Нетиповий прем’єр

Останні роки для актора Російської драми, народного артиста України Давида Бабаєва складалися надзвичайно вдало. Нині він прем’єр, нещодавно зіграв кілька центральних ролей, серед яких сер Пітер, Наполеон, Санчо Панса — образи, які в усі часи були й залишаються мріями не одного покоління майстрів сцени. Момент акторського щастя, безумовно, присутній у всіх театральних справах, але сенс його в тому, що все складається тоді, коли воно «падає» на підготовлений ґрунт, коли внутрішній світ актора «не дрімає» й здатний відгукнутися. Що ж таке акторське щастя на думку Давида Бабаєва?

МАЙСТЕРНЯ

— Акторська професія взагалі залежить від успіху. Але найголовніше, вона залежить від віри в тебе режисера, — вважає Д. Бабаєв. — Коли я прийшов до Театру ім. Лесі Українки, мені було 30 років і мій учитель, чудовий актор Альфред Васильович Шестопалов, сказав: «Зваж, те, що ти зараз уже можеш грати завдяки своїм даним, внутрішнім та зовнішнім, тобі грати не дозволять, твій час настане років через 20». Ці його слова виявилися пророчими і акторське визнання прийшло до мене прийшло через 23 роки...

САНЧО З ДУШЕЮ ДОН КІХОТА

— Ви не засмутилися через таку далеку перспективу, руки не опустилися?

— Зовсім ні. Не хочу пафосних слів, але театр завжди був моєю мрією, а про Російську драму я й мріяти не наважувався, тому тоді навіть найменші ролі були для мене найбільшим щастям. Усі ці роки, я, як- то кажуть, здобував професію, освоював її наново й на ходу. Спостерігав iз-за лаштунків, навчався в майстрів, міркував, відбирав, розбирався, що до чого. Тому коли з’явилася справжня робота, «я був до неї готовий» — цитую слова Михайла Юрійовича Рєзниковича, який, коли дав мені роль сера Пітера у «Школі скандалу», так оцінив мої тогочасні зусилля. Я вважаю, що роки, протягом яких я йшов до цікавих великих ролей, не минули даремно, акторська техніка знаходилася в належному, робочому стані. До речі, про все це я обов’язково розповідаю, коли навчаю своїх студентів. До слова, викладанням я врятовувався в роки простою. Зараз уже можу з упевненістю сказати, що це важлива, невід’ємна частина мого життя. Доля знову повернула мене в мою альма-матер — Естрадно-циркове училище (нині коледж) — вже як викладача (з 1980 року). Одна з особливостей моєї методики — довіра й дружні стосунки зі студентами.

— Найвизначніша подія останніх місяців вашого творчого життя — вистава «Дон Кіхот. 1938 рік». Образ вірного зброєносця Дон Кіхота для багатьох вже склався в результаті побаченого раніше й у театрі, й у кінематографі. Що своє, особисте ви привнесли в роль Санчо Панси?

— У моєму житті було багато ролей, які так і залишилися моїми мріями. Серед них і Санчо Панса, я про це й сказав М. Рєзниковичу перед початком роботи над виставою. Михайло Юрійович зауважив, що мені буде дуже непросто у фізичному плані... Знаєте, за останні роки більш важкої роботи в мене не було: в репетиційному процесі й уже безпосередньо на сцені. Роль надзвичайно складна з психологічного й фізичного поглядів. Ми звикли до традиційних образів Дон Кіхота й Санчо Панси: благородний романтичний рицар і приземлений, хитрий, мудрий і далекоглядний його слуга. Але в цій виставі Михайло Юрійович запропонував відійти від традиційного, звичного сприйняття цих героїв. Мій Санчо Панса інший. Він не схожий на героя, знятого в знаменитому фільмі Козінцева. Ми пішли іншим шляхом, замислилися на питанням: чому Дон Кіхот покликав з собою саме Санчо? Чому він вирішив, що саме ця людина прийме всі тяготи шляху й зрозуміє його прагнення змінити світ? На першій сторінці моєї ролі написано: «Рідні душі». Ось від цього ми й відштовхувалися. І лише поступово, в процесі вистави Санчо Панса ніби стає Дон Кіхотом — проявляються дві іпостасі однієї людини. Вони — одне ціле. Доводилося йти навіть усупереч тексту, щось вигадувати, переконувати себе й глядачів. А в результаті Санчо вийшов світлим і великим романтиком. Тому що він іде з Дон Кіхотом не з корисливих цілей, а тому що безмежно вірить, що той прагне змінити світ. Він безоглядно пускається на всі заставки, прагнучи зробити й свій вклад у зміну світу на краще для того, щоб світ став справедливим.

