Оксана МIЛОВЗОРОВА: «Крім самоповаги, у нас є все»
Прізвище Міловзорових добре відоме у мистецькому світі. Олександр Міловзоров — дивовижно талановитий, багатогранний і завжди несподіваний художник, чиї обдаровання і творчий темперамент яскраво виявляються в усьому, за що б він не брався: чи то кераміка — від повсякденних речей до паркових ваз, чи графіка, чи хитромудрі композиції.
Його дочка Оксана Міловзорова широко відома, можна сказати, у вузьких колах знавців і тонких цінителів. Вона придумує ювелірні прикраси, які потім фахівці втілюють у життя за її ескізами. Роботи Міловзорової — дивної краси і щоразу знов-таки — несподівані: то виразно проглядають язичницькі мотиви, то декадентська млість, а то — чистий авангард.
І тільки Оксанина дочка Ліза порушила сімейну традицію і вирішила присвятити себе музиці. Проте, можливо, вона ще захоче спробувати себе в образотворчому мистецтві. Адже й Оксана Міловзорова спочатку обрала було батьків шлях. Як і він, закінчила Вище художньо- промислове училище ім. Мухіної в Ленінграді, багато років і досить успішно займалася порцеляною і тільки опісля — ювелірним мистецтвом, якому в нас, на відміну від усього іншого світу, публіка приділяє так мало уваги.
І все-таки наша розмова з Оксаною, коли вона відвідала редакцію «Дня», розпочалася не з творчості, а з Андріївського узвозу. Насправді у цьому немає нічого дивного. По-перше, Андріївський узвіз для Києва — це більше, ніж вулиця. По-друге, сім'я Міловзорових від нього просто невіддільна. Олександр Петрович прагнув і прагне перетворити Андріївський узвіз на Мекку столичних художників, а ще — одним із перших спробував надати вітчизняному артринку цивілізованих рис: створив галерею «Триптих», пізніше — «36». А чим для його дочки є Андріївський узвіз?
— Для мене Андріївський узвіз — це життя в усіх її аспектах. Це місце, куди мене завжди вабить. Це місце, звідки мені не хочеться йти. І я прагну, щоб таке саме відчуття виникало у людей, які туди приходять, навіть випадково або вперше. І мені здається, що всі, хто там працює, якось причетні до цього місця і у них у всіх таке відчуття.
— З чого Андріївський узвіз починався для вас? Якої еволюції він зазнав за ці роки?
— Я була студенткою мухінського училища і вирішила взяти участь у виставці під відкритим небом, тепер традиційній, уперше якраз чорнобильського року. Я дуже ретельно готувалася, дуже старалася — старанно робила керамічні сувеніри. Це була моя спеціальність — художня кераміка, і мені уявлялося, що я геніальна в цих своїх сувенірчиках. І ось приїхала продавати. Але сталося прямо-таки потрясіння: у мене практично нічого не купили, притому, що в Ленінграді на мої роботи був попит, у мене ледве не замовлення стали з'являтися. Після свого фіаско я зрозуміла, що такого роду сувенірна продукція має попит там, де її придумують і виготовляють. Це був цінний урок. І, думаю, не тільки для мене. Сьогодні на Андріївському узвозі багато майстрів прямо там, на очах у публіки, виготовляють свої вироби, розписують їх. Деякі, звичайно, приносять із собою. Але, головне, ці сувеніри повинні передавати український, київський колорит, дух міста, якщо хочете. Саме вони мають велику популярність.
Але з'явилося на Андріївському узвозі й те, що не має до нього абсолютно ніякого відношення — це дорогі бутики, які самі, по суті, прижитися не можуть і порушують цілісний стиль вулиці: вони із зовсім іншого життя. Це смішно і безглуздо. Десь в іншому місці — будь ласка. Але тут... Правда, я думаю, що життя все розставить по своїх місцях.
— Але Андріївський узвіз це, насамперед, велика кількість галерей. Як їм поряд із вуличними продавцями? Адже прийнято вважати, що перші — пристановище високого мистецтва, а другі пропонують виключно ширвжиток?
