Олександр РОДНЯНСЬКИЙ: «Не існує глядача «взагалі»

I знову здрастуйте! Ніколи не думала, що я, людина, отруєна телебаченням, нудьгуватиму за зустріччю не з телеглядачем, а з читачем. Вибачте мене за некоректне, можливо, зізнання. Але це, дійсно, трапилося. Вимушена пауза в нашому з вами спілкуванні сталася через мою відсутність у Києві — традиційне відрядження на Відкритий Російський Кінофестиваль «Кінотавр». Цього року він був 18-м. Привезла я звідти дві новини. Одну — погану. Другу — хорошу. За давньою традицією, почну, ясна річ, з поганої. Після перегляду конкурсної програми фестивалю, яка, по суті, в концентрованому вигляді відображає тенденції сучасного російського кіно, катарсису, як говорить одна моя колега, не сталося. Схоже, подібні емоції відчували й члени журі фестивалю під головуванням метра режисури Вадима Абдрашитова. Принаймні роботи відомих майстрів (К. Муратової — «Два в одному», В. Тодоровського — «Лещата», А. Балабанова — «Вантаж 200») не були відзначені офіційними нагородами «Кінотавру». Щопрада, гільдія кінокритиків і кінознавців Росії розділила таки свій спецприз між безумовним лідером фестивалю — світлою картиною дебютанта в повнометражному ігровому кіно Олексія Попогребського «Прості речі» — і хворобливим до патології, депресивним фільмом «Вантаж 200» вже згаданого Олексія Балабанова. І песимісти, і оптимісти залишилися задоволені. Всім сестрам — по сережках.

А стрічка «Прості речі» була удостоєна ще чотирьох призів. Диплом журі фестивалю отримав чудовий актор Леонід Броньовий. Призу за кращу чоловічу роль удостоєний Сергій Пуськепаліс. Самого дебютанта А. Попогребського назвали кращим режисером фестивалю. Вінчав список професійних нагород Гран-прі «Кінотавру».

До інших конкурсних фільмів фестивалю, ми, природно, повертатимося ще не раз. Сьогодні ж скажу про них коротко. На суд глядачів і колег представив свою першу режисерську роботу «Обрив» класик кінодраматургії Олександр Міндадзе. Ми знаємо його, насамперед, як автора сценаріїв практично всіх фільмів майстра соціально-психологічного кіно Вадима Абдрашитова («Полювання на лис», «Зупинився поїзд», «Плюмбум, або Небезпечна гра», «Слуга», «Армавір», «П’єса для пасажира», «Час танцюриста», «Магнітні бурі»).

Режисер Ганна Мелікян зачарувала всіх присутніх своєю легкою і динамічною картиною «Русалка». А актриса Марія Шалаєва, що зіграла головну роль у фільмі, названа кращою на фестивалі. Незадоволених рішенням журі не було.

Розпочинала 18-й Відкритий Російський Кінофестиваль «Кінотавр» позаконкурсна картина Андрія Кончаловського «Глянець» з актрисою Юлією Висоцькою в головній ролі. Що сказати? Глянець. Гламур. Історія Попелюшки, що знайшла не тільки кришталевий черевичок, але й Принца. Глядацький успіх фільму, вважаю, забезпечений.

Спеціальною подією кінофестивалю стала картина режисера Олександра Сокурова «Олександра». Особисто мене всі роботи цієї незбагненно талановитої людини зачаровують, навіть якщо загалом не розумію або не приймаю їх. Історія немолодої жінки Олександри (несподівана роль знаменитої співачки Галини Вишневської), що приїхала до Чечні провідати свого онука, офіцера російської армії, не просто зворушила своєю непідробною щирістю і глибиною, але й ще раз підтвердила для мене аксіому, що Олександр Сокуров — режисер рідкісного дару. Не пропустіть картину на екранах.

Закривався фестиваль фільмом режисера Андрія Звягінцева «Вигнання». Нагадаю: виконавець головної ролі Костянтин Лавроненко нещодавно став володарем «Золотої Пальмової Гілки» в Каннах за кращу чоловічу роль. Драматична притча поза певним часом, країною, національностями — надзвичайно цікава. Але не однозначна, на мій погляд. Дещо пишномовна через занадто заплутані сценарні химерності. Не висловлюю свої зауваження, бо розкрию інтригу. Дивіться і сперечайтеся. Це — кіно!

Написавши останні рядки, помітила, що хороша новина, виявляється, не одна! Вже приємно.

