Ніна РУСЛАНОВА: «Я вперше на екрані кажу комусь слово «мама»

Днями в столичному кінотеатрі «Жовтень» відбулася прем’єра нового українського фільму «Біля ріки», знятого молодим режисером Євою Нейман на Одеській кіностудії за мотивами оповідань Фрідріха Горештейна. Перед показом стрічки відбулася прес-конференція, у якій взяли участь Єва Нейман, продюсер фільму Олександр Ткаченко, керівник фірми- прокатника «Артхаус Трафік» Денис Іванов і виконавиця однієї з головних ролей — Ніна Русланова.

— Чи є в цього фільму прокатна перспектива?

Олександр Ткаченко: Існують два формати фільмів з різною прокатною долею. Варіант «А» — стрічка виходить у широкий комерційний прокат з великою кількістю копій, і її успіх залежить від того, як вона окупиться. Варіант «Б» стосується фільму «Біля ріки» — це арт- хауcний проект, і якщо він матиме щасливу фестивальну долю, в нього, сподіваємося, буде й вдала економічна основа. Фестивальне кіно відрізняється від класичного комерційного фільму. Цей фільм став результатом поєднання державної підтримки та приватної ініціативи. За нормального поєднання, коли і сценарій хороший, і режисер талановитий, і спільну мову вдається знайти Міністерству, режисеру й продюсеру — цілком можливо, що економічно все теж складеться вдало.

— Єво, чи вдалося б вам зняти фільм, якби ви навчалися в Києві?

Єва Нейман: Я не знаю, що було б, якби... Я навчалася в Берліні, всі свої фільми знімала в Україні, мені тут дуже хочеться знімати, я сюди пориваюся. І навіть документальні фільми за німецькі кошти я все одно примудрилася знімати в Україні, в Одесі. Це так. А якби я вчилася в Києві... Я зовсім не можу на це питання відповісти.

— Вас часто порівнюють з Кірою Муратовою...

Є. Н.: — Хто порівнює, журналісти? Ну, розумієте, такі коментарі були неминучими, це закономірно, про це говорили ще до того, як я зняла кіно. Коли я прийшла на кіностудію, говорили, що це буде Муратова номер два. Я не знаю... Хлопці, називайте як хочете. Час поставить все на свої місця. Я не знаю, чому так говорять. Напевно, когось ідеалізують з нас двох. Чи то мене, чи то Кіру.

— Ви самі родом із Запоріжжя, а знімали при цьому на Одеській кіностудії. Чому саме там, а не в Києві, на студії імені Довженка?

Ніна Русланова: — Ну, на Київську кіностудію складно пробитися... А ви були на Одеській кіностудії? Ви знаєте, на що вона перетворилася?

Є. Н.: — По-перше, у мене там родичі. Дуже значні. Дві тітки. А, по-друге, там дійсно моє коріння. По-третє, я дуже люблю це місто...

Н. Р.: — Де, де?

Є. Н.: — В Одесі.

Н. Р.: — А, в Одесі. Я думала, в Запоріжжі.

Є. Н.: — Я народилася в Запоріжжі, а так у мене всі народилися в Одесі. Щоліта мене возили до моря...

Н. Р.: — Із Запоріжжя.

Є. Н.: — Із Запоріжжя.

Н. Р.: — Тому ти знімала в Одесі.

Є. Н.: — І навіть якщо не на кіностудії...

Н. Р.: — Ти б усе одно знімала в Одесі.

Є. Н.: — Так, я знімала в Одесі, навіть якщо кіностудія не мала до цього жодного стосунку. Просто приїжджала зі своєю камерою й знімала в Одесі. А в Запоріжжі не знімала. Що я можу сказати? Мене тягне в Одесу.

— А як вам вдалося зацікавити студію цим проектом?

Є. Н.: — Я шукала зустрічі...

О. Т.: — Я скажу два слова. До нас потрапив сценарій, який був у Міністерстві культури, ми зустрілися з Євою й так усе вийшло.

Є. Н.: — Але я намагалася діяти через Одеську кіностудію. Для мене це було абсолютно природнім.

— Ніно Іванівно, чи були у вас побоювання, що працюєте з дебютантом?

Н. Р.: — Ви мене бачите, щоб я чогось побоювалася? Нехай вони бояться. Ні, не було. Єва досить професійна людина, як виявилося. Хоч і називається дебютантом, але вона, напевно, до цього багато попрацювала в кіно і знає, що це за процес.

— Відомо, що фільм зустрів спротив на студії. Тепер ставлення змінилося?