— Я вважаю, що вуличні продавці мають повне право на існування. Мало того, галеристи, які працюють на Андріївському узвозі, досить мирно з ними уживаються. У них просто своя маленька галерейка на колесах. Такі є в усьому світі. І ще — на кожний товар є свій покупець. Це закон будь-якого ринку. Інше питання, що площі наших галерей замалі. Ці форми зближені за масштабом: і маленька галерея, і лоточник. Звідси і ставлення як до чогось несерйозного. Хоч, насправді, у галереях таки багато серйозного мистецтва.
— Розквіт художнього життя на узвозі збігся з хвилею підйому в Україні. Як позначився загальний спад — емоційний, політичний, економічний — на житті вулиці?
— Раніше на Андріївському узвозі панувало суцільне свято, в якому ладні були брати участь усі: і ремісники, і митці незалежно від рангу. Саме щоб показатися, поспілкуватися з публікою. Звичайно, продавали небагато. Але не думаю, що це істотно впливало на їхній бюджет. Не це було головним. Потім усе радикально змінилося. Сюди стали приїжджати спеціально, щоб заробити. Свято скінчилося. Все стало більш прагматичним. А тепер і цього немає. Торгівля на Андріївському узвозі перетворилася на цілковито марну діяльність — сьогодні купують дуже мало.
— У публіки зник інтерес?
— Інтерес може й залишився. На відміну від можливостей — люди просто не можуть собі цього дозволити.
— Обличчя міста — це не тільки його архітектура. Це — загальна атмосфера, настрій, який складається в тому числі і з того, як люди одягнуті, як прикрашають себе. Ви, напевно, звертаєте на це увагу. Що вам подобається, що ні?
— Коли я йду вулицями міста, то перше, що впадає у вічі, — у нас дуже яскраво вдягаються, дуже мало натуральних тканин, а звідси і це колірне божевілля. Причому цей бойовий окрас домінує і в одязі, і в макіяжі. Але мені іноді здається, що ця надмірна яскравість у всьому тому, що у людей безрадісно на душі, і так вони мимоволі намагаються компенсувати відсутність позитивних емоцій чи може впевненість. Причому часто така манера одягатися не залежить від фінансових можливостей людини. Тільки від смаку або точніше — його відсутності. І «нові українці» — це зовсім не завжди образ із анекдоту. Вони всі різні. Є серед них люди з почуттям стилю, тонким смаком, а є й ті, хто його не має. Тоді на допомогу може прийти каталог дорогого одягу або коштовностей. Правда, і з нього треба зуміти вибрати.
Кажуть, про смаки не сперечаються, але говорити про те, що красиво, естетично, а що ні, треба. Красивим є те, до чого ми ставимося як до красивого. І, насамперед, так потрібно ставитися до себе. Багато ж хто до своєї особи ставиться без поваги (а тоді ми дивуємося з того, що до нас зневажливо ставиться держава). Наша головна проблема в тому, що у нас ніколи не культивувалося почуття власної гідності, самоповаги. Ви ніколи не звертали уваги, як ми самі себе зображаємо в сувенірах? Отакі огрядні «хохли», з великими головами, з носами картоплею, коротконогі — керамічні фігурки з якимись страшними і дикими пропорціями. Чомусь це вважається смішним і дотепним, безмежно тиражується і... купується. Ви скажете: самоіронія. Ні, швидше — закомплексованість. Від чого вона? Чого нам бракує? Адже українці — дуже красиві люди. Крім самоповаги, у нас є все.
Така естетика або антиестетика, як у цьому випадку, приживається, пускає коріння. А факт тиражування таких потвор говорить про те, що вона міцно засіла у головах, і це вважається хорошим. І люди навіть не намагаються критично подивитися на це явище. Якщо ми себе такими у глибині душі сприймаємо, то чому ж дивуватися, що дозволяємо з собою поводитися не вельми гречно. Поки ми цього не усвідомлюємо, ніхто нам не допоможе.
