Опозиція кінозалів

ММКФ — головний офіційний кінофестиваль Росії. Його очолює Нікіта Міхалков, на його відкритті виступає міністр культури, йому шле вітальні листи президент країни. Здавалося б, такий форум просто зобов’язаний бути осереддям конформізму в усьому, від церемонії відкриття до змісту програм. Але ж — ні.

Осередок опозиційності — це, наприклад, представницька документальна секція. У ній є конкурс неігрового кіна, а також позаконкурсний огляд кращої документалістики світу «Вільна думка». Власне, в конкурсі показали «Кардіополітику» (режисер — Світлана Стрельнікова, Росія) — стандартну публіцистику, що переростає в політичний трилер.

Головний герой — пермський кардіохірург Сергій Суханов, який зробив за свою кар’єру понад 15 тисяч операцій на відкритому серці і завжди зневажав політику. Йому вдалося довести, що Пермському Краю потрібна власна кардіоіндустрія, і в середині 2000 років у Пермі повинен був з’явитися величезний сучасний кардіоцентр. Держава виділила значні кошти на будівництво Центру, проте його здача постійно затягувалася. Втомившись боротися з регіональними чиновниками, професор почав втрачати надію і продовжив роботу в двохсотрічній споруді, де містилася стара лікарня. Наприкінці 2011 року Суханов несподівано отримав пропозицію з Кремля очолити місцеве відділення кишенькового кремлівського «Общероссийского народного фронта» і, відповідно, регіональний передвиборчий штаб Володимира Путіна. І ось ми спостерігаємо за тим, як ця, нехай неприємна за характером, авторитарна, але, безперечно, сильна й розумна людина, крок за кроком перетворюється на політичну прокладку, на слухняний гвинтик у машині путінської пропаганди. І це перетворення — трагедія майже макбетівського масштабу.

ВОЛОДАРЕМ ГОЛОВНОЇ НАГОРОДИ ММКФ-36 СТАВ ФІЛЬМ ЯПОНСЬКОГО РЕЖИСЕРА КАДЗУЕСІ КУМАКІРІ «МІЙ ЧОЛОВІК» / ФОТО ОЛЕКСАНДРА КУРОВА

Своя частка викриттів дісталася й іншим. Так, «Зелений принц» (реж. Надав Ширман, Німеччина — Ізраїль — Великобританія, конкурс документального кіно) — вражаюча історія про те, як ізраїльська розвідка завербувала сина одного із лідерів терористичної організації ХАМАС і після багатьох років результативної роботи просто залишила свого «Зеленого принца» напризволяще.

«Брехня Армстронга» («Вільна думка») відзначеного раніше «Оскаром» Алекса Гібні — документальний детектив, в якому велоспорт постає як наскрізь просочений допінгами, гранично корумпований бізнес, який з ідеалами олімпізму і самою ідеєю чесних змагань нічого спільного не має. Тепер залишається чекати, щоб хтось зняв аналогічне розслідування про пострадянський спорт.

Українська тема прозвучала в іншому фільмі «Вільної думки». «Смерть робітника» (Міхаель Главоггер, Австрія) — масштабне соціальне полотно про життя пролетаріату в різних країнах світу — починається епізодом, знятим на Донбасі, в містечку, де шахтарі, не маючи жодних інших перспектив, вимушені, ризикуючи здоров’ям і життям, лізти у вже закриті шахти. Зараз фільм виглядає не як пророкування, але, швидше, як попередження. Немає кращої основи для сепаратизму, ніж виснажлива, принизлива бідність.

СТРІЧКА «МІЙ ЧОЛОВІК» РОЗПОВІДАЄ ПРО ВІДНОСИНИ ЧОЛОВІКА ЗІ СВОЄЮ ПРИЙОМНОЮ ДОНЬКОЮ / ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

Фрондерства вистачало й у ігрових програмах. Наприклад, «Прощавай, мово» (8 1/2 фільмів) — новий фільм живої легенди світового кіна Жана-Люка Годара — радикальне дослідження кіномови, але також і політична заява. Годару без малого 84 роки, але він до цього часу зберігає гостроту мислення, недоступну багатьом молодшим колегам; до речі, за «Прощавай, мово» його нагородили в останніх Каннах призом журі разом з наймолодшим, але далеко не настільки обдарованим конкурсантом.

Кілька років тому Годар відкрив для себе формат 3D. «Прощавай, мово» — його черговий непростий для глядача екранний експеримент. Формально це історія чоловіка і жінки, яких переслідує небезпечний ревнивець з пістолетом, але сюжет — найменше, на що там варто звертати увагу. Головний герой цього витонченого колажу, складеного з об’ємних і плоских зображень, з титрів, музики, політичних сентенцій, чоловічої і жіночої наготи, постановочних і документальних сцен, а також з численних цитат — мова кіна як така. Годар знову і знову відмовляється від прямої мови (кажучи їй «прощавай»), щоб прославити мову візуальну.

