Нова прима Російської драми

Наймолодшу актрису Національного театру російської драми ім. Лесі Українки ніяк не назвеш початківцем.

Щойно закінчивши університет, вона потрапила до Студії молодих артистів при театрі і зіграла головні ролі у «Сто п’ятій сторінці про кохання» та «Цинічній комедії».

До прославленої київської трупи актрису було зараховано минулого сезону, але її послужний список уже поповнився роботами в двох гучних прем’єрах столичної сцени — «Любовному безумстві» і «Нахлібнику».

Ганна Артеменко розповіла «Дню» про ефемерність «вершин» у професії, перспективи, «універсальних» артистів і як сьогодні живеться «тургенєвським дівчатам».

«ЩО БІЛЬШЕ НАВАНТАЖУЄШ СЕБЕ, ТО БІЛЬШЕ ВСТИГАЄШ»

— Зазвичай кожен професіонал, перш ніж досягти успіху, визнання, змушений пройти певний шлях, набути досвіду, змужніти... У акторів частенько трапляється інакше. Везіння або випадок може підняти вчорашню студентку одразу на вершину успіху. Отримавши все й одразу, як молодій актрисі втриматися? Які кроки подальшого професійного руху?

— Знаєте, мої батьки вибачаються: «Пробач, дитино, ми позбавили тебе дитинства...», а я їм дуже вдячна за те, що підтримали моє рішення розпочати активну професійну діяльність з раннього дитинства. З восьми років я щодня займалася бальними танцями і хореографією, трохи пізніше пішла на йогу, пробувала себе і в модельному агентстві, займалась на іподромі... Всі ці знання допомагають не лише в житті, але й у професії. Якби не цей досвід — я була б іншою. Це щодо «отримати все й одразу». Щоб «отримати», треба бути і фізично, і морально готовим прийняти цей дарунок життя і професії...

Мої успіхи комусь видадуться відчутними, а комусь — ні. Все відносно. Знаю одне: я люблю акторську професію, вона цікава для мене у всіх своїх напрямах, проявах і експериментах. Вважаю, що артист має бути універсальним, зобов’язаний всебічно розвивати свій робочий інструмент: голос, пластику, а головне — душу. Опановувати музичні інструменти, іноземні мови тощо... А вершин насправді ніяких немає. І немає перешкод. Хіба що — в людських головах. Вигадуючи різні об’єктивні й поважні причини, численні камені спотикання, ми виправдовуємо свою бездіяльність, лінь, страх замість того, щоб просто засукати рукава і приступити до роботи.

— Робота в нещодавній прем’єрі — виставі «Нахлібник» за Тургенєвим — змінила ваше уявлення про «тургенєвських дівчат»?

— Героїні Тургенєва імпонували мені з отроцтва. Жіночі образи Іван Сергійович виписував з особливою любов’ю, і вони зачаровували своєю красою. Але окрім краси тілесної, він обдаровував своїх героїнь сильним характером, який проявлявся у всьому — у служінні вищій меті, в готовності принести себе в жертву або впасти безрозсудно, безповоротно у вир почуттів. «Тургенєвська дівчина» гідна захоплення. Це жінка-таємниця. Нікому з нас не відомо, що нею рухає. Лише їй і, можливо, ще автору. Моя героїня Ольга стоїть перед вибором: блискуче майбутнє з чоловіком у Петербурзі чи визнання правоти старого приживали, дворового блазня Кузовкіна, що спричинить наслідки, які можуть перевернути життя молодят... У ході вистави відбувається переоцінка цінностей і трансформація її ставлення до чоловіка і до нахлібника, який виявився раптом дуже близькою людиною...

— «Любовне безумство» — музична вистава. Вокал вам довелося освоювати «під» неї?

— Для театру це була в деякому розумінні революція. По-перше, вистава музична, по-друге — створена на стику жанрів: драма, комедія і фарс. Мікрофони, зонги, танці, жарти... Словом — безумство! Страшенно складно, зате як цікаво! З’явилась необхідність увійти у світ музики, як у середовище проживання, перетворити її на спосіб мислення. Це — як пустити шампанське в кров.

До речі, до вступу до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого співати я не вміла! У дитинстві був сумний досвід участі в хорі. У натовпі діточок, які вичавлюють із себе звуки насильницьким шляхом, стало так незатишно, що через пару репетицій я втекла. «І слава Богу!» — сказав після багатьох років мій учитель вокалу Валерій Белялович Курбанов. Він — дуже вимогливий педагог. Двічі на тиждень — планові заняття з концертмейстером в університеті і щодня — після пар, перед вечірніми репетиціями. Я співала до запаморочення різні вправи і вокалізи, голос шипів, свистів, зникав... і загартовувався! У «Безумстві» режисер вимагав, щоб ми співали не надривно, а легко, невимушено. Я зайнялася сольфеджіо, «довбала» клавіші фоно і синтезатора. Двічі на тиждень займалася з педагогом з естрадного і класичного вокалу. При цьому — щоденні репетиції в театрі... У принципі, поєднувати різні види звуковидобування було зовсім необов’язково. Але я це робила для себе, адже ніколи не знаєш, що знадобиться не лише в даній постановці, але й у майбутньому.