У європейців, американців теж є своєрідні візуальні коди, разюче відмінні від нашого. Вони зображають себе такими супергероями, суцільна гора м'язів. Це, може, інша крайність. Але, безумовно, такого важко принизити, образити, він собі ціну знає.
Все це має найпряміший стосунок і до моєї професії. Адже людина вибирає прикраси (коштовності чи біжутерію), бо прагне себе прикрасити. А це залежить від її самовідчуття, самооцінки.
— А що взагалі для людини значать ювелірні прикраси? Це — розкіш, атрибут престижу, знак соціального становища, спосіб самовираження?
— Все потроху. Для когось, напевно, винятково демонстрація багатства та становища. Для когось просто засіб прикрасити себе. Але символіка прикрас набагато глибша. На емпіричному рівні я сприймаю їх як оберіг, своєрідний момент відвернення уваги злих, поганих сил від самої людини. Графічне зображення давньоруських прикрас чи народів Північного Сходу, чи Скандинавських країн несе певну символіку, яка має глибоке значення і значною мірою виконувала охоронну, якщо можна так виразитися, функцію. Чимало елементів цих зображень використовується й у сучасних ювелірних виробах, хоча для нас вони сьогодні нічого не значать. Тобто споконвіку прикраси апріорі були цінні не за рахунок матеріалу, з якого вони зроблені, і вкладеної в них праці, а тих символів, які передавалися від покоління до покоління. Звідси, до речі, і традиція фамільних коштовностей, яку у нас, як і чимало інших, за роки Радянської влади було втрачено.
— Чи є у ювелірному мистецтві таке поняття, як мода?
— Звісно, є певний розвиток, існують різні стилістичні напрямки. Широко відомий у всьому світі італійський, ізраїльський дизайн ювелірних виробів. Інша ситуація у Франції. Там кожний кутюр'є, створюючи одяг, щоб витримати колекцію в одному стилі випускає взуття, аксесуари та ювелірні прикраси. Довгі роки наші художники знаходилися в замкненому просторі. Ми дуже мало бачили авангардних речей, а про те, що роблять американці чи японці, тільки чули. Сьогодні ситуація змінилася. Потік інформації необмежений. Та й будь-який виріб можна без проблем придбати. Інша річ, що я не зовсім упевнена, що, скажімо, італійський дизайн, який, безумовно, хороший, органічний для нас.
Щодо моїх робіт, то я вважаю невичерпною давньоруську тему. Вона припускає й аутентичний, тобто первозданний стиль, і водночас добре лягає на якісь авангардні форми. Іноді мене приваблює винятково гра форм. Хоча суто дизайнерських ходів розроблено дуже багато (в тій же Італії) і вони, безперечно, цікаві, але мені завжди хочеться зробити не так, як у всіх.
— Чи існує українська національна традиція у створенні ювелірних прикрас? У використанні якихось матеріалів, каменів?
— Існує розхоже і, до речі, абсолютно помилкове уявлення, що корали — це винятково наша національна прикраса. Але їх використовують і в Італії, і в Індії, і в Сербії, і взагалі носять у всьому світі. А якщо говорити про своєрідність українських ювелірних прикрас, то воно у зображувальності.
На наших ювелірних виробах присутнє зображення, як і на давньоруських: люди, орнаменти, в'язь. Це, по-перше. По- друге, багато хто вважає, що це погано, я — що це дуже добре: є свобода, легкість у ставленні до матеріалу. Наші древні майстри працювали із золотом не тому, що це дорого, а тому, що це хороший матеріал, міцний, якісний. З ним зручно працювати. Тому і виходило красиво. І якось це все дуже вільно, без вилизаності, вихолощеності.
— Ці традиції продовжують сучасні митці?
— На жаль, є тенденція до наслідування західному дизайну в світському мистецтві. У культовому — збереглася образотворчість, неполірована поверхня, просто зображення — дуже насичене, яскраве.
