Олександр ДУБОВИК: «Це наш час. I ніякий інший!»

Вищий пілотаж, коли в день свого народження винуватець торжества робить подарунки гостям. Саме так вчинив один із найцікавіших художників сучасності — Олександр Дубовик, відкривши, не без «покровительства» Наталії Заболотної, свою глобальну персональну виставку в «Мистецькому Арсеналі». Тут само презентується його нова книжка «Слова-2», наповнена чудовими ілюстраціями, філософськими думками автора, віршами та гумором. Енерджайзером цього проекту, як і попередніх, виступила муза і, за сумісництвом, дружина Майстра — Ірина Дубовик.

Про відкриття виставки наша газета вже писала, аналізувати книжку в короткому врізі — справа невдячна, її краще уважно прочитати. Тим паче, що напередодні свого 85-річчя Майстер, чиї роботи зберігаються в найкращих музеях і приватних колекціях світу, погодився на інтерв’ю спеціально для «Дня».

«ПРОСТІР І ЧАС ВИГАДАНІ ЛЮДЬМИ»

— Олександре, виставка вражає своєю повнотою, силою і різновекторністю. Як вона вибудовувалася і замислювалася? Яка її концепція?

— Ну, по-перше, ця виставка створювалася на основі багатьох років роботи. Я не скажу, що це підсумкова виставка, але й не ретроспекція. Щодо назви — «Архів попереджень». Назва трохи парадоксальна. Архів передбачає щось стабільне, циклічне, те, що накопичується і що є певним кодом для тих людей, які зможуть його розшифрувати. Уявлень про циклічність дуже багато. А попередження — це вже інше, це спосіб сприйняття, тому що мистецтво індукційне. Минули часи, коли ми розповідали про життя, — як люди живуть, як одягнені тощо. Ми не потребуємо реалізму, переповненого інформацією, нам потрібно інше, — плотське ставлення до світу, як ми на рівні власної органіки відчуваємо те, що відбувається. А вони сприймаються як стан спокою, рівноваги чи роздратування і тривоги. Ось ми зараз у стані тривоги. Якщо говорити про циклічність, це 11-й рік циклу, останній і найгірший, найстрашніший. Проте цей цикл дуже правильний, тому що дуже впливає на нас. Так ось вийшов архів попереджень. Він постійно нас попереджає, а все марно. Не чуємо, не помічаємо, і всі ці попередження залишаються на нашій шкурі страшними мітками.

— Мені дуже цікавою видається ваша заява про те, що простір і час вигадали люди. Чому і як ви дійшли такого переконання?

— Думаю, квантове сприйняття світу все перевернуло. Навіть Ейнштейн не сприйняв усе це. І досі ніхто, власне, не знає, що це таке. Це хаос, це відсутність часу і відсутність простору, тому що там безліч просторів виходить. Одні й ті ж частки можуть одночасно існувати в багатьох просторах. Чим не «Полімсест» мій? А він «народився» наприкінці 70-х — на початку 80-х, коли про це й гадки не мали. Це щось неймовірне — зараз взагалі шукають частку часу. Що це таке? Це теж частина фізичного світу, де з часом пов’язаний і простір. Тобто простір дискретний. Це «Полімсест». А на суто духовному, людському рівні ми одночасно бачимо, чуємо, сприймаємо, згадуємо і думаємо про майбутнє, і все це з’єднано в один блок, який називається — зараз. Дискретність — основа моєї концепції. Був такий чудовий поет — Поль Валері. Я його дуже люблю. І він казав, що значущість художника визначається кількістю знаків, які він увів в ужиток у мистецтві. Ви уявляєте, на землі скільки мільйонів художників? Вони не роблять себе, не роблять свою індивідуальність, вони роблять мистецтво. Якщо немає певних ланок  — немає художника. І знайти у величезному інформаційному просторі один знак — це подія. Художники часто-густо цього не розуміють.

«МИСТЕЦТВО — НАДІЯ НА ГАРМОНІЮ»

— Ваш знак — букет?

— Цей знак знайти неймовірно складно. Тріумфатори, ніки, одаліски, кола, квадрати. Там сила-силенна всього, але найголовніше цей букет. Скільки століть люди писали квіти, і жоден не замислювався: а що ж, власне, таке букет? Що він означає? У філософському плані чи суто людському, плотському?

