Олексій РАТМАНСЬКИЙ: «Удача — дама примхлива»

Балетний критик Наталя ЗУБАРЕВА спеціально для «Дня» зустрілася з молодим балетмейстером після прем’єри.

— Постановка в Петербурзі — дуже важливий для мене етап. Тепер у мене буде нова робота у Великому театрі. Поки все складається чудово: мої постановки в Росії йдуть на сценах кращих театрів... Розумію, удача — дама примхлива. Інтерес до себе треба постійно підігрівати. Мрію поставити щось на Заході. Але це вельми проблематично, оскільки існує думка, що росіяни ставити не вміють. Це сталося тому, що немає сучасних російських балетмейстерів зі світовими іменами.

— А хіба Григорович, Ейфман, Виноградов, Васильєв не є авторитетами?

— Балети Григоровича й інших російських балетмейстерів не ставляться у жодному західному театрі, їх мало хто бачив. Головний же критерій популярності — чи йдуть балети того чи іншого хореографа в різних театрах світу. Якщо це не відбувається, значить балетмейстер не цікавий широкій публіці.

— До вас уже прийшла популярність у Росії. На сцені Великого театру йдуть три ваші балети — «Капричіо» на музику

І. Стравинського, «Чарівність маньєризму» Р. Штрауса і «Сни про Японію» на традиційну японську музику...

— «Чарівність маньєризму» створювалася буквально за два тижні для прими-балерини Великого театру Ніни Ананіашвілі та її колег. Наша співпраця продовжилася «Снами про Японію». Робота над балетом була тяжкою, але безумовно корисною для мене. Я виконав завдання, маючи конкретний сюжет і вже готову музику.

— «Капричіо» Ігоря Стравинського асоціюється у багатьох з хореографією Джорджа Баланчина під назвою «Рубіни» (частиною балету «Коштовності»). Чи не страшно вам було змагатися з самим містером Бі?

— Я ніколи повністю не бачив цей балет Баланчіна, можливо тому мені було легше впоратися з цим завданням. Музика ж Стравинського захоплює мене давно.

— Яка школа класичного танцю, на ваш погляд, на сьогодні найкраща у світі?

— Вище за все у світі зараз котирується французька школа класичного танцю. Російська, на жаль, їй поступається. У ХХ віці російські танцівники неодноразово оновлювали кров класичного балету на Заході. Почали це Дягілєв своїми «Російськими сезонами» і перша хвиля балетної еміграції — Ніжинський, Фокін, Павлова, Карсавіна, Спесивцева, Лифар, Баланчин, М’ясін. Продовжила їхню справу друга хвиля еміграції — Нуреєв, Баришников, Макарова... Перебудова дозволила виїжджати всім, хто хотів. Тепер російським танцівникам влаштуватися на Заході дуже важко, їх сприймають вже не так, як раніше.

— Під час роботи в Національній опері України ви, пам’ятається, були вельми невдоволені якістю уроків, репетицій і організацією праці в театрі. Як складаються справи в Датському королівському театрі?

— Там з артистами проводяться чудові за якістю уроки класичного танцю. Педагоги-хореографи працюють за контрактатами. Іноді для артистів проводять майстер-класи відомі хореографи, запрошені з-за кордону. Нещодавно з нами працювали Борис Акімов і Віолетт Верді. Мені дуже подобалося відвідувати класи відомого в минулому танцівника баланчинської трупи «Нью-Йорк-сіті-Белле», датчанина Едана Людерса. Зараз він, на жаль, покинув трупу, протестуючи проти того, що в репертуарі театру в цьому сезоні не йдуть балети Баланчина. Єдине, що мені не до душі в Датському королівському театрі — це те, що уроки традиційно проходять роздільно для чоловіків і для жінок. Без жінок нудно!

— Як ви себе відчуваєте в естетиці класичних балетів Августа Бурнонвіля?

— Мені легко було опановувати класичний стиль цієї хореографії. У московському училищі у мене був дуже хороший педагог — Петро Антонович Пєстов, який велику увагу приділяв відпрацюванню дрібної техніки танцю. Маю зауважити, що на своїй батьківщині, у Копенгагені, Бурнонвіль зовсім не такий, яким його уявляють в інших країнах. У театрах Росії та України балети Бурнонвіля йдуть у застарілих редакціях 70-х років, і наліт балетної естетики тих років дуже на них позначається. У нас виконують хореографію датської класики — з іншими зв’язками, в іншому темпі, з іншою постановкою корпусу й рук. Справжній же стиль Бурнонвіля — більш старовинний і від цього, хоч як дивно, більш сучасний. Мені він більше до душі — природний, жвавий, у техніці виконання відсутня нарочитість положень корпусу й рук. А такої чарівної пантоміми в балетах я не бачив ніколи!

— Постановочна робота в Маріїнці зайняла у вас півтора місяця. Чи не занудився за цей час Ратманський-танцівник?

— Форми я не втрачаю. За час перебування в Пітері мені вдалося побувати на гастролях у Фінляндії з московським «Імперським балетом» (художній керівник Гедемінас Таранда). Я виконував партію Альберта в балеті «Жизель». Моєю партнеркою була прима Маріїнського театру Жанна Аюпова — чудова романтична балерина. Побував я за цей час і в Турині, де у складі трупи Датського королівського театру виступав на бежарівському фестивалі.

— Чи до душі вам життя артиста-кочівника?

— Головна незручність полягає в тому, що я не можу достатньо часу приділяти сину.

— На кого він схожий?

— Гадаю, що на мене, хоча ми з Тетяною дуже схожі між собою. До речі, Василька ми з дружиною народжували разом — у Данії батьки присутні під час родів. Між іншим я першим прийняв сина на руки.

З ДОСЬЄ «Дня»

Олексій Ратманський — танцівник і балетмейстер. Народився 1968 року в Ленінграді. До 10 років жив з батьками у Києві. Закінчив Московське хореографічне училище, а пізніше балетмейстерське відділення Державної академії театрального мистецтва у Москві. Працював солістом у балетній трупі Національної опери України та Вінніпезького театру в Канаді, з вересня 1997 — у Датському королівському театрі. Як балетмейстер дебютував 1994 року витонченою мініатюрою на музику Ріхарда Штрауса «Збиті вершки». Двічі лауреат премії «Київська пектораль» — за дебют і постановку балету «Візок татуся Жюньє» за мотивами картин Анрі Руссо на музику Р.Штрауса в Дитячому музичному театрі. Це єдина вистава Олексія Ратманського, яку можна сьогодні побачити у Києві, де його здібності виявилися незатребуваними. Тепер як балетмейстер Ратманський плідно працює в Росії. У його активі — 7 балетів і понад десять хореографічних мініатюр. Балети «Чарівність маньєризму» і «Сни про Японію» номінувалися 1998 року на найвищу російську театральну прем ію «Золота маска».

№245 21.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»