Осінь із Лесею
Вересень. Ялта. На морі шторм. Світить сонце і ллє дощ. Страшенний холод. Набережну заливає. На пляжах порожньо. Лише небагато сміливців наважуються здійснити променад. У поодиноких перехожих парасольки з рук вириває сильний вітер, а над горами сяє веселка... Дивна сюрреалістична картина для курорту в оксамитовий сезон. Схоже, щось розладналося в «небесній канцелярії». Місцеві жителі кажуть, що така погода в них буває наприкінці жовтня — на початку листопада. Як же проводити фестиваль? Адже багато концертів і програм «Лесиної осені» відбуваються під відкритим небом і на літньому майданчику залу «Ювілейний»...
МАВКА РОЗІГНАЛА ХМАРИ
Найважче довелося актрисі Раїсі Недашківській, яка відкривала програму фесту. У залі гуляв, моторошно підвиваючи, страшенний вітер. Тому прийти в негоду на концерт наважилися небагато. Глядачі цокотіли зубами і тиснулися по кутках «Ювілейного», кутаючись у те, на що здатен. А уявіть відчуття актриси, побачивши порожні ряди? Раїса Степанівна і сама погано почувалася. На репетиції ходила з палицею (в актриси травма ноги, і вона ще повністю не одужала після перелому). Але ввечері Недашківська легко ходила по сцені, а глядачі навіть не здогадувалися, що вона стримує біль. Актриса презентувала ялтинцям свою найкращу програму — моновиставу «Лісова пісня» в супроводі симфонічного оркестру Кримської філармонії (диригент Михайло Мороз).
Звучать перші акорди, легендарні лесині рядки, і тут ще одну підніжку Раїсі Степанівні підготувала техніка. Радіомікрофон категорично не бажав працювати. Звукорежисеру навіть довелося вибігти на сцену, намагаючись дати звук. Добре, що не розгубилася Недашківська. У музичній паузі актриса пішла за лаштунки і тільки там вдалося усунути несправність. У репертуарі Раїси Степанівни моновистава «Лісова пісня» вже багато років, але щоразу Недашківська грає її по-новому. Здається, знаєш цей хрестоматійний твір Лесі Українки ще з шкільної лави, але актрисі вдається своєю майстерністю сколихнути душі глядачів.
— Я щаслива зустріччю з Ялтою, — призналася Раїса Недашківська після виступу. — У цих місцях жила Л. Українка, тут ми знімали «Лісову пісню» (картину, яка згодом стала класикою українського кіно). Через інфаркт у кінорежисера Віктора Іларіоновича Івченка нам довелося натурні весняні зйомки перенести на жовтень. То ж мені не звикати до примх погоди. Тоді також був страшенний холод. Навіть доводилося робити кілька дублів, оскільки крізь грим проступала синява. Я, щоб не застудитися, розтирала ноги горілкою, адже мені доводилося бігати босоніж. Чоловіки з технічної служби, бачачи, як я «використовую» горілку, бурчали: «Таке добро переводить...» Роль Мавки — найулюбленіша, і вона проходить через усе моє творче життя. Я обожнюю Лесю Українку та «Лісову пісню». Поетеса створила найгармонійніший образ із невидимого світу — русалку Мавку. У формі чарівної казки Л. Українка розповіла про трагедію високої душі. Мавка полюбила Лукаша, «бо його сопілка так співала, як не співала і весна»... Заради кохання Мавка забула про все. Покинула рідний ліс, розлучившись зі свободою, ставши служницею і... нічого не отримала взамін. Груба проза життя перемогла душу русалки, але Мавка не винуватить свого коханого: «Ти душу дав мені, як гострий ніж// Дає вербовій тихій гілці голос».
Кожен рядок поетеси як витіювате мереживо. У «Лісовій пісні» фантазія переплелася з реальністю, проза життя — зі світлими високими мріями. У драмі-феєрії протиставлено два світи. Один — темний, жорстокий, у якому панують користь і насильство, а інший — романтичний, ідеалізований світ кохання та краси. У Мавці можна знайти біографічні риси самої Лесі Українки, яка, попри труднощі, мужньо жила й творила: «Ні! Я жива! Я вічно буду жити! Я в серці маю те, що не вмирає». Поетеса, як і її героїня, вбачала смисл життя в самопожертвуванні. Мені здається, що такою, як героїня «Лісової пісні», — чистою і відкритою — має бути людина. У кожного з нас є хороші та погані риси, але зі своїми недоліками треба боротися. Сьогодні нам як ніколи потрібен позитив. Як говорила Л. Українка, «геть думи сумні». Ми повинні берегти свої душі та наповнювати голови чистими помислами. «Що є життя? Коротка мить, Яке її надбання? Красою душу напоїть...» — з цими словами Миколи Вороного я згодна на всі сто відсотків.