ДИТИНСТВО, ОТРОЦТВО, ЮНІСТЬ

— Давиде Вольфовичу, пригадайте дитинство, юність, що передувало тому моменту, коли у вашому житті розпочався відлік — Театр ім. Лесі Українки?

— Я народився в евакуації, в Махачкалі в 1943 році. Там нас прихистила дагестанська сім’я, в них було 11 дітей, харчувалися лише кукурудзяними коржиками, але вони ніколи не сідали їсти, якщо мене не було за столом. Господар після евакуації проводжав нашу сім’ю до Києва на літаку «Дуглас» — ось такий приклад дружби народів.

— Батько був на фронті?

— Ні, ще в громадянську війну він захворів на двосторонній туберкульоз. Перед початком Другої світової війни лежав в тубінституті, коли мама прийшла його забирати, лікар сказав, що батько помре дорогою. Мама все-таки вивезла його й мого старшого брата й вилікувала батька народним засобом — собачим салом. Потім батько працював на військовому заводі в Махачкалі. Поки ми були в евакуації, маминих батьків, які жили у Вінницькій області у Ліповці (вони не захотіли їхати з нами, оскільки були старі) фашисти закопали живцем...

— Після евакуації повернулися до Києва?

— Нашу кімнату зайняли сусіди, тому мама з нами, дітьми, поїхала до Ліповця, там залишився порожній батьківський дім, і поки тато в Києві відсуджував нашу кімнату, ми були там до 1947 року, а потім переїхали в Київ, на Лук’янівку. Саме там минуло моє післявоєнне дитинство, там я прожив 30 років, там померли мої батьки, й лише 1977 року ми переїхали на Оболонь.

— Ваші батьки не мали відношення до мистецтва?

— Ні, мама займалася господарством. Але вона ніколи не сумувала, в неї було чудове почуття гумору, й зараз я розумію, що вона могла би бути великою артисткою. Розиграші, які на свята мама влаштовувала сусідам, були справжніми міні-виставами. Я захоплено спостерігав за її перевтіленнями. Можливо, потяг до акторства в мене передався з генами. До речі, в молодості батько брав участь у самодіяльності, грав провідні ролі в Театрi робочої молоді, й місцеві драматурги навіть писали спеціально для нього п’єси. Узагалі-то вся наша сім’я була талановита. Мій старший брат Віктор, він уже, на жаль, помер, у нас була різниця в десять років, з дитинства захоплювався тваринами, особливо птахами. Протягом десятиліть він був найвідомішим птахівником, який розводив канарок, не лише в колишньому СРСР. Фірма «Птахи Бабаєва» котирувалася скрізь, його викликали на консультації в різні міста. Він працював на заводі, а у вільний час займався птахами. Абсолютно щасливою людиною став, коли пішов на пенсію й повністю присвятив себе улюбленій справі. До речі, птахи його годували. Молодняк він навчав співати (брат мав абсолютний слух). До речі, у Києві й зараз існує Клуб любителів співочих птахів-канарок ім. Віктора Бабаєва. У нашій сім’ї всі ставилися один до одного з великою повагою, на мене ніхто ніколи не кричав. Усе засновувалося на довірі, хоча я з дитинства був самостійною людиною. Ніколи не був маминим синочком! Батьки мали зовсім протилежні характери. Мама метушна, а тато стриманий, небагатослівний, високої культури й інтелігентності людина, хоча був звичайним робітником, але інтелігентність у нього була в крові...

— Як з’явилася у вас думка про театр?

— Усе — щасливий випадок. До речі, якщо проаналізувати щасливі випадковості, то вони супроводжували мене постійно. Я пішов працювати в 17 років. Батько в 1960 році вийшов на пенсію (ледве витримав у зв’язку зі станом здоров’я), мама не працювала й існувати нашій сім’ї було дуже важко, оскільки батьківська пенсія складала всього 74 рубля! У ту пору брат уже жив окремо своєю сім’єю, й мені довелося стати годувальником сім’ї. Одного разу друг затяг мене до театральної студії Жовтневого палацу (в той час цей був один із кращих самодіяльних колективів), там були чудові педагоги, актори Театру ім. І. Франка: Петро Сергієнко й Прокоп Пасєка. Свої вистави ми репетирували вночі, потім я йшов на завод і там відпрацьовував зміну... Саме тоді з’явилося рішення поступити в Естрадно-циркове училище. Після закінчення я поїхав працювати в Архангельську філармонію. До речі, наш колектив випускників училища після виступу з програмою, поставленою Альфредом Шестопаловим, став лауреатом Всесоюзного конкурсу естрадних колективів. Три роки я з моїм другом Владом Кудієвським працював на естраді, об’їздили весь Радянський Союз...