О. Т.: — Є — або було — таке поняття, як художні ради на кіностудії. Чомусь худраді здалося, що фільм не такий. Насправді, якби ми послухалися худради, фільму, напевно, й не було б. Але, дякувати Богові, ми їх не послухалися, і фільм є. Це перше. Друге — фільм уже стільки разів дивилися на Одеській кіностудії в різних складах, і великих, і маленьких, і прем’єра в Одесі була чотири дні тому. Тому ставлення... Очевидно, порівняно з часом, коли худрада засідала, ставлення до фільму «Біля ріки» змінилося в кращий бік.

— Як вас приймають на різних фестивалях, у різних країнах?

Є. Н.: — Ви знаєте, для режисера це складне, тонке питання. Я завжди дуже нервую. У різних країнах по-різному. У Роттердамі по-своєму реагують. На другий показ прийшло набагато більше людей, на третій ще більше. У Москві, мені здалося, реагували дуже добре. Принаймні, підходило багато людей, говорили компліменти. Насправді, хто хоче сказати добре, підійде. Хто хоче сказати погане, той не підійде, я про це не дізнаюся.

О. Т.: — Зал дихає по-різному.

Є. Н.: — Зал дихає по-різному. Ну що, я себе вихвалятиму, чи що?

Н. Р.: — А чому б і не похвалити? Усе добре, Єва молодець, дуже симпатичне кіно, я добре зіграла (сміх у залі). Всі чудово знають, що хороше кіно, хороші актори, ти хороший режисер. Дихають усі однаково. Одним і тим же повітрям. Киснем. Тож чого ви? Добре дивляться.

— Як з’явилася ідея сценарію? Оповідання Горенштейна — це така рідкість у сучасній Україні.

Є. Н.: — Оповідання Горенштейна — це взагалі, як виявилося, велика рідкість. Я прочитала цю книжку, мені вона дуже сподобалася, дуже мене зворушила, я з ним познайомилася в Берліні, й ми вирішили працювати.

— Ви молода, тендітна жінка. Як вам вдалося керувати таким складним процесом, як зйомки повнометражної стрічки?

Є. Н.: — Ви знаєте, тендітна... У мене в групі були такі могутні жінки, вони теж, бувало, плакали. Тож... Я старалася керувати процесом. Мені часто це вдавалося. Дуже часто процес був ще кращим, ніж мені вдавалося ним керувати. Чи як ще сказати... Але я дуже старалася. Були люди в групі, які мене дуже підтримували, були, звичайно — це ж колектив — і такі, хто не підтримував, це заважало. Але так з усього цього склалося те, що ви сьогодні побачите.

— Плакали?

Є. Н.: — Ні.

— Кричали?

Є. Н.: — Чи кричала я? Ні.

Н. Р.: — Кричала, кричала.

Є. Н.: — Не кричала.

Н. Р.: — На мене дуже кричала. Дуже. Я через це плакала. Не вірите? (звертається до Нейман) Закричи на мене. А я заплачу. Щоб повірили люди. Кричала, кричала. Чесно кажу. «Що це таке!» — таким гидким голосом, від якого хочеться плакати.

— Олександре, ви, як відомо, продюсували серіали. Де було працювати складніше — в серіалі чи у фільмі?

О. Т.: — Насправді різниця невелика, просто я не був знайомий з Руслановою, а тепер знайомий. Оскільки ти маєш справу з контентом, процес виробництва хоч і відрізняється якоюсь мірою, але загалом, що з серіалом, що з фільмом... Набагато більша різниця в тому — широкопрокатне це кіно чи фестивальне.

— Днями була прес-конференція відомих українських акторів, де були, зокрема, Богдан Ступка й Ольга Сумська, які нарікали на те, що можуть поїхати через незадіяність тут. Чи не вийде так, що наше кіно залишиться без виконавців?

О. Т.: — І Сумська, й Ступка запитані й тут, і в Росії. На мій погляд, чим більшу аудиторію має актор, тим краще, тим більше він запитаний. Інша річ, що процес кіновиробництва в сьогоднішній Україні переважно пов’язаний з набагато ширшим російським ринком. Учора була несподівано продуктивна зустріч на кіностудії імені Довженка з Президентом, і, чесно кажучи, мене дуже потішило, що він не говорив з папірця, коли ми спілкувалися на досить складні теми кіноіндустрії. Очевидно було, що він розумів, про що йдеться. Якщо дійсно виправдаються ті моменти, які вчора прозвучали, якщо будуть враховані наші побажання, то в кіновиробництві можуть піти дуже цікаві й корисні процеси, й наші актори будуть запитані і тут, і там.

— (Питання від газети «День») У мене два, так би мовити, Муратівських запитання. Єво, наскільки мені відомо, ви були асистентом на одному з фільмів Муратової. Чого ви навчилися в неї? Й аналогічне запитання до Ніни Іванівни — ви знімалися у Кіри Георгіївни — чого ви навчилися як артист, як виконавець?

Є. Н.: — Звідки ви знаєте, що асистентом? У пресі читали?

— В релізі прокатників.