Найчудовіше, що 18-й Відкритий Російський Кінофестиваль «Кінотавр» не просто відбувся, він живе налагодженим життям і набирає солідності й ваги. Три роки тому своє улюблене й вистраждане дітище залишив його колишній генеральний продюсер Марк Григорійович Рудінштейн. Новими власниками «Кінотавру» стали люди, добре відомі на кінотелевізійному пострадянському просторі. Голова опікунської ради фестивалю — Олександр Роднянський, генеральний продюсер — Ігор Толстунов. Старожили «Кінотавру» сприйняли їх прихід насторожено: нова мітла по-новому местиме. Було тривожно і цікаво: чи зміниться політика кінофестивалю, його атмосфера? Перші два роки нововведень майже не було. Хіба що відмінили міжнародний кіноконкурс, що проходив паралельно з російським. Більшу увагу почали приділяти кіноринку. Нинішнього року нове обличчя кінофоруму знайшло вже конкретні риси. Він став більш діловим. Крім конкурсного перегляду, кіно на площі, де сочинська публіка може безкоштовно подивитись усі бестселери останніх років, на «Кінотаврі» проводилися круглі столи, присвячені серйозним проблемам кінореклами та кінодраматургії. Велику увагу організатори приділили заходу із загадковою назвою «пітчинг». Не франтіть пізнаннями англійського: у вільному перекладі, пітчинг — «злови ідею, якщо зможеш». Тут презентувалися нові проекти для того, щоб залучити до їх виробництва ділових партнерів та інвесторів. Останні, здається, «ідеї ловили». У всякому випадку зацікавлених запитань було безліч.

Чимало новацій відчули на собі учасники кінофестивалю і представники мас-медіа. Із 2800 осіб, зареєстрованих на «Кінотаврі», лише 277 були запрошені за рахунок фестивалю. У всіх інших безкоштовною була лише акредитація. Ціна їй, однак, також чимала — 6000 рублів. Я, як і багато моїх колег (всього нас було 324 людини), потрапила в другу категорію. Уперше за багато років. Теж досвід. І ще. Цього року будь-який фанат кіно міг здійснити заповітну мрію. Завчасно сплатити акредитацію, харчування і мешкання в готелі «Перлина» і насолоджуватися фільмами, спілкуванням із зірками або, в крайньому випадку, спогляданням їх у кінозалі і на пляжі. Бажаючих виявилося чимало: 400 осіб. Експеримент, говорять організатори, буде вивчатися. Ще незрозуміло, чи варта гра свічок. Коротко про «колючі» фестивальні новини все. А в іншому, прекрасная маркіза, все добре, все добре...

Однак я ще не закінчила розповідь про фестиваль. У заключний день, напередодні закриття 18-го Відкритого Російського Кінофестивалю «Кінотавр», уранці ми прокинулися…І потяглися до моря і сонця. Хотілося «вхопити» останні південні години, з’явитися на роботі задоволеними і відпочилими. Попрощатися з друзями і колегами, можливо, до наступного року. Там-то я й зустріла старого приятеля, в минулому відомого кінорежисера, нині ще більш відомого продюсера, з яким ще за радянських часів любила годинами розмовляти. Багато про що. І більше за все — про кіно. Він знав про найважливіше з мистецтв усе, і мав на будь-яку проблему свій, відмінній від інших погляд. Потім суєтне життя розвело нас містами й селами, і хоча бачимося ми досить часто, щиро поговорити не випадало. А тут — неждана радість. У нього — ранковий променад, у мене — за іронією долі диктофон, що завалявся в пляжній сумці. Поговорили.

Не визнайте за панібратство: звертаємося ми один до одного на «ти». Хоч співрозмовник мій — голова холдингу «СТС Медіа», голова опікунської ради фестивалю «Кінотавр» Олександр Юхимович Роднянський.

— Льоша, будь-який проект, до якого останні роки ти маєш відношення — телеканали «1+1», СТС, «Домашній» — креативний і фінансово успішний. Кінофільми, де виступаєш як продюсер, приносять величезні гроші. Не буду говорити про смакові пріоритети…

— Вони дуже різні.

— Тим більше. Як людина аналітично і тверезо мисляча, чи можеш дати самому собі характеристику: чому саме в тебе все виходить?

