«Оце такі колись були оригінали. Відчайдушні, безкомпромісні, щирі й незаздрісні»

«День» уже писав про те, що у Каневі відкрито меморіальну дошку видатному перекладачу Євгенові ПОПОВИЧУ (див. «День» від 24 жовтня «Особлива пам’ять»). Що знає про нього більшість українців? Мало що. А то й взагалі нічого. Воно й не дивно, бо на екранах телебачення та на шпальтах газет дуже часто — несправжні, надумані герої. А між тим Євген Оксентович — один із фундаторів вітчизняної перекладацької школи, сформованої у 1960 — 1970 роках, що стала своєрідним рухом опору тодішній тоталітарній системі. Був учасником акції протесту проти арештів української інтелігенції під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова в київському кінотеатрі «Україна». У його доробку — переклади з німецької мови на українську творів Г. Лессінга, Т.-А. Гофмана, Генріха Белля, Германа Гессе, Е.-М. Ремарка, Макса Фріша, Франца Кафки, німецькомовних щоденників Ольги Кобилянської. Він — лауреат літературних премій імені Максима Рильського й Миколи Лукаша. Товаришував із особистостями, які формували обличчя культури цілих поколінь: з Іваном Світличним, Василем Симоненком, Миколою Лукашем, Ліною Костенко... Мав одну з найбільших у Києві бібліотек, частину якої подарував Києво-Могилянській академії. Нам випала чудова нагода поспілкуватися з рідними та друзями Євгена Поповича. А також ознайомитися із книгою Людмили Таран «Київські рипіди» (в-во «Фенікс», 2007), що її люб’язно надала рідня перекладача. У ній надруковано велике інтерв’ю з Євгеном Оксентовичом.

«Ні, мене «соціальна шизофренія» не зачепила, по-моєму, з кількох причин, — відповідав Євген Оксентович на запитання Людмили Таран про те, чи зачепила його «соціальна шизофренія» нашого соціалістичного минулого. — Найперше тому, що я за натурою скептик, і коли навіть захоплююся чимось, — а захоплююся часто, — то дуже швидко починаю прискіпливо аналізувати своє захоплення, і все стає більш-менш на своє місце. По-друге, я не зношу несправедливості, вона мене просто фізично мучить. А в нашій дійсності було досить несправедливості, та ще й доволі страшної, щоб уберегтися від «соціальної шизофренії». А по-третє, я книжник, і мені здається, що вже навіть люблячи й знаючи Шевченка, можна було набути імунітету від цієї хвороби. Принаймні він наводив на думки, що не були в злагоді з тодішньою дійсністю».

«Було всяке: і добре, і зле, — продовжував, — дещо встиг зробити, певний час стояв у чорному списку, але здебільшого мав змогу працювати над тим, що любив. Якби можна було почати життя спочатку й вибрати собі шлях, я вибрав би той, що пройшов».

Ольга СЕНЮК, дружина, перекладач:

— Коли Євген Оксентович мав отримати університетський диплом, комсомол йому написав характеристику, що не займався громадською роботою. Це означало, що всі двері перед ним будуть закриті... Але його так любили викладачі. Секретар деканату сказала про цей запис куратору групи, а той взяв і переписав характеристику, мовляв, Євген має великі здібності до перекладацької роботи...

Євген дуже серйозно й відповідально до всього ставився. Надто до перекладацької справи. Бувало, два дні йшло на те, аби точно підібрати одне слово! У 1982 році ми отримали листа від відомого українського літературознавця з діаспори Юрія Шевельова. У ньому він писав про ту насолоду, що отримав, читаючи «Гру в бісер» Гессе у перекладі Євгена. А далі примітка: «Не пишу, хто я, — щоби ви не мали неприємностей».

Мій чоловік мав сильне відчуття справедливості й був дуже добрим.

— Відомо, що у нелегкі часи Євген Оксентович допомагав, у тому числі й фінансово, своєму колезі Миколі Лукашу.

— Коли арештували Дзюбу, Микола Лукаш пішов у ЦК просити, щоби його взяли замість Івана Михайловича, який на той час був дуже хворий. Після того, звичайно, Лукаша виключили із письменницької спілки і позбавили роботи...

Лукаш теж допомагав нам. Якось прочитав наші переклади. Вони йому сподобалися. І він просив, щоби мене і Євгена прийняли в спілку. Ми з чоловіком були дуже скромні й навіть про те не думали... Є в мене навіть оте його звернення до спілки.

