Отар IОСЕЛIАНI: Кіно може утримати людей від поганих вчинків і зробити так, щоб вони не сумували

Мудрець у кіно, глузливий, розумний, інтелігентний і по-справжньому аристократичний — варто лише постежити за його вивіреними рухами, — Отар Іоселіані приїхав до Києва, щоб відкрити свою ретроспективу з ініціативи генерального директора компанії «Мультіплекс-Холдинг» і його заступника з міжнародних зв’язків Олександра Шпилюка в новому мультиплексі ТРЦ «Блокбастер». А показ стрічок відбувся за діяльною підтримкою Посольства Франції в Україні в залі №1 «Блокбастера», який названий ім’ям цієї Людини Світу.

Участь у прямому ефірі, спілкування з глядачами, журналістами стали, безперечно, подіями і пішли б в історію, витіснені бурхливим плином життя, якби не кинуте метром речення про бажання знімати наступний фільм в Україні. Антон Пугач та Олександр Шпилюк, які тримають руку на пульсі кіножиття, порекомендували батоно Іоселіані зустрітися з одним із найбільш реально діючих і діяльних продюсерів України, керівником компанії «SOTA cinema group» Олегом Коханом. Зустріч відбулася в останні часи перебування режисера на українській землі й, за словами Олега Кохана, є надія не лише на швидке повернення метра в Україну, а й можливість у титрах наступного фільму Іоселіані побачити заповітні слова — копродукція Україна—Франція.

Закинувши в скарбничку надбань світового кінематографа декілька художніх і документальних фільмів, які по праву складають славу чудової грузинської кіношколи, — «Листопад», «Жив співочий дрізд», «Пастораль», — із властивою йому проникливістю Отар Іоселіані розчарувався в чарівності «відлиги», яка йде в небуття, і став громадянином Франції. Це не перешкодило йому залишатися вірним собі, представляючи глядачеві свою гру з реальністю. У цьому чудовому світі відсутня фальш, там гумор одночасно гіркий і солодкий, а споглядальність заохочується — адже це шлях до самовдосконалення. Уміння бути щасливим і вільним — рідкісний людський дар, немовби говорить метр, пропонуючи нам знайомство з начебто літаючим по життю журналістом із «Співочого дрозда» чи представляючи несуєтного, такого, що живе в згоді з самим собою міністра-бомжа із «Садів восени».

В особистому спілкуванні Отар Іоселіані також вірний собі. Ніколи не вдається до самоцитування й самоклішування, чесний, відкритий і з задоволенням підхоплює будь-яку із запропонованих тем. Якщо, звичайно, йому це цікаво.

— Отаре, колись ви відмовилися від занять математикою, дійшовши висновку, що наука вже не раз приносила не лише прогрес, але й величезну шкоду людству. Але мистецтво може бути не менш «забійною силою». Всі ваші фільми, від «Акварелі» і «Квітня», до «Садів восени» — про одне й те ж. Мені хотілося б, щоб ви самі сформулювали, про що все життя говорите з глядачем, який месидж йому посилаєте?

— Мистецтво, якщо ми його визначимо, як феномен, який доставляє радість людям, руйнівно впливати не може. Хоча за допомогою слів, написаних на папері, можна брехати, можна створювати гидоту, можна деформувати людську психіку. Так само, як і екран — адже це чисте полотно, — на нього можна спроектувати все, що хочете. І «Свинарку з пастухом», і «Трактористів», і «Івана Грозного», і «Службовий роман» — дуже, м’яко кажучи, різне кіно. У той же час, на ньому ми побачили «Громадянина Кейна» Орсона Веллса, Вуді Алена, Жака Таті, Жана Віго. До речі, Жан Віго зробив один-єдиний фільм і залишився з ним найбільшим митцем, який коли-небудь існував у кінематографії, на мій погляд. Є ще один чудовий фільм — «Диво в Мілані» Вітторіо Де Сіка.

— Якщо я правильно розумію, йдеться про вплив кінематографа на глядача?

— Впливати можна лише на тих, хто жадає, щоб на нього впливали. Можна навчити злочинця здійснювати злочини вправніше, ніж він сам може це вигадати. Був колись у Ліоні процес над двома гвалтівниками, які сказали на суді, що діяли відповідно до побаченого в фільмі Стенлі Кубрика «Заводний апельсин». Звичайно, ці люди схильні були до злочину, але «рецепт» отримали з екрана! У той же час, можна втримати людей від поганих вчинків і зробити так, щоб вони не сумували. Щоб вони не відчували себе покинутими, розгубленими. Але це, як правило, самі по собі пристойні люди.

— За життєвими обставинами ви, начебто, не схильні до всепоглинаючого оптимізму, проте, у всіх ваших фільмах закладені така життєва сила і такий оптимізм, звідки? Розкрийте таємницю його природи.

— Скажу вам одну дивну річ: незважаючи на химери й жахливі персонажі, описані в «Мертвих душах» Миколи Гоголя, він був оптимістом. Бо адресував свої твори нам. Він знав, що знайдуться люди, які думають так само, як він. І створив цю дивовижну галерею Ноздрьових, Коробочок, Плюшкіних, урядовців, які жадають винагороди. Для сьогоднішнього дня це приголомшуюче точний портрет нашого суспільства, незалежно від географічної та національної приналежності. Хіба це не оптимізм, при всьому гоголівському побутовому песимізмі та патологічній боязні смерті. Зате скільки радості життя в ньому! Досить пригадати початок його «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», про те, як настала ясна місячна ніч, щоб дарувати радість людям і дати їм можливість весело колядувати.

