Несамовита Молостова
Людей такої невгамовної енергії та колосального темпераменту взагалі небагато. Один мій старший товариш любить жартувати, що, мовляв, якщо після сорока вранці у тебе нічого не болить, перевір, чи ти ще живий. Молостова, полемічна, галаслива, різка, ураганна (що особливо помітно на тлі її чоловіка — прекрасного постановника танців, спокійного й меланхолійного Бориса Каменьковича), відверто кажучи, змушує забути про неміч і млявість. Сама лише її присутність поряд вимагає підібратися: по-перше, соромно поруч з цим згустком енергії виглядати отаким тюхтієм, по-друге, доводиться весь час добре пильнувати, щоб не розгубитися, коли вона приголомшить тебе якимсь зухвалим міркуванням або докором, мовляв, знову ви, критики, сплохували, несете нісенітницю, дилетантствуєте, хлопці.
Кому-кому, а Молостовій у непрофесіоналізмі не дорікнеш. Отож і судить вона інших, може, й категорично, але по праву. Вона взагалі, очевидно, вимоглива людина. Особисто я не хотів би у неї репетирувати. Їй від цього, безперечно, ні холодно, ні жарко: знайдуться інші, талановитіші за мене, принаймні в артистизмі. А актори її люблять, і правильно роблять. Вона тривка і чесна. І спектаклі у неї такі ж — грунтовні, терпкі, виразні. Кажуть, що режисура — не жіноча професія. Я в юності, зізнатися, теж так вважав, зустрічаючи мужоподібних дівуль-режисерок з вічною сигаретою в зубах і повним ротом матюків, у штанях і з хуліганськими ухватками. Молостова мене обламала, довівши, що навіть залізна воля — цей шамбер’єр у дресурі акторів — зовсім не виключає делікатного розуму й трепетної лірики. Саме вона поставила, як тепер зрозуміло, легендарний «Вишневий сад» у фантастичній декорації Данили Лідера в Київській російській драмі, створила «Майстра і Маргариту» в театрі імені Франка (пригадую, я морщився, мовляв, дуже соціально, а от бачите, не тільки навіжена компанія Воланда в ньому не старіє, але й коротун у френчику продовжує вартувати свій час не марно), і там же, в українському, — соковитий і зворушливий «Талан» з дивовижною інтермедією-сюїтою, присвяченою театральним лаштункам і чарівному сміттю, з якого народжуються театральні дива.
Взагалі, якщо постаратися бути банальним, то треба неодмінно сказати, що драматичні спектаклі Молостової — музичні, точніше, партитурні і прекрасно психологічно оркестровані. А оперні, навпаки, драматичні. У Молостової рідко буває, що вистава стає демонстрацією поз і голосів прим і прем’єрів. Вона наполегливо прищеплює монументальним солістам думку і рух. І можливо, цим, крім, природно, непокірної вдачі і безсторонньої прямоти, не дуже люба місцевим рутинерам. Все-таки в нашій Національній опері ставить Ірина Олександрівна надто мало. У Гергієва в Маріїнці вона бажаний гість, до Ізраїлю її запрошують, от в Великий покликали... Та доволі, не треба про сумне. Сама Молостова ніколи не дозволяє собі пхикати. Може, тому так жадібно й наповнено живе?