— Вашим театральним дебютом стала роль Діви Сновидінь у «Дядечковому сні». Як ви думаєте, що для канадського режисера Г. Зіскіна стало вирішальним чинником у призначенні вас на цю роль?

— Думаю, те, що я танцюю. До вступу до театрального університету я була впевнена, що справа всього мого життя — хореографія. Займалася професійно, навіть брала участь у серйозних конкурсах. А ця роль — пластична. Ставилась вистава у Канаді (Театром імені Л. Варпаховського, Монреаль) у дуже теплій, родинній атмосфері, створеній Григорієм Зіскіним і Ганною Варпаховською. Роль Діви Сновидінь — єдиної надії, віри і любові старенького князя Гаврили К* до мене в Канаді блискуче виконувала єреванська прима Єва Айропетян. Це вона поставила танець і посвятила в таємницю невагомої, чистої, світлої потойбічної істоти. Так я «попалась» у світ театру. «Дядечків сон» став спільною постановкою Російської драми і Театру ім. Л. Варпаховського).

— А якого досвіду набули, репетируючи «Цинічну комедію»?

— Мало не стала акробаткою... У цієї вистави складна доля. Спочатку над п’єсою Шекспіра «Міра за міру», за якою поставлена ця вистава, ми працювали із запрошеним режисером Микитою Гріншпуном. Репетиції були насичені великою кількістю акробатичних елементів (у цьому режисерське рішення постановки). Я ходила, як плямистий гепард — уся в синяках і саднах. Ми з партнером Дмитром Савченком поперемінно тягали одне одного по панцирних сітках ліжок, майстрували з них балкони, сходи... Діма відважно закидав мене собі на шию, де я звивалася, як змія, висіла на ньому, як коала, або стрибала, як мавпочка... Всі актори намагалися наситити пластику шекспірівськими сенсами і пристрастями, але не сталося... На щастя, Леонід Бенедиктович Остропольський у стислі строки поставив драматичну виставу з красивим сценографічним рішенням: величезні ваги правосуддя, з чашами яких взаємодіють герої.

«ЩАСТЯ — ТУТ І ЗАРАЗ!»

— Додаткові знання і вміння в театрі вітають, але яка з вистав стала для вас школою мистецтва драматичного?

— «Сто п’ята сторінка про кохання». Віра — моя перша велика роль, у якій я фактично народилась як актриса, осягала секрети професії, вчилася думати, ходити і говорити на великій сцені. Ми почали репетирувати, коли я була ще студенткою. Віра, висловлюючись сучасною мовою, особа абсолютно «неформатна», отака собі Манон Леско ХХ століття. Вона одержима тією внутрішньою пристрастю, яка примушує її кохати тут і зараз — сміливо, несамовито, до самозабуття... Вистава піднімає тему війни, у моєї героїні дуже складний характер, коротка і яскрава, як полум’я свічки, доля... Для мене створити образ Віри було морально непросто, і була потрібна духовна напруга, аби щиро розповісти про війну, про життя і кохання...

— А що допомогло пройнятися цією темою?

— Постановник і автор сценічної композиції «Сто п’ята сторінка про кохання» Михайло Юрійович Рєзниковіч склав для нас, акторів, список літератури, обов’язкової для прочитання (книжок, напевно, 30: Панова, Трифонов, Симонов, Васильєв)... Окрім цього, я відвідувала музеї, передивлялась вітчизняні і зарубіжні художні й документальні фільми про війну, щоб зрозуміти різні точки зору, часом полярні «правди». А ще надихалась історією мого дідуся, який воював. Якось він пішов у розвідку, із 70 солдат повернулося лише двоє — дідусь, поранений у ногу, притягнув на собі товариша з простріляними грудьми... Драматичною була доля моєї бабусі, на яку, кажуть, я дуже схожа і на честь якої мене назвали Ганною. На жаль, я її не застала...

— Чи має актор бути амбітним?

— Важливо горіти своєю справою, фонтанувати ідеями. І, як у коханні — віддавати треба. Тільки тоді все прийде. Вступаючи до університету, я (наївна простота) думала, що акторська професія — лише доповнення до мого основного заняття, танців. Але з початком навчання була приголомшена тим, які люди мене оточили. Фанатично віддані своїй професії, абсолютно безкорисливі і душевно щедрі. Це не може не підкупити, цим не можна не заразитися. До того ж за мої заняття танцями батькам доводилося платити чималі гроші, а тут — безкоштовна освіта, кімната в гуртожитку... я навчилася все це цінувати. А що таке «популярність» — поки що не знаю. Просто служу в театрі і щаслива, що можу грати на прославленій сцені в компанії прекрасних колег — акторів театру ім. Лесі Українки.