Денис Іванов, керівник компанії «Артхаус Трафік»: У релізі написано, що Єва була практиканткою.

— Практиканткою, вибачте.

Є. Н.: — Стажист сидить, тихесенько спостерігає, головне — не заважає. Що таке бути практикантом у кіно... (з наростаючим роздратуванням) Чого ви хочете? Чого я в неї навчилася? Чого вам треба? Що, ще раз щось списати з того ж релізу, що? Що вам підтвердити треба, що?! Я зробила кіно, подивіться кіно. Оцініть мою роботу. Причому, я вас прошу, спробуйте, — можливо, це дуже складно для вас, — спробуйте дивитися очима й серцем. Світло вимкнеться в кінотеатрі — кожний залишається сам. Ось ви дивитеся сам кіно. І вам усе буде видно. І чого я навчилася, і чого я не навчилася, й що в мене геть не вийшло, й що в мене дуже добре вийшло, або ні те ні се, ви все побачите самі.

Н. Р.: — Ось, вибачте... Ви запитали, чи кричала вона на нас... Чуєте? Ось це. Ось цей зміїний язик чуєте? Ось це жало, яке дісталося молодому хлопцю, який з любов’ю дивиться на неї й говорить: «чого ви навчилися у класика кіно, унікуму такого, як Кіра Муратова?» — (передражнюючи) «Що ви хочете?!» — одразу. А ви кажете, вона не кричала. Слава Богу, що ви не заплакали.

— У мене залізні нерви.

Н. Р.: — Ви знаєте, відповідаючи на ваше запитання — так, дійсно, я почала зніматися у такого режисера, як Кіра Муратова, вважаю її безумовним генієм кіно, щаслива, що я зустріла на своєму шляху, у своєму дебюті саме її. Я вже казала журналістам, що якби не зустріч з Муратовою, напевно, з кіно в мене були б інші стосунки. А навчила вона мене дуже багатьох речей... (сигнал мобільного) Я вибачаюся, це в мене мій телефон так кукурікає. Алло? Донечко, я зараз на прес-конференції, в мене тут дуже багато фотоапаратів, і всі думають, що я не те кажу. Передзвони мені, або я тобі передзвоню. Через скільки? Ой, я не знаю. Тут дуже багато людей, дуже багато запитань, усі дуже багато сміються, не знаю чому. Я така щаслива, що всі сміються... Ну все, доню, потім. Давай, бувай. Вибачте. Гроші мої витрачає. Я повертаюся до нашої теми. Я дійсно дуже вдячна їй. Я знялася у Кіри в п’яти стрічках і сподіваюся на подальшу співпрацю з нею, бо щоразу, коли я в неї знімаюся, мені здається, що в мене щось нове відкривається. Я ніколи не думала, що вона мені піднесе такий геніальний сценарій, як «Настроювач». Я такого ніколи не грала. Я могла це зробити тільки у Муратової. Ви зі мною згодні? Ой, як приємно. (Єві Нейман) А ти сичиш. Приємний хлопець. Дякую вам. І це просто радісно мати в Україні такого генія. І всіляко треба його підтримувати. (передаючи мікрофон Нейман) На, моя дівчинко, не хвилюйся.

Є. Н.: — Ну розумієте, це запитання... Ви ж знаєте...

— Це не про вплив на ваш фільм, це й про вашу творчу біографію. Просто цікаво, як ви зростали.

Є. Н.: — Кіру Муратову я безкінечно ціню, і по-людськи вона завжди поводилася дуже благородно. Коли мені було важко, коли вирішувалася доля фільму, вона фільм підтримала. Вона познайомила мене з Ганною Павлівною (Чміль — глава Державної служби кiнематографiї), я її ціню як майстра, як митця, але... Але що?..

Н. Р.: — (швидко) Ти сказала все, спасибі. Продовжуємо розмову.

— Ніно Іванівно, чи хотіли б ви грати українською мовою?

Н. Р.: — Ми пошепочемося з продюсером... Зараз мені Кіра Георгіївна... Я не хочу, звісно, казати... Але вона запропонувала, щоб я українською в неї щось зіграла. (переходить на українську) І я зараз удома, в Москві, наново вивчаю українську мову. У мене є «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка, і оце я читаю ті вірші, і намагаюся все це запам’ятати, але дуже важко (оплески)... Ось. Але такі гарні в нього вірші, я так люблю його. Вибачайте, правда. Я навчуся.

— Єво, якими є ваші творчі плани?

Є. Н.: — У мене плани є, я над цим працюю. Але я вже декілька разів казала — я забобонна, й боюся сказати.

— Ніно Іванівно, скажіть, ось Єва Нейман — молодий український режисер...

Н. Р.: — А я так, стара дупа-артистка...

(вибух реготу)

— ...А хто з молодих режисерів вам цікавий?