У Ялті я можу просто дивитись на хмари, море, кипариси і дивуватися калейдоскопу фарб. Якби художник намалював побачене, то сказали б, що він вигадав: пурпурного неба й аквамариново-малахітового моря не буває. А в Криму буває й не таке. Тут саме повітря, природа — фантастичні! Можна просто сидіти в шезлонгу та п’яніти від повітря...
На моїх виставах ми роздаємо глядачам «жайворонків». Це придумала актриса Марія Ростиславівна Капніст, а я продовжую її традицію. Після виступу я прочитала записку свого «жайворонка»: «Ваша рівновага працює на ціле». Не приховуватиму, важка була вистава. Здавалося, що все проти нас. Мені шкода було глядачів — вони, бідні, так намерзлися, але я їм дуже вдячна за підтримку. Усі разом ми — сила! Адже вже наступного дня, хоча й було прохолодно, дощ з полудня припинився. Як сказала одна глядачка, «Мавка розігнала хмари».
Символічно, що «Лісовою піснею» відкрився фестиваль. Цим самим твором Лесі Українки, але вже в хореографічному «прочитанні», його закривали. Адажіо з однойменного балету Скорульського виконали солісти Національної опери України Тетяна Боровик й Олександр Шаповал.
ПЛАЦДАРМ ДЛЯ ЕКСПЕРИМЕНТІВ
Організатори фестивалю признаються, що їм непросто контактувати з кримськими чиновниками. Не завжди є розуміння, підтримка. Цього року запрошення, квитки й афіші підготували заздалегідь, але, приїхавши до Ялти, кияни зіткнулися з тим, що нічого не роздане та не розклеєне. Проте «Лесина осінь» упевнено пробиває собі дорогу. «Мовна проблема на півострові стояла і стоїть гостро, але це питання не одного дня та потребує копіткої роботи, — наголошує генеральний директор «України- мистецької» Василь Стасюк. — Наш фестиваль робить послідовні кроки вперед у цьому напрямі. Слід зазначити, що ситуація змінюється, й сьогодні в Ялті частіше звучить українська мова. І хай зали не завжди були повними, зате на концерти та вистави йшли не випадкові глядачі, а ті, хто справді цікавиться українською культурою». Публіка тепло сприймала виступи солістів Національної опери України Тараса Штонди, який приїхав на фест із Москви (знаменитий бас відкривав сезон Большого театру), та співачки Оксани Дикої, яка стала улюбленицею ялтинців. Натхненно танцювали прем’єри нашого столичного балету Тетяна Боровик, Максим Мотков, Віктор Іщук, Наталія Мацак, Микола Міхеєв й ін. Легендарний скрипаль Дмитро Ткаченко не лише брав участь у концертах, а й провів майстер-клас для учнів Ялтинської музшколи №1. Фаворитками фесту стали актриси Раїса Недашківська та Галина Стефанова, яка презентувала свої моновистави. Інтерес серед публіки викликали програми ансамблю «Київська камерата» (керівник Валерій Матюхін) і Симфонічного оркестру Кримської філармонії (диригент Михайло Мороз).
«Кавалерійські наскоки, обов’язкові культпоходи — це уламки негативного радянського минулого, — вважає головний режисер фестивалю Василь Вовкун. — Я спостерігаю, як поступово змінюється та розширюється наша аудиторія. На перші фестивалі приходили лише етнічні українці. Кримчани хотіли, щоб разом із концертами проводили політичні акції. Ми ж вважаємо, що люди можуть мати різні політичні пристрасті, а музика, пісня, театр, виставки — ось те, що може нас усіх об’єднати. Раніше були випадки вандалізму (зривали афіші, робили непристойні написи), часом бешкетували напідпитку молоді люди. Нині всі програми пройшли спокійно, без ексцентричних витівок «ура-патріотів».
