Паганіні фортепіано
ПОЛЯК І СИН УКРАЇНИ
Губернський Житомир середини XIX століття — місто багатонаціональне. Чимало тут і поляків, що аж ніяк не дивно: доволі довго місто належало Польщі. 19 лютого 1854 р. в одній із житомирських сімей, у поляків Кароля та Анастасії Зарембських народився хлопчик, Юльюш. Він став сином одразу двох народів, бо в його жилах текла польська кров, а зростила його українська земля.
Мине трохи більше двадцяти років — і ім’я піаніста й композитора Юльюша Зарембського стане відомим усій музичній Європі. На його концерти приходитимуть тисячі шанувальників. Від його таланту буде в захваті сам Ференц Ліст, який напише про нього: «Твори Зарембського належать до найвидатніших і найцінніших серед сучасної музичної літератури».
Доля дарувала юному музикантові чимало щасливих митей. Може, це був щедрий аванс за гірке й коротке майбутнє?..
І СВІТ ЗВУЧАВ, ЯК ОРКЕСТР
Дивні слов’янські няні жили колись на світі. Розказували вихованцям казки, як смаглявому кучерявому хлопчаку Пушкіну. Співали пісні, як зовсім ще маленькому Юльюшу. Здається, вустами цих простих жінок самі музи закликали підростаючі таланти до творчості.
Нянею, яка жила в сім’ї Зарембських, була українська дівчина, яка дуже любила співати й знала безліч народних пісень. Юльюш міг слухати їх годинами. Мелодії проникали в душу до самого донця, зачаровуючи хлопчика. І світ наче розцвітав на очах, ставав багатшим і яскравішим. Світ змінювався і зазвучав, як оркестр: у ньому тепер була музика.
Про ті безтурботні дні дитинства Зарембський потім згадував у листі до письменника Ю. Крашевського: «Найбільше мене спочатку приваблювали пісні народні».
ДЖЕРЕЛА
Свої перші уроки гри на фортепіано Юльюш отримав удома. Музики його навчала мати й старша сестра Марія. Часто вони музицирували в чотири руки, що надзвичайно подобалося хлопчику. Настане час, і він буде вдосконалювати цю техніку гри з Ференцом Лістом, стане найталановитішим і найулюбленішим його учнем.
Хоч би де він займався, Юльюш завжди був першим, найкращим. Про такого вихованця міг мріяти будь-який вчитель. А педагоги в нього були чудові. В гімназії, яку юнак закінчив 1870 р. із золотою медаллю, він пройшов чудову школу гри на фортепіано у найкращих у місті піаністів — чеха за походженням Ернеста Несвадби та польської піаністки Люції Руцинської. У 16 років Зарембський — студент консерваторії однієї із найпрославленіших музичних столиць Європи — Відня — й незабаром володар її численних золотих медалей.
СТРУНА ЗАДЗВЕНІЛА
Два творчі начала — композиторське й виконавське — щасливо поєдналися в обдарованій кипучій натурі Юльюша Зарембського. Ще за гімназичних років він пише свої перші композиції — пісні «Вілія» й «Дерева в цвіту» на слова А. Міцкевича.
Шопен і Міцкевич, в чиїх творах жила сама душа й доля Польщі, наче торкнулися потаємної струни серця юного музиканта, й струна — задзвеніла... Нові образи та теми прийшли самі собою. В його творах з’явилися польські мотиви, «заговорив» дух його історичної батьківщини. Ним пронизані мазурки «Польська сюїта», «Тріумфальний полонез», фортепіанний цикл «Із Польщі».
А українські народні теми, як і раніше, хвилюють Юльюша, і це інша іпостась його творчості. Він пише «Галицькі танці», інструментування до яких робить Ференц Ліст і навіть рекомендує твір видавцям. У листі до улюбленого учня маестро пише: «Ваші етюди є найбільш значними, чудовими й віртуозними, бо Ваші твори позначені самобутністю».