Миколі Лукашу допомагали не тільки ми. Коли йому дали однокімнатну квартиру, він попросив, аби з кухні викинули плиту, бо йому було ніде книжки класти. Ми потім йому купили електричний чайник, щоби бодай чай міг випити. Оце такі були колись оригінали. Відчайдушні, безкомпромісні, щирі й незаздрісні.

Олексій ПОПОВИЧ, племінник:

— У моєму житті було дві людини, з якими я міг поговорити про все, — мати і дядько Євген. Він — найстарший серед своїх братів, і на його долю випало пройти багато тих випробувань, що їх проходили люди духу в часи тоталітарної системи. Цінність його досвіду я усвідомив, коли почав сам зустрічатися із системою. Вона хоч і розвалилася у 1989—1991 роках, та її наслідки очевидні. На жаль, наше суспільство все ще залишається посттоталітарним, постгеноцидним.

Коли я почав дорослішати, наші з ним стосунки стали іншими. Зрілішими. Коли у мене в житті поставала проблема вибору, приходив до дядька і звіряв йому свої думки.

Дядько розповідав багато цікавих дотепних історій з життя. Наприклад, Микола Лукаш отримав солідний гонорар за свій переклад. У нього, як це зазвичай буває, відразу з’явилось багато знайомих і «друзів», які почали трясти його, як грушу. Мої дядько з тіткою, зібравшись їхати у письменницький санаторій, запропонували перекладачу усамітнися в їхній квартирі і попрацювати. Коли повернулися, дивляться, а в помешканні ніби й ніхто не жив. Може, щось не склалося... Але Микола Лукаш, віддаючи ключі й хитро усміхаючись, сказав дядькові, що у нього у такому-то томі бракує такого-то аркуша. (Між іншим, у Лукаша вся квартира була заставлена книжками. Навіть кухня...) У дядька теж була велика бібліотека. Я часто просив у нього книжки. Часом йому складно було знайти потрібну книжку серед величезної кількості інших.

Мені подобається Белль «Більярд пів на десяту у перекладі дядька». Там є такі образи: ті, що прийняли причастя буйвола, і ті, що прийняли причастя ягнят. Так от, дядько був з тих, хто не прийняв причастя буйвола.

Я, як тепер модно казати, практикуючий християнин: багато читаю християнської літератури, часто ходжу до церкви... Дядько не ходив часто до церкви. Проте він мав стільки багато світла із середині!

Ліна КОСТЕНКО, поетеса:

— Коли їхали сюди, до Канева, раптом я заплющила очі і здалося, що їдемо разом з Євгеном. Їдемо в його Межиріч.

До слова, нещодавно в газеті «День» прочитала статтю «Аргумент Малковича» (Див. № 189). І там якраз було написано, що Іван Малкович видавав Гоголя в кращих перекладах Максима Рильського, Миколи Зерова. Він редагував сам і покликав Євгена Оксентовича редагувати. Читаючи про це, я пережила таке відчуття, нібито Євген живий. Бо ось Іван з ним разом редагували.

Євген Попович — найбільший друг всього мого життя! З ним ми і професійно перетиналися. У романі «Гра в бісер» Германа Гессе, що вийшов у його перекладі, є розділ віршів героя Йозефа Кнехте, які я перекладала. Це — велика честь і довіра, тому що Євген Попович — блискучий перекладач! Наша дружба, починаючи від професійної, пройшла через усі життєві випробування. А вони були. І дуже великі. Я — наддніпрянка. Ми любили воду і не знали, що таке ліс по-справжньому. А Євген зі своєю Ольгою відкрили мені його і навчили, як збирати гриби. У скандинавських сагах сказано, що мед поезії гноми збирають в лісах. Власне, ми теж збирали мед поезії там. Якось ми були у Карпатах. Піднялися на вершину, і я дивлюся, які величезні гриби. Зачепила один. Він покотився. Боже, як мене Євген лаяв, що наступила на білий гриб! Так потроху-потроху почала розумітися на грибах. А потім він побачив, як їх чищу. «Е, — каже, — тобі можна довіряти». І одного разу ми поїхали в ліс (пригадую, це було 17 листопада). Ніхто нічого не знайшов, а я виношу білого гриба. Оля глянула і проказала ревниво та сердито: «А ну тебе!» Тобто учень вже переріс свого учителя... Жарти жартами, але справді Поповичі навчили нас з чоловіком «читати» ліс. І ми бували часто у Межирічі.

