Одна любов і «Три товариші», або Життя після війни

Найгучніша варшавська прем’єра цього сезону «Матінка Кураж та її діти» за Б. Брехтом режисера Міхала Зарака у Театрі Narodоwy і нова вистава франківців «Три товариша» за Е. М. Ремарком у постановці Ю. Одинокого вмотовують глядача у матрицю журби воєнного та повоєнного життя.

Його головні риси — духовне збентеження, фантомні болі, зневіра у сенсах, ідеалах і страх. Страх незламний, підсвідомий, принизливий і такий сильний, що виживший під бомбуванням воїн падає під стіл, як в окоп, від пострілів феєрверка. Митці усього світу, волаючи про жахіття війни, закликають людство зупинити всі можливі її прояви, які стають очевиднішими щодня.

Життя після війни дуже швидко перероджується у життя перед війною. Здається, людство вчиться виключно на кошмарах війни. Справді, людське життя стає ціннішим. Але війна, нахабно претендуючи на роль локомотива науково-технічного прогресу, примушує мир вдосконалювати її.

Вона лукаво нашіптує: хто думає про наслідки — той не герой.

Три товариші Роберт Локамп (Євген Нищук), Отто Кестер (Андрій  Романій), Готфрід Ленц (Олександр Печериця) шукають спокою передбачуваного існування в повоєнному хаосі. Спільна робота в автомобільній майстерні єднає їх абсолютом дружби.

В металі вона втілюється у відреставрованому кадилаку, швидкісні характеристики якого вони доводять до рівня гоночних машин. Цього четвертого друга, якого вони нарікають Карлом (до речі, в польській «Матінці Кураж» теж автомобіль-кадилак — стає центральним предметом-символом), прийдеться продати, так само як майстерню, аби вижити на дикім полі мирного життя. Одного з друзів вб’є нацистський молодчик, який війни не нюхав, але до неї закликає. Друзі вистежать його і без суду, за законом справедливості, пристрелять.

Головна тема роману — доля загубленого покоління акцентує парадокс: а чи бувають покоління іншими і чи тільки час і обставини в цьому винні? «Краще вмерти коли хочеться жити, ніж жити коли хочеться вмерти». Брехтівське: «Війна продовжуватиметься доти, доки на ній зароблятимуть» звучить цілком співзвучно.

Головна тема вистави — смерть живе любов’ю. Бо як тебе ніхто не любив, то і смерті не помітять. Як ти не любив, то й не жив або просто жив мертвим. А як любив, то й похований можеш жити. «Життя без кохання, що покійник у відпустці». Папа Римський Іоанн Павло ІІ говорив, що люди створили цілу цивілізацію смерті — аборти, алкоголізм, наркотики, суїциди, автоназія. Практично на краю, за крок до самознищення, життя Роберта набуває сенсу, коли він зустрічає любов смертельно хворої смиренно-мудрої Патріції (Анжеліка Савченко).

Євген Нищук і Анжеліка Савченко наповнюють доволі просту історію кохання цнотливою і водночас гострою сексуальністю. Радість спільного льоту, трагедія безсилля, розчавленність безоднею горя прожиті акторами вражають особистісною причетністю. Переповнює відчуття існування акторів і глядачів єдиним серцем. Яскраві образи створені Л. Смородіною, А. Тимошенком, О. Стальчуком,. О. Хохлаткіною, В. Башею, Т. Жирком, В. Ніколаєнко, І. Дорошенко складають груповий портрет журби у скромній рамці оптимізму. Усі прагнуть уникнути страждань, але ніхто не здатен жити без них. Усі приречені усе життя доводити себе.

Визнанні режисер Ю. Одинокий та сценограф А. Александрович-Дочевський вибудовують зоровий образ зв’язку станів. Над сценою завмерлі у пташиному польоті три автівки, які дружньо підморгують фарами на підтримку своїм людським братам. Металеві барна стійка, ліжко, ресторанні меблі з’являються і зникають зі сцени з грохотом гусениць панцерників. Як фактор історичної виразності на заднику паща коридору між часами і світами.

На початку і у фіналі всі актори зібрані у щільний букет у центрі сцени, роблять крок. Один крок. Як часто він виявляється вирішальним, про що ми майже ніколи не замислюємося. Потім усі біжать до авансцени і розбирають викладене на ній взуття. Дівчинка, яка застигла над глобусом починає гратися ним, бо він виявляється гумовим м’ячем. У фіналі з куліс взуттям закидають усю сцену.

Нещодавно у Москві відомий вільнодумством перформер Андрій Кузькін отримав Премію ім. В. Кандинського за кілька робіт, серед яких потрясаюча інсталяція зроблена у засніженому лісі з гумових чоботів, босоніжок і шпильок, черевиків і кросівок, стоптаних капців і дитячого взуття, яке не знадобилось.

Життя по якому ми ходимо таке крихке і так дивно влаштоване, що не може закінчитися просто так. Крок до любові, крок до дружби, крок на зустріч собі. Ще один крок. Крок натхнення чуттєвою безмежністю театру. Роздумливий крок франківців.