«ПРЕЛЮДІЯ» ДОЛІ
Далеко від батьківщини, де ностальгія завжди голкою ятрить серце чутливої людини, Зарембський ще студентом мріяв написати оперу — широке музичне полотно, що втілило б у собі риси колоритного українського життя з його самобутніми національними характерами. Але великим творчим задумам композитора не судилося здійснитися. Залишилася лише увертюра до його «недоспіваної» мрії — незавершеної опери «Марія».
І мимоволі подумалося, що прожиті ним роки — наче прелюдія, наче пролог, написаний рукою долі до незавершеної життєвої повісті.
ПІДКОРЕНА ЄВРОПА
...«Столицю світу» підкорити нелегко. Паризька публіка розпещена й вибаглива. Як, утім, німецька, англійська, італійська. Щоб «завоювати» Європу, йому не знадобилися армії. Геній і віртуоз фортепіано Зарембський «брав у полон» величезні слухацькі аудиторії силою свого незвичайного таланту. В Парижі на його концерті були присутні близько п’яти тисяч людей. Йому аплодував Лондон, Рим, Неаполь, Веймар, Варшава, Константинополь... Рубінштейн і Сен-Санс йшли з його концертів приголомшеними. Бельгійський король Леопольд II запропонував музиканту місце професора у Брюссельської консерваторії.
Про концерти Зарембського пам’ятали через десятиліття. Польський музикознавець В. Кезеветтер писав: «Лише раз у житті мені довелося чути гру Зарембського, і, незважаючи на те, що це було давно, в дні моєї юності, спогади про цей концерт ніколи не зникнуть з моєї пам’яті».
ЙОГО ШОПЕНІАНА
Техніка гри Зарембського на фортепіано була такою досконалою, що вражала не лише досвідчену публіку, а й найприскіпливіших музичних авторитетів. Часом він демонстрував справжні чудеса виконавської майстерності. На Всесвітній виставці в Парижі 1878 р. він грав одночасно на двох клавіатурах, одна з яких була вельми незвичайною: клавіші на ній були розташовані у зворотному порядку. Це був рояль фірми «Манжо». А ідея удосконалення його оригінальної конструкції належала Зарембському.
Не менш дивним він був і як інтерпретатор. У своєму прочитанні відомих музичних творів Зарембський ніколи не зв’язував себе традицією, був вільний, наче птах у польоті, й тому це звучало так ново, так вражаюче. Знайомі образи ставали глибшими, значнішими, а часом набували такої емоційної сили, що була під стать лише стихії.
І все ж найяскравішою сторінкою його виконавської майстерності був Шопен. Його твори він грав по-особливому. Нікому не вдавалося так точно передати неповторний шопенівський дух, як це робив Зарембський. Той же Кезеветтер писав: «Шопена він грав інакше, ніж інші... Зарембський створював тут образ якоїсь грізної сили... І вся фантазія сприймалася як трагічна поема про долю Польщі».
ЗА ТРИДЕВ’ЯТЬ ЗЕМЕЛЬ, НА БЕРЕЗІ ТЕТЕРЕВА
Овації, кошики квітів. Тріумфальні гастролі в гомінких європейських столицях... Але за тридев’ять земель, на березі Тетерева, стоїть тихе затишне місто, де все дорого й свято, тому що там — батьківщина, будинок, батько й мати. І він поспішає в це «тридев’яте царство» — рідний і милий серцю Житомир — щойно йому дозволяє випадок.
Ще студентом канікули Юльюш неодмінно проводить у Житомирі. Дає концерти для своїх земляків у найбільших міських залах — театральному, біржовому. Грає Шуберта, Шопена, Мендельсона, Ліста. Виконує власні твори.
СЛУЖІННЯ МУЗІ
Для істинного таланту творчість — завжди жага, пристрасть, солодкий довічний полон. І за своє коротке життя Юльюш Зарембський пізнав його сповна. Він працював до знемоги, віддаючи музиці всього себе. Годинами просиджував за фортепіано, давав концерти, писав музику. Музикою він жив і дихав. Ця пристрасть неначе спалювала його зсередини, вимагаючи постійного напруження сил, фізичних і духовних.
Хвороба — цей підступний, безжальний ворог — підкралася несподівано. Але передумови для неї вже були...