— Межиріч — село особливе. Там віднайдено пізньопалеолітичне поселення мисливців на мамонтів.

— Цю археологічну стоянку знаю ще з того часу, коли там жила жінка з донькою. Донька трохи була дивна. Коли ми вперше туди приїхали, була просто яма, прикрита брезентом. А та донька скочила у неї, видерла кістку і хотіла подарувати. А навіщо мені кістка мамонта? Пам’ятаю, як її мати плакала, коли археологи бурили в їхньому саду. Вони розкопирсали їм садибу. Потім приїжджали французи. Потіснили тих людей. І ті люди не знали, де мають подітися.

Ще пригадую, дощ такий косий, а доярок переодягнули у національні костюми, й бригадир навчав їх кланятися французам. Колись я цілу п’єсу напишу, яка так і буде називатися: межирічівська культура — тут все обстежую здавна.

Так от, двір тієї жінки із донькою зник. Запитую у сусідів, які навпроти будуються, про те, де поділися ті люди? У відповідь чую: «Мы не знаем. Мы приезжие». І я побачила, як витісняється межирічівська культура взагалі. Вони вже «приезжие». Вони вже «не знают».

— А часто їздили до Канева на Тарасову гору?

— Раніше — частіше. А останнім часом якось уже ні. Щоб ви знали, у мене рід по материнській лінії з Канева.

Усе було на світі. І воно не проминає. Був такий Євген. Я все згадую той його погляд. Він знав, що бачимося востаннє. А я не знала. Не могла собі дозволити усвідомити це. А Євген озирався на мене від ліфта, і в його виразі обличчя був докір, мовляв, хіба не розумієш, що відходжу.

Я кажу, що коли Євген відпливав у тому човні-труні на той світ, у мене було відчуття, що відпливає цілий материк української культури. Скільки було зусиль покладено для того, щоб так знати мову та історію, як Євген. І оце все відпливає в якійсь труні... Послухайте, як Євген знав мову. Коли я щось пишу і мені якесь слово треба «похитати», телефоную йому. А бувало, він мені каже: а звідки ти знаєш це слово? «Думаєш, що тільки ти все знаєш», — відповідаю.

Ще одна риса до Євгенового портрета. Я німецької мови не знаю, принаймні так, щоб перекладати. І Євген мені написав підрядник. Прочитавши його, зрозуміла Гессе. Щоправда, у видавництві потім сказали, що мій переклад не схожий на переклад Сергія Аверинцева. Але ж перекладала не з Аверинцева, а з Гессе у підряднику Євгена Поповича. Спочатку не відчула Гессе, а потім закохалася у нього.

— Відомо, що ваш батько будував школу в Межирічі.

— Річ у тім, що мій батько працював в облнаросвіті. Тобто він не будував конкретно, а планував школи. Як Євген казав, то, мабуть, воно й так було.

— Ліно Василівно, ви писали: «Гряде неоцинізм — я в ньому не існую». А як бути з тими паростками того молодого і доброго, що уже проросли?

— Неоцинізм окремо, а молоде і добре — собі окремо. Головне, щоб вони не перетиналися. Я вам скажу, що молодого і доброго багато. І оце даремно зробили такий бедлам в державі, що нібито молоді аполітичні. Всякі є. Як і в кожний час.

«Гряде неоцинізм...» надруковано ще у 1993 році. Саме тоді вийшла друком добірка віршів «Коротко як діагноз». І я написала: І знов сидять при владі одесную. Гряде неоцинізм — я в ньому не існую». І після того досі не існую. Оце тільки зараз у мене будуть виходити книжки. Знаєте, як у Василя Стефаника: «Не хтів, а мусив». Моє «Берестечко» виходить у липні наступного року. А зараз у видавництві Івана Малковича готується проза «Записки українського самашедшого». Читається легко, але далася важко. У Гоголя «Записки сумасшедшого», а я уточнила. Це специфіка. Український «самашедший» — трохи інакше. Це вам не Поприщин...

Так от, у 1993 році я процитувала оці рядки про неоцинізм. А далі були такі: «Декоративна незалежність ворушить вусами вві сні»... А потім вірші з одного рядка: «Покотили Україну до прірви». Там ще були рядки: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі».

Мої колеги послухали і подумали: от здуру написала, що покотили Україну до прірви. А я страшно написала. Зараз можу сказати: докотили Україну до прірви. Але втримаємося на краю і не пустимо далі. Тому що вже навчені. І не можна стоять осторонь. Тепер я можу вертатися. Важкий час. Я вертаюся.