— Коли ви робите ескізи, на які матеріали розраховуєте? Використовуєте камені?..
— Я орієнтуюся тільки на наші українські камені: топази, берили, димчастий кварц. Їхній колорит, неяскраві кольори, великі розміри багато в чому визначають форму самого виробу.
А взагалі із розрахунку хоч би на який матеріал я працювала, для мене не важлива його цінність. Це може бути шматок глини, папір, та що завгодно. Для мене цінності в грошовому еквіваленті не існує. Я можу так само успішно і в сталі вигадувати. До речі, перший виріб із алюмінію — брошка, подарована комусь із російських монархів, коштувала шалені гроші. Цінність матеріалу вельми умовна. Для мене більш важлива його естетика: теплий білий колір срібла, різний колір золота. Їхнє поєднання. Чим вільніше з цим поводишся (дотримуючись, звичайно, якихось технічних параметрів), тим легше робити речі, які ближчі до мистецтва, ніж до ремесла.
— Що треба Україні, щоб її національний стиль став модою?
— Ми знову повертаємося до питання гідності, усвідомлення особистої цінності кожної людини. Тоді, може, у нас і з'явиться свій стиль. Але це стосується не тільки мистецтва.
Можливо, знаючи наше шанобливе ставлення до іноземщини, спробувати звідти. Коли увага й успіх приходить там, відразу з'являється інтерес тут.
— Чи можливо в нашій країні сьогодні, щоб митець зробив собі ім'я, відкрив власний салон, поставив власне клеймо? Щоб усі держави знали, що у нас є власні ювеліри, що нам не потрібен хтось, бо у нас є, наприклад, Міловзорова...
— Це заповітне бажання багатьох художників, які працюють у цій царині. Адже одна річ практичне виготовлення цих виробів і абсолютно інша — придумування. Художник лише створює ескіз, за яким працює майстер. Сальвадор Далі, наприклад: не сам же він сидів і кував... Йому майстри виконували. На шляху реалізації ідеї художника виникає безліч проблем, тих же, що й у дизайнерів одягу. І головна з них: держава сьогодні чудово обходиться без власних талантів.
Проте ювелірне мистецтво має у нас дуже давню традицію. Ще в часи Київської Русі з'явилися дуже відомі майстри зі своїми іменними клеймами, які постачали вироби князівським дворам, була гільдія майстрів. Ну, а якщо пригадати пізніші часи, скажімо, на межі XIX — XX ст., то величезну популярність мав ювелірний салон Маршака (зауважте, далеко не єдиний у Києві). Власне, в нього була ціла фабрика, де працювало багато чудових майстрів. Вони виготовляли вироби за індивідуальними замовленнями або можна було вибрати з каталогу, який він видавав. Примірник цього каталогу потрапив до мене від людей, які були його замовниками, тобто традицію перервано не так уже й давно.
У випадку із сучасними художниками-ювелірами є ще один аспект: вони не прагнуть афішувати свою діяльність. Тому що в нас як заведено думати: раз ювелір працює з дорогоцінними металами, значить, має місце кримінальний момент. Не можна торгувати дорогоцінним металом? Так, не можна. Для цього треба одержати ліцензію держави. І тоді — будь ласка. Однак психологія ще не налаштована на те, щоб робити це легально.
— Психологія влади не налаштована на те, щоб дати можливість нормально працювати, заробляти. Люди зубожіли за вісім років замість того, щоб нормально жити і платити податки. Вони давно могли б мати салони на Хрещатику замість того жаху, який ми купуємо, — китайського, турецького. Ми могли вже випустити свої імена у світ, де можна потрошку привчати споживача до справжньої української якості.
