Париж у фотографіях

Це не було редакційним завданням, а швидше ідеєю-фікс — ми домовлялися, що з Парижа я привезу фоторепортаж. Я наївно погодився на це, так немов ніколи ще в житті не переконувався у своїй цілковитій несумісності з фотокамерою. Я не вмію фотографувати, навіть «мильницею», навіть «ідіотом» — у мене переважно виходять безформні уламки стін, дерев, інтер'єрів та людей, якщо взагалі що-небудь виходить. Можливо, я вмію щось інше, але тільки не фотографувати, присягаю вам.

Що не означало, ніби я не намагався. Не уявляв собі, ніби я все-таки фотографую, ніби все-таки щось мені вдається. Зараз я розповім про цей фоторепортаж, наскільки зможу.

Перш усього, він мав би бути величезним за обсягом — фотографій повинно було б вистачити на цілий альбом. Але яким чином я зміг би передати спеку, несамовиту липневу погоду посеред велетенського кам'яного міста? Вочевидь, там мусили б бути якісь сюжети з водою — багато водяних мотивів зі струменями і бризками, колонки, фонтани, канали, зеленава поверхня Сени, темношкірі вуличні продавці з пляшками мінералки, запорпаними в колений лід. Можливо, також гра світла й тіней Люксембурзького саду? Можливо, розморено-медитуючі людські постаті, зосереджені на спеці, траві, чорній воді басейнів, заселених золотими рибками? Безумовно, слід було б якось передати вміння цих людей прожити мить, хвилину, отримати від неї сенс, транс, розчинитися у спекотному мареві тут і зараз.

Хоча це була б неповна й тому фальшива картина. Попри спеку, місто функціонувало, дихало, двигтіло, діяло. Тому значна частина моїх фотографій показувала б цю велику роботу. Ці перехресні рухомі потоки, забиті автомобілями бульвари, ці входи й виходи з метро, перечікування на світлофорах, винос краму на вулиці й площі, а також це ненастанне жування, пиття, паління, споживання, спалювання газів, поглинання мільйонів сендвічів і піц, життя на бігу з мобільними телефонами й поцілунками. Поцілунки складали б окремий цикл — мода на привселюдне раптове цілування зародилася в цьому ж місті десь приблизно в шістдесяті (революційні студенти шістдесят восьмого року вже нікого нею тут не дивували), згодом поширилася по всьому світу включно із «соціалістичним табором», але Парижа так і не покинула. Поцілунки в людському потоці, на лавках, на набережних, у музеях, на траві, на ескалаторах, на роликових ковзанах — можна було б їх каталогізувати і видати окремим посібником з кохання.

Не менш важливий розділ було б варто присвятити забрудненню та відходам. Це не обов'язково були б знімки із зображеннями смітників, хоча смітники є вельми цікавою особливістю постмодерних ландшафтів. Але як можна було б оминути, наприклад, Бельвіль — дуже кольоровий район, у якому ми мешкали й засинали під вибухи арабських петард? Бельвіль з найдешевшими робітничими готелями, колодязями дворів, переповненими в'єтнамськими забігайлівками, з безліччю псячого лайна під ногами, з гнилими бананами, помийними струмками і змаразмілими від спеки котами був би одним із головних героїв цього фоторепортажу. Але яким чином вдалось би передати запахи — наприклад, запах чавлених спеціальними машинами базарних апельсинів або, скажімо, запах нерозпроданої до вечора мертвої риби?

Окрасою всього цього могли б стати портрети — групові й індивідуальні знімки із зображеннями людських типів, усієї постколоніальної етнографії з усіма можливими відтінками шкіри, тюрбанами, кульчиками, накидками, татуюваннями й кістяними прикрасами. Було б неможливо відтворити інакшість французької вимови в кожного з них, але було б цілком реально показати, як увечері 14 липня, в чергову річницю взяття Бастилії, вони заповнюють усі можливі спостережні площі в районі Трокадеро і звертають свої погляди на небо, де їм обіцяно ґрандіозний салют з феєрверком. Вони білі, чорні, жовті й брунатні, і в них на цьому світі повно проблем включно зі смертю, але двісті десять років тому вони повалили тюрму, чого про інших не скажеш.