У «Лесиної осені» були різні періоди, але сьогодні ми можемо констатувати, що фест на ялтинській землі прижився. Його чекають. А починалося все в музеї Лесі Українки. Цей теплий і гостинний дім у російськомовному Криму є оазисом української культури. Тогочасний директор музею Світлана Кочерга (нині доцент кафедри української та російської філології Кримського державного гуманітарного інституту) — справжнє джерело знань не лише життя та творчості Л. Українки, а й патріот української мови. Ця тендітна на вигляд жінка володіє дуже сильним характером. Саме завдяки їй ідея проведення фестивалю української культури, народжена за чашкою чаю на веранді в музеї, не залишилася черговим проектом, а набула реальних обрисів. Тоді ж народилася й назва — «Лесина осінь».
Улітку Ялта — галасливе місто. Зовсім іншим стає курорт восени. Ми вирішили, що фестиваль має мати камерний характер, який ніс би за собою слово, драматургію, пісню, пластику та музику, ставши плацдармом для експериментів. Щороку, складаючи програму, я намагався запрошувати на «...осінь» провідні колективи і майстрів, які своїм мистецтвом прославляють Україну. За 10 років на концертах у Ялті виступили практично всі наші знаменитості. Тут відбуваються зустрічі, диспути, знаменитості проводять майстер-класи для молоді. Цього разу своїми секретами з учнями місцевої музичної школи ділився скрипаль-віртуоз Дмитро Ткаченко, який нині нечастий гість в Україні (живе у Великій Британії, гастролює по всьому світу).
На фестивалі було багато цікавих програм і акцій. Але особисто мене порадували підопічні Світлани Кочерги — актори з Ялтинського ексклюзив- театру «Сім муз» —перфомансом за драмою Л. Українки «Камінний господар», поставленим спільно з ансамблем «Чарівний спів». Ця вистава студентська (колектив створено при Кримському гуманітарному інституті). Його учасники фактично виросли на «Лесиній осені». Я згадую їх, коли вони були ще школярами і допомагали нам розклеювати афіші. Спілкування з артистами, письменниками, музейними та науковими працівниками привело до того, що вони полюбили українську мову. Почали читати українською. Потім вступили до вузу на україністику. У стінах їхнього інституту народився театр «Сім муз» — навіть назва від Л. Українки. Їхній перфоманс зроблено без сантиментів. Актори зуміли використати архітектоніку музею Л. Українки (виступали на сходах, балконі, а тінь Командора з’явилася навіть на даху). І хоч у фестивалі брали участь імениті артисти, музиканти, але для мене несподіванкою став «Камінній господар» — це не просто приємний сюрприз, а знак, що «Лесина осінь» уже стала невіддільною від Ялти».
ЖІНОЧЕ ПИТАННЯ
Експериментом можна назвати моновиставу Галини Стефанової «Польові дослідження», створену актрисою за резонансним романом Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Жіноче питання, проблеми фемінізму хвилювали й Л. Українку. Адже вона жила в той період, коли жінки не могли здобути освіту, навіть за статусом вони були нижчі за чоловіків. Тому поява в фестивальній афіші вистави Г. Стефанової зовсім не випадкова. Жінка сьогодні: яка вона, що її хвилює — ось ті складні питання, які підіймає письменниця Оксана Забужко й актриса Галина Стефанова.
— Три роки тому я задумала створити моновиставу, але не знала, як мовою театру передати роман, — призналася Галина Стефанова. — Довго виношувала сценічну версію. До вистави ввійшла одна сьома тексту роману. Щоразу мов розкладала пасьянс, вибираючи фрагменти. Я сама зробила сценічну версію. Оксана Забужко не втручалася в роботу, і як людина демократичних поглядів дала мені цілковиту свободу творчості. Величезну допомогу в композиційному рішенні надав літературознавець, педагог Києво-Могилянської академії Роман Веретельник (чоловік актриси. — Т. П. ). Він одним із перших прочитав роман Забужко і відзначив, що це неординарний твір. До речі, роман і мою виставу не всі сприймають. Мені здається, що багато читачів і глядачів просто не готові до тієї відвертості, яка є в «Польових дослідженнях». Досі ми «всі таборові», як каже моя героїня. Ми — люди, які вийшли з тоталітаризму. Нам усім треба навчитися бути вільними, не боятися говорити те, що думаємо. Коли я прочитала роман, то мене приголомшила жіноча сміливість Оксани Забужко. Письменниця говорить про такі речі, про які у порядному будинку ніби й не заведено говорити. Адже роман і вистава не лише про секс, кохання, фемінізм. Героїня «Польових досліджень» відважно говорить правду про те, що її хвилює і чому болить душа. Її головна заповідь — не брехати! Прем’єра вистави відбулася весною минулого року в Експериментальному театрі Києво-Могилянської академії, потім я свою роботу показала на фестивалі моновистав. «Польові дослідження» бачили глядачі Львова, а в Ялті я зіграла вдев’яте. Вистава йде дуже рідко. Кияни зможуть побачити її наприкінці жовтня або на початку листопада.