— По-перше, далеко не все вдало складається. Крім того, в своїх діях виходжу не з аналітичних міркувань. Звісно, враховую обставини існування тих або інших проектів. Наприклад, психологічний стан певної аудиторії — не сьогодні, а завтра. Або особистість автора, з ким в даний момент беремо участь у створенні проекту. (Я сприймаю роль продюсера обов’язково як співавтора). Дуже важливе розуміння конкретних цілей того або іншого почину. Так, я мав відношення до виробництва фільму Олександра Сокурова «Сонце», робив «9 роту» з Федором Бондарчуком, «Спеку» з Резо Гігінейшвілі. Між ними цивілізації. Або — «Схід — Захід», «Водій для Віри», «Пітер FM». Зрозуміло, що це абсолютно різні проекти. Завжди звітував собі в тому, що існує цільова аудиторія, для якої кожен із них призначений. Робив їх певним чином: позиціонував, «брендував», просував для того, щоб саме ця аудиторія (не взагалі глядачі!) помітила, почула і захотіла подивитися саме цей проект. Головне, сприймаю ці речі не як бізнес, який, безсумнівно, дуже важливий. А не більш, і не менш, як система координат. Жива й правильна, де знаєш, що повинен зробити, щоб досягти успіху. А я все-таки людина, що знає кіно зсередини. Від багатьох інших, що прийшли в кіно і на телебачення з інших сфер, мене відрізняє те, що процеси, якi відбуваються там, бачу в деталях.

— Назви «Деталі» й «Кіно в деталях» ти вигадав?

— Ну так! Я здатен кардинально впливати на будь-який творчий задум на стадії сценарію, глибоко розуміючи, що мені треба, і з цієї позиції спілкуючись з авторами. На стадії виробництва телепрограми. Знімального процесу фільму чи серіалу. На стадії монтажу і виведенні проектів до глядача. Це і є моя професія. Іншими словами, насамперед, займаюся згаданими проектами не як фінансовою інвестицією. Моя головна задача приймати ключові, доленосні рішення, обов’язково враховуючи творчий аспект. До речі, той самий телеканал «1+1». Його бренд, атрибути в Україні, базові, фундаментальні характеристики зробили телеканал, який живе навіть в умовах, коли програмування не відповідає бренду. Але сам бренд все одно живе. Це була дуже важлива для мене історія. Практично всім на телеканалі «1+1» займався особисто. Брав участь у всіх великих проектах, що стали невід’ємною частиною каналу (від сериалу «День народження Буржуя» до програми «5 на 5» або журналістського ток-шоу). Для мене завжди було важливим самому прийняти рішення. Детально обговорював будь-які дрібниці, уявляв, як це має виглядати і на яку глядацьку аудиторію ця програма має справити враження. Так само як відомі сьогодні телевізійні обличчя. Вони були результатом моїх рішень, складали (і складають) колективний портрет усіх тих телеканалів, до яких маю відношення («1+1», СТС, «Домашнього»).

Подібна ситуація виникла і з компанією «СТС Медіа». Несподівано для мене вона стала бізнес-лідером регіонів. Сьогодні це найбільша компанія в ринковій капіталізації у Східній Європі, варта більш ніж 4 мільярдів доларів. А коли я прийшов туди, її ціна була $60 мільйонів.

Що стосується кіно. Я чітко розумію: не існує глядача «взагалі». Існують мої амбіції: вважаю, що для виживання кіноіндустрії необхідний дуже сильний мейнстрім. Тільки він забезпечить існування багатоступінчастої, багаторівневої, різноманітної кіноіндустрії в Росії, яка проводитиме і найрадикальніші артхаузні проекти. Тому я й займаюся мейнстрімом. Тим більше, видається, неодноразово доводив, що можу передбачити переваги аудиторії, її очікування і смаки. Інакше ми не здійснювали б такі могутні прориви на «1+1», на СТС і «Домашньому», які вдвічі, втричі, а то й вчетверо перевищували ті базові показники, з яких починали. Іншими словами, аудиторія реагувала на наші проекти завжди.

Я не знаю рецепту успіху, але впевнений: насамперед, необхідна активна творча співучасть. Те, що я називаю «творчою експертизою». Відповідальність за прийняття принципово важливих рішень, пов’язаних із творчістю. З іншого боку, обов’язкове існування жорсткої ділової системи координат. Передусім, бізнесу. Таке точне поєднання і дозволило низці наших проектів виявитися успішними і вибудувати архітектуру, де поєднуються також маргінальні сегменти — від документальних експериментів до творчих друкованих видань.

— Повернімося до «Кінотавру». Чи відображають фільми, представлені на ньому, тенденції російського кіно?