— У нас, безумовно, є імена. Є Женя Заварзін, є Віталій Хоменко. Проте багато хто виїхав. Виходить же ось що: ювелірний виріб починають виготовляти не художники, а ремісники. У них може бути гарна якість виготовлення, але немає творчої фантазії, знань, таланту, нарешті. А це вже ширвжиток. І ставляться до цього як до ширвжитку. Хоч, насправді, життя ювелірного мистецтва починається не на прилавках крамниць, а в музеї. Проходить в Ермітажі, в Дрезденській галереї «Грюне Гевельбе», де зібрано за декілька століть зразки ювелірного мистецтва: венеціанського, німецького, англійського, французького, — десь приблизно з ХV ст. І в Київському історичному музеї виставлено прекрасні речі. Однак на них не ходять. А йдуть у крамницю, де все італійське.
— Для того, щоб з'явився музейний експонат, потрібне живильне середовище.
— Правильно — гумус. Проте він не може сам собою з'явитися. Я знаю, що на львівській фабриці працюють цікаві художники. Проте фабрики — це монстри, які не часто дають можливість розкритися таланту. Отож там задумали творчу лінію на тему скіфського золота. Це вельми цікаво. Однак я чула, ця лінія в них захлинулася. Саме з тієї ж причини, оскільки поставилися як до ширвжитку.
— Ви ведете мову про фабрики зі знанням справи.
— Я десять років пропрацювала порцелянницею. А потім у галузі почалася криза, заводи практично стали. Ця ситуація збіглася з моєю особистою кризою: я зрозуміла, що вичерпала себе в цьому жанрі. Тоді вирішила ризикнути. А треба сказати, що в порцеляні я робила дуже великі — інтер'єрні, екстер'єрні — речі, що само по собі є екзотичним. Однак перехід від них до проектування ювелірних виробів дався мені легко. Я зрозуміла: якщо і тут я скажу все, що хотіла сказати, то зможу зайнятися графікою або прикладним живописом. Тепер ось дуже захопилася фотографією.
— Ви справляєте враження людини, позбавленої проблем, і навіть, здається, всілякі катаклізми і складності нашого життя вас не торкнулися. Невже вам вдалося відшукати свою вежу зі слонової кістки?
— Звичайно, ні. Ми не можемо бути вільними від того, що відбувається навколо нас. Загалом я, справді, людина, яка задоволена життям. Я легко долаю, скажімо, побутову невпорядкованість або безгрошів'я. А от розчарування в людях, несправедливість вибиває мене з колії і боляче ранить. Проте, як каже мій батько, якщо ти художник, то, навіть виявившись замкненим у льосі без паперу й олівця, залишишся художником: почнеш крейдою малювати на стінах. Це дуже правильно і в плані душевних переживань творця, і його взаємовідносин із державою, владою.
Для мене мистецтво — це духовна практика. Постійна і необхідна. Я навіть не можу назвати якісь конкретні події або емоції, які служать відправною точкою для творчості. Натхнення приходить тоді, коли я бачу білий аркуш паперу. Звичайно, і в мене, як, напевно, і в кожного художника або письменника, був період ляку перед чистим аркушем. Однак сьогодні, коли я оволоділа формою і мені немає потреби на неї відволікатися, дивлюся на аркуш і одразу придумується тема та формальне її втілення, оскільки будь-який знак, будь- яка лінія, будь-яка пляма, залишена на папері, — це сліди емоцій, духовного життя. Для мене головне — можливість його, так би мовити, матеріалізувати. У цьому я не хочу залежати від держави, від якихось ідеологічних установок, від заборон (оскільки про допомогу взагалі сьогодні не йдеться). Те, що я роблю, треба мені, а якщо комусь нецікаво, нехай не дивиться. Тільки хай не заважають. Коли людині не дають можливості вільно розвиватися, це стає особистою трагедією самого художника, але й держава в результаті дуже багато втрачає. Скажімо, Україну скульптурну знають у світі за Олександром Архипенком. Та й то це знання прийшло через Америку, куди він емігрував. Великого художника втратили без жалю, адже такого рівня постаті в нас досі немає. Це лише один приклад...
Займаючись мистецтвом, я дійсно відчуваю себе щасливою, оскільки воно для мене засіб і спосіб спілкування зі світом.
— І чим світ вам відповідає?
— Поки що — любов'ю.