Я вдруге беру участь у фестивалі. Мені подобається, що тут усі заходи відбуваються неформально, тепло. Одного разу приїхавши до Ялти та побувавши в музеї Л. Українки, вам обов’язково захочеться побувати тут іще раз. Тут інакше звучать вірші. Поезія нам потрібна для пізнання самих себе. За часів змін поети, як Ной, збирають найцінніше, те, що не має зникнути. Поезія — це наш ковчег духу.
КРИМСЬКІ МАРШРУТИ
У рамках фестивалю пройшла Всеукраїнська наукова конференція «Античність у творчості Лесі Українки», презентація книжки «Наче арфи золотої... Українські письменники про Крим».
— «Лесина осінь» для мене і моїх колег — це свято, — призналася Алла Диба, науковий співробітник Інституту літератури АН України. — Тут не лише стіни будинку, а й море, і гори пам’ятають Лесю Українку. На набережній поетеса любила гуляти. Лариса Петрівна, попри свою хворобу, підіймалася навіть на вершину Ай-Петрі. У сусідньому кварталі розташована вілла «Іфігенія», яка, на жаль, сьогодні вже зруйнована, але її дух залишається в душах людей, які люблять твори Л. Українки. Я дуже люблю Волинь — батьківщину Лариси Петрівни та київський Музей Л. Українки, в якому пропрацювала багато років, але в ялтинському будинку поетеси є свій, особливий флер. Співробітникам місцевого музею вдається зберігати дух Лесі Українки. У Криму є серйозний і міцний потенціал наукових працівників. Завдяки роботі Світлани Кочерги коло лесинківців постійно збільшується. Радує, що молодь вивчає українську мову, культуру. В Ялті фантастична атмосфера. Тут стираються грані між міфом і реальністю.
На семінар директорів музеїв України приїхали 17 чоловік. Музейники не лише обговорювали проблеми, а й з’їздили до Балаклави, де було відкрито пам’ятник Л. Українці.
— До Криму я приїхала з Волині, — сказала директор Меморіального музею Л. Українки в Новоград-Волинському Віра Римська, — «Лесина осінь» в Ялті відзначила свій десятирічний ювілей, а в нас фестиваль «Лесині джерела» ми проводимо вже в 17-й раз. Свято в Новоград-Волинському відбувається щорічно в останній тиждень липня або на початку серпня. Ялтинський фестиваль можна назвати ще однією квіткою, вплетеною у вінок пошани Л. Українки. Я мрію, щоб такі свята культури та мистецтва проводили в кожному місті нашої країни. Адже демографічна карта життя Лариси Петрівни наповнена різними маршрутами. Добре, що в Балаклаві з’явився новий пам’ятник поетесі, але нас, музейних працівників, дуже стурбував факт, що в місті сьогодні фактично руйнується будинок, де жила Л. Українка. Адже ця будівля є пам’ятником історії та культури. Якщо місцева влада не візьме під свою опіку будівлю, не відремонтує її, то будинок просто зникне, а цього допустити не можна.
— Через проблеми зі здоров’ям поетесі довелося все життя багато подорожувати, тікаючи від морозів і дощу, що вбивчо діяли на її організм, який підточував туберкульоз, — розповіла директор музею Л. Українки в Ялті Олена Газізова. — Три десятиріччя Лариса Петрівна вела «війну» з туберкульозом. Вона була сильна духом. У нашому краї укорінився її талант як поета, драматурга та перекладача. У Ялті поетеса провела два роки. Тут вона працювала над своїми творами «Іфігенія в Тавриді», «Кассандра», «Айша і Мохаммед», «Руфін і Прісцілла» та ін. (докладніше про ялтинську сторінку в житті та творчості Л. Українки читайте в найближчих номерах «Дня». — Т. П. ).