— Якщо брати програму фестивалю в об’ємі (конкурсні фільми плюс кіно на площі), то обличчя сучасного російського кінематографа сьогодні складається з радикального, творчо депресивного артхаузу (особисто мені він в масі випадків нецікавий, шанувальником подібної творчості ніколи не був) і мейнстріму. Ці картини — часто мляві і по-справжньому невдалі — намагаються прорватися до масового глядача. Досягають вони бажаного, правда, далеко не завжди. Це нормальний процес. У Росії виробляється 200 фільмів. Фестиваль для того й призначений, щоб давати можливість усім, хто входить у професійне співтовариство і спроможний аналізувати, обговорити побачене і зрозуміти, на якому етапі ми перебуваємо на даний момент. Фестиваль — дзеркало. У цьому сенсі я завжди вважав, що кінематограф є маргінальним відносно телеіндустрії, що бурхливо розвивається. Сьогодні виробляються тисячі годин телесеріалів, безліч телевізійних картин, багато художніх фільмів, нечувана кількість культурних проектів, що давним-давно увійшли в коопродукцію з голівудськими компаніями. У мене, наприклад, підписаний договір цілого пакету з десяти фільмів з «СОНІ ПІКЧЕРС». Режисер Тімур Бекмамбетов робить п’ять фільмів з компанією «ЮНІВЕРСАЛ». Підписав контракт з Анжеліною Джолі і Морганом Фріманом. (Нещодавно я вже дивився відзняті матеріали і трейлер.) Це і є обличчя російської кіноіндустрії. Водночас ми також знімаємо фільм «Незаселений острів» (режисер — Федір Бондарчук). Бюджет картини — тридцять мільйонів доларів. Композитор Ханс Циммер, автор музики до фільму «Пірати Карибського моря». Подібних прикладів багато. Сьогодні можна констатувати: російська кіноіндустрія — жива, вона бурхливо розвивається і не має обмежень. У ній задіяно величезний колектив талановитих молодих і яскравих людей. Існує й маргінальна кіноіндустрія, яка важко пробивається до свого глядача. Дуже хочу здолати відсутність прямих комунікацій. Для того й існує кінофестиваль. Він дає можливість побачити себе збоку, зрозуміти місце кінематографа як кіноіндустрії. Як я вже сказав, у Росії вона стрімко розвивається. На сьогодні перебуває на п’ятому або шостому місці в Європі, десятому в світі. Закріпити ці досягнення вдалося, зокрема, фільмами, зробленими на телевізійних каналах. Маю на увазі «Нічний і Денний дозори», «Турецький гамбіт», «9 роту», «Спеку», «Пітер FM».

Повертаючись до «Кінотавра», скажу, що в цьому контексті мене більше турбує стан розумів, аніж якість окремих фільмів, представлених у програмі кінофоруму. Незважаючи на докори, з’явилися яскраві автори, є дуже сильні художні рішення.

— Можна дiзнатися, який особисто в тебе фільм-фаворит?

— Не так щоб фаворит, але дуже важлива для мене картина — «Прості речі» (інтерв’ю записувалося до офіційної церемонії закриття). Це сильна і здорова робота, що досліджує пізнавані характери людей, що живуть поруч з нами. Лікарів, учителів, інженерів, бізнесменів (але не олігархів!). Тих, що мешкають не в палацах, але й не в комуналках. Наших сусідів, а не маньяків чи бандитів, втягнутих у кримінальні розборки. Якби аналогічних фільмів про буденне життя, де переплітається драматичне, веселе й трагічне, кохання і смерть, стосунки з дружинами, коханками, дітьми, батьками, картин, що намагаються усвідомити принадність життя і неминучість смерті, було більше, я б вважав наш кінематограф здоровим і гарантованим на майбутнє. У подібних фільмах — сила французького кіно. Але потрібні автори й режисери, що вміють писати такі сценарії та знімати подібні картини. Не обов’язково, щоб вони були великими. Досить мати імена, рівнозначні Патрісу Леконту або Анрі Адьяру.

— Готова підписатися під кожним словом.

— За великим рахунком, це видатний кінематограф, завжди актуальний, емоційний, зворушливий. Власне, саме за такими почуттями глядачі й ідуть у кінотеатри. Вони хочуть пережити чужий емоційний досвід. Забути рутину і проблеми власного життя. І ми як автори зобов’язані подарувати їм таку можливість. У цьому наша функція. Наша професія — розповідати захоплюючі, глибокі, емоційні історії. Не заявляти глядачам нахабно: «Ви — тупі. Нічого не розумієте. Ваша доля — важко працювати!» А намагатися поволі примусити думати про те, що по-справжньому цінно і важливо в житті для кожного. І провокувати на вибір власного рішення. «Прості речі» — саме таке кіно.

— Льоша, ти дуже емоційно міркував про вічні цінності, про життя і смерть. Сам про смерть замислюєшся?

— Звісно. А як інакше? Я ж нормальна людина. Вважаю, до речі, що в психології культури є лукавство і фальш, тому більшість людей не готові до природного відходу з цього світу, не думають про неминучість смерті. Відганяють такі думки від себе. А в момент, коли обставини змушують зіткнутися зі смертю, нерідко виявляється слабкість таких людей.

— Боїшся цього моменту або ставишся філософськи?

— Я вже пережив страх. У мене його немає.