Н. Р.: — Ну якщо я не грала в нього, він мені й не цікавий. Мені цікавий тільки той, хто мене запрошує. А той, хто мене не запрошує, мені абсолютно не цікавий. Я навіть не цікавлюся ним. (сміх)

— А хто вас запрошує?

Н. Р.: — Єва Нейман запросила. Молодий режисер, мені вона цікава.

— Якщо говорити про режисуру, як про суму професійних прийомів, чи можна цього навчитися?

Є. Н.: — Є майстри, у яких можна й треба вчитися. Але про яку суму професійних прийомів ви говорите — я не знаю. Немає рецепта зробити хороший фільм. Його немає ні в Муратової, ні в Куросави, не було ні в Тарковського, ні в Пупкіна... Такого рецепта немає взагалі. І я не знаю, що таке сума професійних прийомів. Якщо ви мені хочете розказати — я вас законспектую, спробую, можливо спрацює. Якщо ви проаналізували кіно й знаєте якісь професійні прийоми, ви мені скажіть, я буду лише вдячна.

— Тоді простіше: чи можна навчити режисури?

Є. Н.: — Вчитися треба. Мені так здається. Але ви зрозумійте, я режисер-початківець, і я не в тому становищі, коли можу виголошувати щось про освіту, про проблеми українського кіно...

— Чому ви запросили саме Русланову?

Є. Н.: — Я дуже люблю цю актрису. Навіть коли сценарій ще не був написаний, коли ми з Горенштейном просто говорили, бавилися в кіно — ми думали про Русланову. Ніна Іванівна хронологічно, скажімо, була першою актрисою, якій я зателефонувала. І для мене це великий подарунок, що вона погодилася грати, й дуже велика відповідальність.

— А ви одразу погодилися?

Н. Р.: — Одразу, одразу. Єва мені зателефонувала й сказала, що вона дебютантка і хоче запропонувати мені роботу. Я багато знімалася, але коли я прочитала сценарій, він дуже запав мені в душу. Поясню чому. Я сирота, й матері своєї ніколи не бачила й не знала. Я з двох місяців виховувалася в шести дитячих будинках, у Харківській області. І коли мені запропонували сценарій «Біля ріки», я з радістю погодилася, бо я вперше на екрані кажу комусь слово «мама». Це так запало мені в душу... Я настільки вдячна Єві, що вона саме мене покликала на цю роль. Я хочу, щоб у вашій душі якийсь шматочок цього фільму залишився. Щоб ви його віднесли додому. Спасибі вам величезне, що прийшли.

ДОВІДКА «Дня»

Ніна Іванівна Русланова народилася 5 грудня 1945 року в місті Богодухів в Україні, виросла в дитячому будинку у тяжкі повоєнні часи, ім’я та день народження вибрала собі сама. 1960 року вона закінчила будівельне училище, а потім вступила до Харківського театрального інституту, але, провчившись там два роки, вирішила їхати до Москви — вступати до Театрального училища ім. Щукіна, куди її одразу прийняли. Русланова вчилася на одному курсі з Кайдановським і Філатовим. Училище закінчила 1969 року, і її запросили працювати одразу в декілька театрів — «Современник», «Таганка», Театр ім. Вахтангова. Ніна Русланова вибрала останній, де пропрацювала 15 років. З 1985 по 1988 рік артистка грала в Театрі ім. Маяковського, з 1988 року — актриса к/ст ім. М. Горького.

Русланова дебютувала в кіно 1967 року в ролі Надії у фільмі Кіри Муратової «Короткі зустрічі», будучи студенткою другого курсу. У її акторському списку понад 100 ролей, вона знімалася у таких режисерів, як Олексій Герман, Кіра Муратова, Георгій Данелія, Єльдар Рязанов, Алла Сурикова. Глядачі запам’ятали її за фільмами «Циган», «Афоня», «Не стріляйте в білих лебедів», «Мій друг Іван Лапшин», «Завтра була війна», «Собаче серце», «Зимова вишня», «Небеса обітовані», «Мамо, не горюй». За 40 років роботи в кіно вона створила цілу галерею колоритних образів сильних російських жінок.

Вибрана фільмографія Ніни Русланової:

1967 — Короткі зустрічі; 1973 — Афоня; 1974 — Тіні зникають опівдні; 1981 — Будьте моїм чоловіком; 1982 — Бережіть чоловіків; 1985 — Зимова вишня; 1985 — Повернення Будулая; 1985 — Валентин і Валентина; 1987 — Завтра була війна; 1988 — Собаче серце; 1990 — Гамбринус; 1991 — Небеса обітовані; 1991 — Афганський злам; 1997 — Бідна Саша; 1997 — Мамо, не горюй; 2002 — Чеховські мотиви; 2005 — Настроювач; 2005 — Перший після бога; 2007 — Біля ріки.