Очікування очікування

Другий фестиваль нового британського кіно, навіть незважаючи на повний збіг з програмою весняного британського кінотижня в Москві, мав усі оптимістичні атрибути культурного обміну. Гарний зал у центрі міста, помірні ціни на квитки, приїзд режисера одного з фільмів і супутнє живе спілкування з публікою й пресою, попередні виступи членів Британської ради в Києві — усе це створювало належний пафос, наводило на думку, що кіно — лише приємний акомпанемент стрункому хору британсько-української дружби.

Солідна організація фестивалю, звичайно ж, — найкращий жест поваги до рядового глядача. Критик у такій ситуації почувається не настільки безтурботно, тому що, по суті, залишається невирішеним питання, що постало ще рік тому, на першому фестивалі: чи можна взагалі говорити про британське кіно як про окремий феномен чи школу? Шукати відповіді лише на матеріалі невеликої частини британського кіноекспорту було б самовпевнено. Однак поміркувати все- таки є над чим.

Із самого початку помітно, що в представлених фільмах превалювали, грубо кажучи, дві жанрові тенденції. Перша — молодіжні, клубні фільми. Походять вони прямо від сенсацій середини 1990-х типу «Трейнспоттингу» або «Біжи, Лоло, біжи». Як правило, це дуже впізнаване кіно. В ньому діє неприкаяна компанія молодих людей, які тиняються містом і намагаються розв’язати свої проблеми, що вже набили оскому. Звичайно ж, багато музики, багато наркотиків, великих планів і закадрових монологів, а все в цілому відсилає до естетики МТБ. Другий напрямок походить від традиційного англійського психологічного театру. Сімейна драма для британських режисерів, судячи з усього, залишається чимось на кшталт священної корови. Принаймні, повільні картини, замкнуті в чотирьох стінах, з великою кількістю діалогів, тяжкою атмосферою розладу й нерозуміння стали чимось на зразок синоніма кіно Островів як такого. Організатори постаралися звести присутність цієї традиції до мінімуму, але вона, так чи інакше, була присутня в більшості картин — сюжетно або естетично.

Строкаті дискотечні «Саут Вест 9» і «У відрив!», при всіх спробах зобразити рефлексію героїв на події, однозначно залишилися такими, якими й замислювалися — розважальними, кліпоподібними стрічками. Перша наповнена під зав’язку екзотикою сучасного Лондона, вірніше, його найспецифічнішого району — Брикстона. Тут вдосталь і столичних анархістів, і ямайських драгдилерів, і багато іншої незвичайної публіки. Виразного сюжету немає, як і надто глибокого посилання, зате вистачає розкритих навстіж наркотичних «дверей сприйняття». Взагалі, «Саут Вест 9», як і «У відрив!», залишається замальовкою на тему «так ми живемо». Живуть, зважаючи на все, ненудно, хоча й нічим надто творчим не зайняті. Особливих претензій, утім, до цих картин немає — такі собі музично-психоделічні дрібнички. Будучи знятими років вісім тому, зчинили б фурор, а нині — являють собою кіно з потоку, що в Королівстві, здається, зуміли налагодити.

Більш винахідливо підходить до теми Сол Мецштейн у «Нічному шопінгу». Хоча тут теж діє компанія молодих бельбасів, ніяких клубів, гуркоту діджейських бочок, слонячих порцій ЛСД та інших принад немає. Четвірка майже випадкових знайомих просто знічев’я спочатку створює собі особисті труднощі, а потім спільно й з азартом їх вирішує. Виходить часом кумедно, особливо якщо врахувати, що навіть у найпосереднішому англійському фільмі акторські роботи виконано щонайменше якісно. Що найцікавіше, все закінчується добре. Той же оптимізм спостерігається й у «Природжених романтиках» (режисер Дейвід Кейн). Тут також діє товариство випадкових друзів. Тільки цього разу територією зустрічі слугує не нічне кафе, а дансинг, де вчаться танцювати салсу. В палкому ритмі зав’язуються романи й розбиваються серця, але закінчується все добре. Таким фільмом — дотепним, трішки еротичним і не обтяжливим — можна прикрасити прайм-тайм на будь-якому каналі.

До «сімейного» жанру можна було з деякою натяжкою віднести зовсім несхожі «Схід є Схід» і «Право на землю». Однак у «Сході» родина незвичайна — англо-пакистанська. На щастя, у режисера Деміена О’доннела вистачає такту вирішувати колізії, що виникають між батьком сімейства — мусульманином-традиціоналістом і його молодими європеїзованими синами, у комедійному дусі. Щодо «Права на землю», то за ним серйозне режисерське ім’я — Майкл Вінтерботтом. Втім, цього разу постановник пішов на ризик, взявшись екранізувати епічну сагу з часів «золотої лихоманки» 1840-х років. Незважаючи на чудові натурні зйомки, відмінний підбір акторів, серед яких були такі зірки, як Настасья Кінскі й Міла Йовович, «Право на землю» важко назвати вдачею Вінтерботтома. Дивитися важкувато, часом просто важко. Немає контрапункту всеохватної серйозності й стражданням героїв, немає альтернативи вічній зимі навколо, й характери невирізнено монументальні.

Драматургічно цікавими, скоріше, можна назвати «Сексуальну тварину» (режисер Джонатан Глейзер) і «Мій брат Том» (режисер — Джоел Хопкінс). «Тварина», починаючись як гангстерська драма, потім переходить у блискучий психологічний двобій двох могутніх натур, зіграних чудовими Роєм Вінстоном і Беном Кінслі, і в цьому, хоч як це парадоксально, залишається «британською» картиною.

Не так iз фільмом Хопкінса. Цей фільм, єдиний з програми, робив серйозну заявку на розробку кіномови, на гру із зображенням у дусі розтиражованої «Догми-95». Стрибуча камера (оператор — Роб Мюллер, який працював до того з головним «догматиком» фон Трієром, а також Вімом Вендерсом і Джимом Джармушом), невротичні герої — на тлі загальної статичності британської кінематографії фільм виглядав просто одкровенням. Мало того. Й на сценарному рівні спостерігалася спроба виходу в інші сфери. Перша третина картини — це стрімка, часом страшна історія бунту двох молодих людей проти ядушливої, сповненої прихованого насильства атмосфери, що панує в їхньому містечку. Том і Джессіка в глухому лісі створюють маленьке дике плем’я, їхні ритуали з кожною зустріччю стають усе божевільнішими й неконтрольованими. Однак розвити заявлену лінію ірраціонального повстання проти дорослих у режисера не вистачило духу — чи натхнення. Під кінець Ротероу збивається на досить банальну лав-сторі, з явним креном убік мелодрами. Сліпучого вибуху пристрастей, чи стрибка віри, якими вирізняються найкращі фільми Догми, тут немає. Залишається лише приготувати носовички.

Ризикну припустити, що в останньому випадку винуватий не стільки режисер, скільки пейзаж британського кіно як такого. Роками, десятиліттями воно шукає своєї теми, свого невичерпного джерела конфліктної енергії — і не знаходить. Ні наркотики (як тема вони давно вичерпали себе), ні опозиція особистого-суспільного (як у французів), ні пориви незвичайних романтичних особистостей (як у німців) не стали таким життєдайним викликом, спроможним здійняти нову хвилю на екранах Об’єднаного Королівства. Що ж — залишається чекати.

Може — чекання?

Але це теж уже було...