— Навіть у графічному...

— Так. Це єдність і множинність. Це Лейбніц, Бодріяр і всі його дослідження. Не боюся сказати — це моє божественне немовля. Страшенно радий, що цей букет я вигадав. Не відчуваю щодо імен жодного пієтету, для мене не має значення — Воргол, Малевич. Хай мене Бог простить, але, вважаю, у принципі людське — не абсолютне. Поклоніння — це дико, не потрібно це робити. Тепер щодо квадрата і букета. Скажу речі, які суперечать і протистоять ода одній. Що таке квадрат? Це знак — «ніщо». Як сам автор казав — перша цеглина буття. А що це означає, знак ніщо? Порожнеча! За цим квадратом нічого немає. Це, скажімо, річ у собі, за Кантом, яка приховує в собі можливості бути для нас. Але вона може проявити себе. Ті ж самі геометричні ідеї і в Платона, а тут — порожнеча. Це бар’єр. За цим квадратом нічого немає. Тим паче абсурдно, адже за сучасними поняттями такої речі, як порожнеча, не існує. Порожнеча може бути лише в розумінні дзен-будистів, але це абсолютно інше. У них метафізичне поняття порожнечі. Малевич це заперечував повністю, метафізичні речі відкидав, відсовував. Його квадрат — форма мистецтва. Він звузив простір до поняття мистецтва. Він у філософію не втручався, семантика квадрата його не цікавила. Зрозумійте правильно, не нападаю, просто пояснюю. Цей квадрат теж дискретний. У кожного свій квадрат, далі — ближче. Ось уявіть ситуацію — людина бачить квадрат тут поруч, перед носом, раптом виявляється там. Бачить вже виворіт цього світу. Бачить, що цей квадрат, який вона пройшла, — брехня, ілюзія. Тобто вибудовується світ ілюзій. Світ квадратів — це світ ілюзій. Ця порожнеча — це кінець пізнання, це такий песимістичний погляд на світ.

— А букет, який ви протиставляєте квадратові?

— Букет — суцільна понятійність, не лише самодостатня монада, як бомба, готова вибухнути новими знаннями, уявленнями, що містяться в собі. Уся культура — це букет, те, що зосереджене в цій «бомбі». І цей букет, виявляється, не один. Кажу про ці речі роками. Ще Платон говорив про ідеї, які там витають. Це ж геометрична фігура, вона переміщується, їх велика кількість. І ця самодостатня монада — гальмо для пізнання певною мірою, водночас — це ефект збереження. Це в цілому людський вимір, те, що ми не можемо пояснити... Чому я все це почав робити? Тому що найкраще мистецтво — імпресіоністи, кубісти, але про кубістів ми вже не повинні вести мову. Кубізм помер, вичерпав свою ідею — від Лобачевського до Мінковського. Будь-які напрями в мистецтві завжди виражали форму, певну ідею. Другий план — це стан. Наприклад, Кандінський — десь абстракція, вибух враження від життя, все це опрацьовано. Понятійний рівень вже був пов’язаний з реалізмом, розповідями, фейлетонами. Влада завжди боялася цього понятійного рівня, як смерті.

— У новій книжці є теза — мистецтво має бути нудним. Але ж те, що робите ви, — у словотворчості, на полотнах своїх, — аж ніяк нудним не назвеш?

— Справа не в нудності, а в позиції. Щоб у роботу твою не проникла суто зовнішня показуха, відвертий піар, бажання показати — який я чудовий і прекрасний. Якщо є ідея, її потрібно донести у будь-який спосіб — глядацький, або діалогом, або кольором, або силою-силенною всіляких компонентів. Ідея — нудна. У тому-то й річ, не мистецтво, а ідея — нудна. Вона сама над собою тяжіє. Тому й істинна. Вона свідомо відкидає всі можливі варіанти, які можуть бути. А варіантів завжди сила-силенна, завжди є можливість придумати навпаки. У цьому плані істини взагалі не існує. Тобто істина — це індивідуальна річ, особиста в кожного покоління.

«Я МИНУЛЕ НА НУЛЬ МІНЯЮ»...

— У книжці є рядки про обнулення простору й часу. І про готовність щоразу відкривати новий світ. Скільки таких завершених етапів «обнулення простору» в житті і творчості художника Дубовика?

