Париж культурної пам’яті

Про літературний Париж, як і загалом літературну Францію, можна було би скласти не один путівник. Париж — столиця не лише моди, а й літератури. Тільки в цьому місті міг би «народитися» Гренуй. Париж Віктора Гюго, Оноре де Бальзака, Льва Толстого, Болеслава Пруса, Мішеля Уельбека. З другого боку, ми розуміємо, що, можливо, перед нами пролягатиме вже зовсім інше місто, інша Сена, інший міст Мірабо... Париж сьогодні — це місто графіті, заселене вихідцями з Алжиру, Лівану, Марокко... І на цьому тлі ще сильніше відчуваєш «французькість» — особливу енергію постійної закоханості, яку випромінюють «тубільні французи».

СФІНКС УАЙЛЬДА

Про літературу в Парижі найкраще думається на цвинтарі. Цвинтарі — особливе місце культурного паломництва в Парижі.

Одним із літературних культових місць можна назвати могилу англійського модерніста, порушника спокою і лондонського денді Оскара Уайльда. Монумент лондонського денді й лондонського в’язня/аутсайдера — це величезна брила, на вершині якої — напівсфінкс-напів’янгол. Біля могили збираються чималі черги, а вся брила — в помаді. Тут губною помадою написані освідчення в коханні та різноманітні сентенції з творів Оскара Уайльда. Хтось процитував: «Мистецтво завершується там, де починається розум».

Уайльд переїхав до Парижа 1897 р. після дворічного ув’язнення за «аморальну поведінку» й через три роки помер на руках у друзів. Снобістський аристократичний Лондон так і не прийняв бунтівника. Останні життєві сторінки Уайльда описано в різних мемуарних спогадах. Мабуть, краще за всіх розповів про смерть Ян Парандовский. Згадує він також і про те, що Уайльд сам хотів, щоб його надгробок був монументальним і емансипованим він плинності людського часу. Ось завершальні сторінки з книжки «Король життя»: «Важко хворий Уайльд лежить у своєму номері в пошарпаному готелі. Йому допомагають старий англійський друг Роберт Росс і романіст Реджиналд Тернер. Росс докоряє Уайльдові в тому, що той п’є коньяк «Ти ж знаєш, що для тебе це — отрута», — Уайльд відповідає: «А пощо мені жити, Роббі?»

Оскар уже не міг відірватися від думок про смерть...

— Я впевнений — сказав Тернер, — що ти був душею цього бенкету.

Коли в День Усіх Святих Росс повернувся з кладовища Пер-Ляшез, Уайльд запитав, чи вибрав він там місце для нього, й почав писати собі епітафію.

— Роббі, — посміхнувся він, — мені треба мати велику гробницю з порфіру, щоб і ти там коли-небудь спочив. А як зазвучить труба Страшного суду, я перекинуся з боку на бік і шепну тобі на вухо: прикиньмося, Роббі, ніби ми не чуємо.

Раптом він спохмурнів, став скаржитися, що залишає після себе борги, просив Росса сплатити господарю готелю.

— Я вмираю, як жив: не по кишені...»

Не менш цікаві рефлексії від першої зустрічі з культовим «летючим сфінксом» подає у своїх «Цвинтарних історіях» Борис Акунін. Наважуся процитувати «найпікантніші» враження російського порушника моралі: «Ще одне оскоплення, акт ображеної доброзвичайності, був здійснений над крилатим ангелом (точніше, напівангелом-напівсфінксом, бо в ангела немає статевих ознак, а у сфінкса немає крил), яким прикрашена могила Оскара Уайльда, місце паломництва гомосексуалістів... Монумент поцяткований відбитками напомаджених губ, біля підніжжя складено купи записок, адресованих Уайльду. Через сто років після смерті Оскара люблять куди більше, ніж за життя».

Могила Уайльда — мабуть, одна з найбільш філософічних на паризьких цвинтарях із-поміж інших «паломницьких» поховань. Сфінкс із крильми — істота потойбічна, яка пізнала сенс краси. Для Уайльда буття було синонімом до поняття краси, митець був переконаний, що лише краса онтологічна, людина відчуває час тоді, коли вона занурена у красу. Краса не моральна й не аморальна. І в тому її небезпека, бо зазвичай людина («нормальна людина») може існувати тільки в цих двох категоріях. Сьогодні філософська естетика Уайльда знаходить дедалі більше прихильників у всьому світі, зокрема, після нових екранізацій його «Портрету Доріана Грея».

ШУКАЮЧИ ВІЧНОГО ЧАСУ

На другому місці за культовістю можна розташувати могилу Джима Моррісона також на цвинтарі Пер-Ляшез. Цю могилу оточено муром і поліціантами, тому залишити слід від помади важче. Третю сходинку посідає спільна могила Сартра й Симони де Бовуар. Важко сказати, кому залишають свої поцілунки випускниці (й випускники!) філологічних факультетів французьких університетів — Сартру чи емансипантці де Бовуар. На могилі дівчата років 16—20 залишають таємні послання. Мені вдалося підгледіти, кому було адресовано одне з них... Таки Сартру...

На Монпарнасі вразило трепетне ставлення до могили «перуанського Шевченка» — поета Сезара Вальєхо. Цією могилою опікується Посольство Перу у Франції, перуанці залишають на могилі відбитки своїх шенгенських віз і слова вдячності до майстра. Буквально переді мною на цю могилу приїхала перуанська родина (чи то люди їхали щойно з летовища на цвинтар, чи то перед поверненням до Перу вирішили зазирнути до свого національного пророка). Родина поклала величезний вінок на могилу. Батько розповідав дітям про те, яку визначну роль для формування перуанської нації відіграв Вальєхо. Неподалік від перуанця — могила класика латиноамериканського магічного реалізму Хуліо Кортасара. На могилі також фломастерами й помадами написано фрази з його текстів і слова вдячності та любові. В Парижі прийнято писати на літературних могилах. Тексти, написані авторами, повертаються до самих авторів навіть посмертно. Автори у Франції не помирають.

САМОТНІСТЬ КЛАСИКИ

На цьому тлі анахронізмом видаються могили класиків французького класицизму й реалізму: Жана-Батиста Мольєра (а поряд і Лафонтена), Оноре де Бальзака... Могила останнього взагалі потребує реконструкції. Відвідувачі проходять повз ці надгробки, пришвидшуючи ходу. Ще прикріше враження лишають могили літературних «емігрантів» Чорана і Тцари. В останнього могила занедбана настільки, що поросла бур’янами. Її не так просто знайти, оскільки напис на могилі закриває рослинність, яка тільки підтверджує посмертну самотність цих митців.

Вражає самотність кількох визначних представників французької літератури. Насамперед — Марселя Пруста. Його могила — з чорного граніту, на ній немає послань і слідів від помади. Марселя поховано поряд із батьками та братами. Як не дивно, але відвідувачі цвинтаря Пер-Ляшез досить неохоче йдуть на цю могилу. Можливо, таки не всі змогли подужати «В пошуках утраченого часу» (українською мовою роман переклав Анатоль Перепадя). Самотня могила аутсайдера, який тікав від смерті в паузах між періодами у романі. Ні за життя, ні у смертному спокої Марсель Пруст так і не знайшов свого часу. Не менш самотньою є й могила Г. Аполлінера, на якій, правда, викарбовано фрагмент із фігурного вірша поета. Хтось залишив на цвинтарі уривок із вірша Гійома, а нижче підписав: «Хочу, щоби ця мрія здійснилася... Кохаю!».