— Знаю, що ви не працюєте за класично написаними сценаріями, режисерськими розкадровками, як проходить у вас процес роботи?

— Є дві речі, які я ніколи не роблю. Перше — адаптації для кінематографа чужих творів, бо якщо цей твір хороший і гідний, його не потрібно ілюструвати. Є бешкетники, які затіяли екранізувати дві речі, які я дуже люблю — «Майстра і Маргариту» та «Пригоди солдата Чонкіна». Нічого з цього не може вийти — це потрібно читати. Сьогодні, на жаль, не читають. Коли я своєму шістнадцятирічному внукові запропонував прочитати, ну, хоча б, «Собор Паризької Богоматері», що може бути простіше, він відмовився, зазначивши, що вже бачив цей твір. Це речення мене підкосило. Книжки потрібно читати, а не бачити.

Друге, що я не роблю — не знімаю життєписи людей, які прожили життя. Хто б це не був — мерзотники Ленін, Сталін, Гітлер, чи геній Шекспір. Бо людина вже пішла зі своїми стражданнями, чи розкаяннями совісті, чи зі своєю таємницею. А в це втручатися не можна. Я ніколи не зміг би зробити «Андрія Рубльова». Ця людина прожила своє життя і те, що йому потрібно було повідомити світу, він повідомив через свої ікони. Ніколи не став би знімати фільм, як Форман, про Моцарта. Бо він зняв фільм про Моцарта, щоб показати сьогоднішній розгнузданій частині молоді, що Моцарт був таким же хуліганом, як і ви. Ось і заспокойтеся — всі ми трошки моцарти. Адже якщо ми всі не їстимемо м’яса вбитих тварин, ми не станемо львами толстими.

— Але ж не автобіографію ви робите?

— Ні в якому разі! Я навіть ніколи не розповідаю про те, що спостерігав у житті моїх товаришів, друзів і сусідів. Просто вигадую притчі й стараюся, щоб це було схоже на життя настільки, наскільки мені потрібно, щоб люди повірили в цю притчу. Все, що назнімав — це я написав. І ніхто не зможе докорити мені в тому, що Анна Кареніна не така, як ви її зняли, і Лермонтов був зовсім не таким, як ви його зобразили.

— Зараз нелегкий час для вашої батьківщини, як ви думаєте, чому, як писав Ашкеназі, «в історії так часто повторюються одні й ті ж помилки»?

— Якщо вдивлятися в історію того чи іншого народу, нічого нового не сталося. Нас вирізали, випалювали, топтали, гвалтували — це супроводить усю грузинську історію. Зараз думають, ах, яке нещастя сталося. Заспокойтеся, так було завжди. Маленька країна з гордим і талановитим народом. Той, хто топче маленьку країну, відчуває себе могутнім. Він завжди численніший і завжди хамовитіший. І просто погано вихований. А що, хіба можна вимагати від російського керівництва благородства і джентльменства? Подивіться, які вони самі раби! Бешкетувати — їх покликання! Так само, як не бешкетувати — властивість англійської адміністрації. Щоправда, якщо пригадати історію, також хуліганили, але змоталися й пішли з колоній тихо.

— Але ж там поступально розвалилася велика імперія?

— Так, але їм стало соромно, а якщо соромно — вже добре!

— Чи можливо визначити трагізм історії та її толерантність?

— Ну, якщо вважати найтрагічнішим у новітній історії людства Французьку революцію, коли гільйотина працювала, як швейна машинка, то святкувати 200-річчя цієї події — ганьба для французької адміністрації. Цю річницю слід би оголосити днем трауру — стільки людей погублено, стільки крові випущено.

— Сьогодні, у вільний від роботи у Франції час, ви живете в Грузії. Але грузинська кіношкола, яка колись підкорила весь світ, як і грузинське кіно, зараз лише предмет історії. Чи піддаються відновленню втрачені культурні цінності?

— Сьогоднішні правителі культурою цікавляться мало. Наприклад, президент Франції Ніколя Саркозі, оголошуючи склад кабінету, просто випустив з виду міністра культури. Коли так ідуть справи, гадаю, загублений кінематограф відновленню не підлягає. Адже кіно — це люди: бутафори, маляри, теслярі, (специфічні, підкреслюю, теслярі), столяри, гримери, асистенти операторів, монтажниці, шумовики і под. — сотні професій. Втрачено це настільки безповоротно, і так складно цього навчити... Майже так само, як навчити Росію демократії. Так ось, ці святі люди сиділи й чекали, коли кіно відновиться. Це, так звана, середня ланка кінематографа — дивовижні подвижники, дуже благородні люди. Вони опікали всіх — Бондарчуків, Сакурових, геніїв і лиходіїв. І часто робили за них кінематограф. Саме середня ланка, своїми пристрастями, своїм міщанським смаком створила радянський кінематограф. У той же час, ними можна було керувати, тому набрати собі пристойну групу завжди було великим завданням. Тому я й робив усе сам — писав сценарій, монтував, розстановку робив сам, у камеру дивився. Мій товариш Георгій Шангелая також усе робив сам, навіть оператором був. Але повне зникнення середньої ланки поставило під загрозу саму кінематографічну індустрію. Хто б не прийшов, вони зняли б за нього картину, а сьогодні він же сяде в крісло постановника картини, а знімати її нема кому...