— Ви виступали з естрадними номерами?

— На естраді я робив усе: виступав як конферансьє, читав монологи, робив пародії, навіть музичні. Для нас із Владом писали спеціальні естрадні мініатюри. Так, наприклад, глядачам дуже подобався номер, написаний Робертом Вікерсом «Нерви». Він тривав 12 хвилин, але ми могли грати його й 20, і 30 хвилин, імпровізували. Концерти були щодня й не один на день, а коли ми працювали, колеги стояли за лаштунками й реготали нарівні з глядачами в залі.

ДОПОМОГЛО... «ТІЛО»

— Яким же чином після Архангельської філармонії ви потрапили в Російську драму?

— Допоміг випадок. Кожного Нового року в нас була традиція, ні, не ходити в баню, як герої рязановського кінохіта «Іронія долі, або З легким паром», ми приїздили до Києва грати «на ялинках», які ставив Альфред Шестопалов, і причому не за гроші, а просто для власного задоволення. Так трапилося, що грудня 1972 року в Театрі ім. Лесі Українки репетирували виставу «Варвари» й потрібен був молодий артист «у тілі» на роль Гріши Рєдозубова, а в театрі такого не виявилося. Юрій Миколайович Мажуга, який бачив мене в самодіяльній виставі у Шестопалова, сказав: «Давай твого учня спробуємо». Мене привели до Івана Григоровича Куниці, тогочасного директора Російської драми, й ми з Владом у кабінеті зіграли свій естрадний номер. А наступного дня вже показували цей номер худраді. Напевне це був єдиний випадок, коли на сцені академічного театру показували естраду — й мене взяли у штат. До цього дня я благословляю всі щасливі випадковості, які привели мене в Театр ім. Лесі Українки.

— За вами помічена пристрасть до співу. Співаєте не лише у виставах, але на концертах. У вас така приємна речитативна манера виконання (трохи нагадує легендарний спів Марка Бернеса). Вам подобається співати?

— Співати я почав давно, з юності, потім, працюючи на естраді, співав музичні пародії, фейлетони, щоб урізноманітнити літературну частину виступу. А в театрі я заспівав у концертах «Співають драматичні артисти». Мої музичні здібності розвивалися завдяки другу й концертмейстеру нашого театру Миколі Сазоненку. Ми з ним часто виступаємо на концертах. Пам’ятним став вечір пам’яті Марка Бернеса в Російському посольстві. Я підготував цілу програму з його пісень. Мені дуже приємно, що соліст Національної опери України Тарас Штонда, який був присутній на вечорі, після виступу підійшов і багато теплих слів сказав, зауваживши, що в нього клубок підступав до горла, коли слухав бернесівські пісні в моєму виконанні. Мені дуже імпонує висловлювання Утьосова: «Я співаю не голосом, а серцем». Я так само намагаюся підходити до виконання пісень у виставах і під час концертів. Люблю й виконую пісні, в яких, крім чудових мелодій, є багатство тексту!

— Ваша дружина має відношення до театру?

— Ми познайомилися з Тетяною в самодіяльності, за професією вона інженер, а театр — це її велика любов. Вона грала у виставах, писала сценарії, сама ставила, реалізовувала себе творче. Тетяна — найсуворіший мій критик. Вона — театрал- гурман, у неї гарний смак, й її думці я дуже довіряю. Узагалі, її сім’я замінила мені моїх батьків, які рано пішли з життя, в Тані були чудові мама й тато. До речі, батько Валентин Євгенійович Волков — унікальна людина, після 80-ти років став писати в газети. У нього була величезна колекція листівок з видами старого Києва, вів рубрику «Ностальгія» й колонку «Архіваріус Валентин Волков» про старий Київ.

— Якщо подивитися на ваше життя, то можна сказати, що вам поталанило в найголовнішому — ви актор і займаєтеся улюбленою справою?

— Життя було непросте, але я дійсно людина щаслива. Був цілий ланцюг щасливих випадковостей. Я зустрів своїх педагогів, щасливо поступив в училище, також те, що в мене є педагогіка й кіно, що зустрів свою дружину й, звичайно, саме найбільше щастя, що я працюю в Російській драмі — цей театр став головним у моєму житті, моєю єдиною любов’ю!