«Зал Джиммі» (програма «Спеціальні покази») — остання робота британця Кена Лоуча. Класик соціального кінематографа на прощання зняв картину з недавньої історії Ірландії. Згідно з сюжетом, 1921 року молодий лівий активіст Джиммі Грелтон відкриває у провінції танцювальну залу, яка стає справжньою меккою для місцевої молоді, — місцем, де вона може не просто танцювати, але бути по-справжньому вільною. Саме існування зали дратує церкву, багатих консерваторів і групу місцевих нацистів. Фільм, як завжди у Лоуча, дуже просто зроблений, однозначне добро в нім протистоїть настільки ж однозначному злу, але щоразу ловиш себе на думці, що це дуже актуальна історія і для наших днів. Святенництво, охота на інакодумців, політично мотивоване насильство, попи, які несуть ненависть замість кохання, — все знайомо, чи не так?

Найпомітнішою прем’єрою фестивалю став «Танець реальності» чилійця Алехандро Ходоровськи (програма «Фільми, яких тут не було»). Ходоровськи, чиї батьки емігрували свого часу з України, уславився тим, що в 1960-х створив свій унікальний варіант сюрреалізму в кіно і театрі. Його ранні фільми яскраві, брутальні, повні насильства і бурхливих пристрастей, при цьому глибоко поетичні. Наскільки свіжо ті картини виглядають зараз — інше питання; але «Танець реальності» — безперечний успіх після довгої перерви. Це фільм ніжний, часом навіть сентиментальний, але не відступає від доброго смаку. Стиль Ходоровськи тут доведений до майже сліпучої театральності. Режисер задіяв не лише спогади дитинства: він зумів, не впадаючи в мелодраматизм, переплавити любов до батьків у справжню поезію. Візуальні знахідки й дотепні сцени можна перераховувати довго; головне, що Ходоровськи справді вдалося змусити реальність танцювати й іскритися всіма кольорами. Цікаві деталі: батько Алехандро не лише поклоняється Сталіну і ходить у френчі, а й тримає магазин одягу Casa Ukrania, а мати, прекрасна співачка, яка всі свої репліки в діалогах виводить приголомшливим сопрано, носить українську хустку.

Наскрізний мотив фільму — протистояння тиранії, нехай навіть і показане в гротескових формах; мало того, тут ще й тема печерного антисемітизму, від якого страждає сім’я Ходоровськи: сцена, де мати вчить маленького Хаїма-Алехандро бути невидимим, — гірка і влучна притча. В цілому за жанром — це роман виховання, але не автора, який показує там себе у вигляді маленького хлопчика, а його батька, який після багатьох випробувань знаходить у собі сили відмовитися від інфантильної віри у великих вождів. Дуже актуально й зараз.

«Мічений» (Девід Маккензі, Великобританія) — це те, на що здатні британські режисери з їхньою одержимістю соціальною тематикою. Тамтешній «реалізм кухонної мушлі» вибухає і починає горіти всіма відтінками відчуттів, повнитися сильними характерами, якщо раковина ця міститься у в’язниці. Маккензі вигадав історію про малолітнього злодюжку, за душу якого б’ються тюремний психолог, авторитетний батько — теж зек, та інший авторитет, підлий інтриган; у тюремного начальства свої плани. Класні актори, майстерна режисура, напружена драматургія — одне слово, не фільм, а задоволення, і ще один доказ того, що соціальне кіно може бути гострим і захоплюючим.

Так, як це завжди виходить у знаменитого режисерського дуету братів Дарденн (Бельгія), нагородженого в Каннах усіма можливими призами, зокрема — двома «Золотими пальмами». Їхня нова робота — «Два дні, одна ніч». У головній ролі — француженка Маріон Котійяр, яка раніше здобула успіх в мелодрамах. Дарденни відкрили у ній глибший талант — вона грає виснажену життям, змучену депресією матір двох дітей, якій загрожує звільнення, якщо вона не вмовить колег по роботі відмовитися від чималої премії. Режисери, здається, дещо перегнули з мотиваціями: намагаються перетворити рутинний трудовий конфлікт на питання життя і смерті, і в результаті відчувається те, що можна назвати драматургічною недостатністю. Фільм місцями здається монотонним, а місцями — анемічним, але в підсумку Дарденнам таки вдалося розповісти ще одну сильну історію про людську гідність. «Два дні, одна ніч» — не про те, залишиться героїня на роботі чи ні, а про те, чи переможе вона свою депресію, чи вибереться з ями, в яку сама себе загнала, чи стане бійцем. Тобто суспільне все одно стає особистим, і, знову ж таки, мимовільне питання: як могла б розгорнутися та закінчитися аналогічна історія у нас?

Основний конкурс ММКФ традиційно поступається позаконкурсним показам, але загальний злободенний контекст зачепив і його. Один із героїв «Найнебезпечнішої людини» (режисер Антон Корбійн, Великобританія — США — Німеччина) — не просто чеченець, але син чеченки і російського офіцера, який зґвалтував її; не просто біженець — він втік із російської в’язниці, де його допитували і катували кати з ФСБ. В абсолютно начебто аполітичного і такого, що полюбився глядачам, фільму Валерії Гай Германікі «Да и да» (відзначений трьома призами фестивалю) можуть виникнути проблеми в прокаті, оскільки «скажений принтер» Держдуми видав черговий абсурдний закон — про повну заборону обсценних виразів у публічній сфері, зокрема і в кіно. Нарешті, український фільм «Брати. Остання сповідь» отримав два призи — за кращу жіночу роль і від Журі російської кінокритики — також явно завдяки опозиційним настроям тих, хто присуджував нагороди.

Можна наводити й інші приклади. Факт у тому, що кіноспільнота Росії може дозволити собі деяку вільнодумність. Поки ще може.