориви нині — й на сцені, й у побуті — виглядають, як мінімум, наївно, а максимум — фальшиво, зате вульгарність і цинізм легко впізнанні й глибоко органічні. Втім, для того, щоб це спростувати, потрібно було б вигадати зовсім іншу виставу.