Сухоти! По-сучасному — туберкульоз. Учепившись в жертву, недуга вимотує її. Часом наче відпускає, щоб зрештою ухвалити їй остаточний жахливий вирок. Ефективних засобів для лікування хвороби ще не було. Рятівна вакцина з’явиться лише через півстоліття. А тоді — сухоти непереможні. І Зарембський приречений. Як Шопен, як Чехов, як Леся Українка. Фатальна паличка Коха забирає тисячі життів, не щадить і таланти.
МУЖНІСТЬ ЖИТИ
...Зібравши всі сили, Зарембський виходив на сцену. Він грав, і здавалося — за роялем саме Натхнення! А з кону його відводили під руки.
На швейцарських курортах йому ніби краще, хоча він знає: полегшення тільки тимчасове. І знову його кличе інструмент, нотний аркуш, «нотний стан» — п’ять лінійок, на яких він напише свої нові твори.
У березні 1885 р. Зарембський закінчує свою «лебедину пісню» — «Квінтет». У той же день він відсилає листа своїй сестрі Марії, в ньому є такі рядки: «...весна наближається, і настають теплі дні. Дерева починають уже зеленіти. Я рідко виходжу з будинку. Після чаю відразу сідаю за компановку».
Життя поза музикою він не мислить...
У вересні того ж 1885 р. Зарембський повернувся в Житомир. Через декілька тижнів його не стало. Може, це була остання милість, відпущена йому долею — покинути наш тлінний світ не на чужині, а в рідному домі, на руках батька й матері.
СЕРЕД ТРОЯНД І ТЕРНІВ
Знавці музики одностайні: фортепіанний цикл «Троянди й терни» Юльюша Зарембського — його композиторська вершина, творчий зліт.
«Троянди й терни»... Звучить символічно, чи не так? Є в цьому щось «моцартівське» — доленосне й фатальне — таке, що змушує згадати про його «Реквієм». «Троянди й терни»... У ці два слова наче вкладено весь життєвий шлях Юльюша Зарембського. «Формула долі», виведена музикантом, — може свідомо, може інтуїтивно, але точна.
Доля й справді осипала його трояндами, вистилала перед ним дорогу квітами, а в результаті — увінчала шпичаками. Шлях мучеництва й страждань він пройшов, як і личить справжньому чоловікові: не нарікав, не впадав у депресію, а боровся до кінця. Пересилюючи слабкість і страшні фізичні муки, підводився і йшов до інструмента. Грав, писав музику. І лише коли душа покинула тіло, стали нерухомими його такі живі, енергійні руки, що не знали спочинку.
Як часто крила геніям підрізала доля на зльоті! Вони йшли з життя молодими, не завжди міцними фізично, але завжди сповненими духовних сил і творчих задумів. Моцарт і Шопен, Пушкін і Лермонтов, Байрон і Міцкевич. Ім’я Юльюша Зарембського — в тому ж сумному списку.
Він помер, коли йому був 31 рік. Житомирська земля з миром прийняла тіло свого сина. Через два роки скульптор П. Прушинський увічнив його пам’ять у чудовому барельєфі, який встановили в католицькому костьолі.
З НАДІЄЮ НА ПОВЕРНЕННЯ
Польща пам’ятає Зарембського. Там про нього пишуть музикознавці, його творчість вивчають і виконують. А Україна? Так, у Житомирі, можливо, не забули свого земляка й понині. Але чи знають про нього інші жителі в Україні? Вперше після тривалого забуття про композитора заговорили в середині минулого століття. З’явилася низка публікацій про нього відомого музикознавця Ігоря Белзи. А «Музгіз» у 1963 р. навіть випустив збірку фортепіанних п’єс Ю. Зарембського.
...Я пишу ці рядки, сподіваючись на повернення в нашу пам’ять світлого образу Юльюша Зарембського та його творчості, яке належить обом культурам: польській і українській. Може статися, що приводом для цього послужить знаменний ювілей. Людство продовжується в дітях, у наступних поколіннях. Істинному таланту, якщо він не забутий людьми, дано продовжитися і в своєму доробку, и в імені, яке вже саме для нащадків — квінтесенція його творчості.