Традиційно на «... осені» проходять вернісажі та виставки: від класики до модерну та народних промислів. Наприклад, цього року ялтинці та гості курорту змогли познайомитися з 50-ма картинами і самобутнім, фантастичним світом птахів, звірів і квітів народної художниці Марії Примаченко. До кінця свого земного шляху, а прожила Марія Авксентіївна 95 років, вона писала полотна. Перші роботи датовані 1936 роком. Уже тоді мистецтвознавці відзначали особливий примаченківський почерк, соковитість фарб на її полотнах. Багато ялтинців і гості курорту не лише приходили помилуватися виставкою, а й купували сувеніри на спомин. Організатори фесту надали можливість усім охочим спробувати свої сили в створенні виробів. Наприклад, сівши за гончарний круг, власноруч зробити глиняний глек чи розписати вазу. Премудростям старовинного ремесла ділилися з бажаючими майстри із с. Опішня Полтавської області.
ЗІРКА НА ІМ’Я ЗОРЯНА
У рамках фесту відбувся Всеукраїнський конкурс читців ім. Л. Українки. У ньому взяли участь 20 чоловік. Так склалося, що жереб № 1 витягла львів’янка Зоряна Гуска, студентка IV курсу Львівського університету ім. І. Франка, стажист Театру ім. Л. Курбаса. Виступати першою — завжди важко, але дівчина не просто натхненно читала вірші Лесі Українки («Коли дивлюсь глибоко в любі очі», «Дочка Ієфая», «Єгипетські фантазії»), продемонструвавши справжню акторську майстерність, її виступ став своєрідним міні-театром. «Здавалося, що на сцені не Зоряна, а сама поетеса Леся Українка, — сказав заступник голови СТД Ярослав Гранко. — Так натхненно і разом із тим лірично, по-жіночому грала Зоряна. Вона була справжньою зіркою конкурсу. Дівчина показала вищий клас. Це вже справжня професіональна актриса. На Зоряну режисерам треба ставити вистави і давати головні ролі». Глядачі та члени журі (суддівську бригаду очолювала популярна актриса Раїса Недашківська) аплодували, не шкодуючи долонь і думали: якщо такий могутній початок, то що ж буде далі? Зоряна Гуска справді задала тон і високо підняла планку конкурсу. Не розчарувала львів’янка й у другому турі, виконавши вірші Жадана «Казанова», Антонича «Руно» та Шевченка «Причинна» і цілком заслужено завоювавши гран-прі (плюс 1,5 тисяча гривень премії). Перше місце у харків’янки Кіри Карліної. Другу премію поділили між собою киянки — Яна Соболевська (студентка Державного університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого) і учень Дитячої академії мистецтв Катерина Буцька (наймолодша конкурсантка). Лаври третього місця також були розділені: між Дмитром Малашенком (Київ) і Костянтином Октябрським (Дніпропетровськ). Журі нагородило дипломами кращих, відзначаючи в конкурсантів емоційність, виразність поетичного слова, пластику тощо. У конкурсі взяли участь представники різних театральних шкіл України. Цікаві роботи показали молоді артисти Львова, Києва, Дніпропетровська, Харкова. Особливої урочистості конкурсу додав той факт, що церемонія нагородження відбувалася в ялтинському Музеї Лесі Українки. А через годину після церемонії вручення призів переможцям «Лесиної осені» доручили вести в залі «Ювілейному» заключний концерт і з цим відповідальним завданням молоді артисти добре впоралися. За ходом програми їм довелося імпровізувати. Бойове «хрещення» показало, що в нас з’явилися цікаві та самобутні артисти.
За словами голови журі конкурсу Раїси Недашківської, її порадували молоді читці. Вони відібрали приголомшуючу українську поезію не лише класиків, а й сучасних авторів. Вибрати кращих було непросто, але жодних розбіжностей у членів журі не було. Раїса Степанівна вважає, що наступного року треба кинути клич, щоб у конкурсі брали участь представники з усіх регіонів України і не лише професіональні артисти, студенти вищих театральних навчальних закладів і коледжів, а всі ті, хто любить поезію. Адже талановиті люди є в будь-якій сфері.