— Багато елементів виникає в житті випадково. Наприклад, букети. Просто мені принесли букет малюсіньких, мікроскопічних троянд, я таких ще не бачив. Такий щільний вийшов клубочок. Сама ідея букета мене вразила. Зрозумів, що букет — це голова, і поділив навпіл (квіточки були наполовину, очі, рот...), як єдність живого-неживого. Потім зрозумів, квіточки не потрібні. Тому що сам по собі символ — набагато потужніший і багатоманітніший, ніж якісь вкраплення, пояснення. У мене було багато часу, аби обдумати — 20 років не виставлявся, був цілковитим ізгоєм. Мені не було з ким розмовляти. Ось я і розмовляв сам із собою. Це не було цілеспрямовано, само собою складалося. З’являлися знаки, один за одним, поступово, в кожного своя історія — у результаті вийшла азбука моя. Тепер вільно компоную, використовую цю мову. Виникає абсолютно інший стан. Можу за допомогою цих знаків виразити від радості до горя і трагедії — усю гамму. Я в цьому живу, постійно пробую, шукаю якісь паростки. Можливо, це межі моєї індивідуальності?..

— Трохи кокетуєте зараз?

— Просто живу в конкретному часі, оточений конкретним актуальним мистецтвом, яке зараз існує, — абстракція тощо. Можливо, з часом все це зникне, буде зовсім інша концепція. Гадаю, живопис, виконаний пензлем, розчиниться. Саме це потім буде цікаво, тому що стане анахронізмом. І роботи зберігатимуться, тому що вони зроблені пензлем. Те, що можна на комп’ютері зробити набагато ефектніше, швидше і абсолютно несподівано, можна зробити те, що людська голова не може придумати зараз. Це можливо, якщо взагалі ідеї мистецтва існуватимуть, в тому вигляді, в якому вони існують зараз. Як засіб комунікації. Але я перебуваю в цьому часі. Треба цінувати те, що надбано, чого в інших немає, що інші не могли зробити.

«ЩОБ ЗЛЕТІТИ, ПОТРІБНО БУТИ УСМІШЛИВИМ І ЛЕГКИМ»

— Ми не можемо просто відокремити те, як ми живемо, що робимо, від того, що відбувається довкола нас, відбувається в країні. Як живеться художникові й як рятуватися, брати участь у цьому чи не брати?

— Питання участі-неучасті відпадають. Не беручи участі, ми все одно беремо участь. Позбутися цього неможливо. Не люблю слова «духовність», даруйте — його так заялозила різна сволота. Кожна людина запитує себе, а якщо не запитує, то десь у неї тліє і болить — для чого вона, власне, живе, що важливо для неї тощо. Вона й тільки вона визначає стратегію свого життя. Комусь потрібні гроші, будинок, сім’я, влада, слава. Ось він вибудовує свої пріоритети. Добре, якщо розуміє, що навіть досягнувши чогось, не буде щасливим. Це миттю втрачає цінність. Для внутрішньої рівноваги, особливо східна філософія — буддизм і дзен-буддизм, японці, багато інших, шукають не сенс життя, а — спокій. Необхідно знайти якусь міру, де тобі відносно добре, тому що все може зруйнуватися будь-якої миті. Внутрішня гармонія — взаємозв’язок із людьми, ставлення до держави, до Бога, (я не дуже релігійний) — це величезна піраміда людського виміру. Перебуваючи в цьому постійно, знати, що моя доля залежить від того, що відбувається довкола. Все руйнується — руйнується й моє. Єдність співпереживання, мистецтво — це саме співпереживання. Це спосіб примирення із життям, спосіб позбутися жорстокості. Актуальне мистецтво, навпаки, говорить — людина паскудна, гидка, досконала якась тварина, яка їсть, п’є, руйнує. А навіщо? Ми це знаємо, навіщо нам цей негатив вішати на голови? Не кажу, що потрібно солоденьку створювати картинку.. Цей баласт потрібно витісняти зі своєї голови, зі своїх відчуттів, він заважає нам бути гармонійними, заважає існувати у злагоді, передусім із самим собою.

Редакція «Дня» залюбки вітає ювіляра, щиро бажаючи йому довгих літ здоров’я, натхнення і творчості.