Перемагаючи реальність

Останнім часом вітчизняний театр настійливо проявляє себе в новій якості: змістовній, естетичній, організаційній. Це відбувається повільно, з мінімальною сторонньою допомогою і завдяки ініціативі самих митців, які  усвідомили, що їхнє майбутнє залежить не від парламентських рішень, а від них самих. Поштовхом для створення принципово іншого театрального продукту стала п’єса українського драматурга нового покоління Павла Ар’є «Слава героям», яку поставив режисер Станіслав Жирков одночасно на сцені київського театру «Золоті ворота» та Івано-Франківського театру ім. І. Франка.

Поява корпоративного спектаклю двох мистецьких колективів сигналізувала про істотні зрушення у театральній сфері найперше змістом. Зі сцени відверто заговорили про нас теперішніх не чужою і не езоповою мовою: головними дійовими особами є два ветерани Другої світової, один з яких воював у радянській армії, а інший — в УПА, й вони опинилися в передінфарктному стані поруч в одній лікарняній палаті. Такого невигаданого драматичного епізоду достатньо, щоб представити на сцені трагедію кількох поколінь українців, роз’єднаних кордонами та ідеологіями, й показати невгамований біль давніх взаємних образ захисників вітчизни.

Режисер «Слави героям» Станіслав Жирков, чиї «Сталкери» за п’єсою того ж Павла Ар’є отримали розголос завдяки участі в кількох театральних фестивалях і показу на шоукейсі українських вистав для європейської театральної спільноти, обійшовся без знаку оклику в кінці патетичного гасла-назви і навіть уточнив її жанр: специфічна комедія. Отже, жодного звичного для розповіді про героїв пафосу не передбачалося заздалегідь, і глядачі двох міст із різницею в місяць побачили саркастично-сюрреалістичну версію останніх  днів життя вояків.

Задум створити виставу з акторами кількох театрів одночасно на різних сценічних майданчиках, зберігаючи незмінними лише виконавців головних ролей Олексія Гнатковського з Івано-Франківська (Остап) та Дмитра Рибалевського з Києва (Андрій), не був примхою керівника скромного театру  на 40 крісел. Придумана як вистава-проект, «Слава героям» виявилась очевидним свідченням спроможності працювати в системі вільного прокату спектаклів, а не обмежуватися репертуарним показом, і, врешті-решт, таки перекрити кисень неякісним антрепризам.

Так, наче солодка казочка, виглядає історія за участю талановитого автора, талановитого постановника, талановитого режисера і директора Івано-Франківського театру Ростислава Держипільського й талановитої актриси і продюсера Ірми Вітовської про першовтілення «Слави героям» (через кілька днів після київської вистави свою версію п’єси презентував у Львові режисер Андрій Кравчук). Реальність, звісно, інша: необхідна українському соціуму як ліки, п’єса пролежала кілька років без жодного руху в столичних театрах, а прем’єру «Слави героям» від початку мріяли поставити на сцені Національного театру ім. І. Франка.

Зрештою, перемога над звичним, над реальністю й є однією з найважливіших прикмет вистави Станіслава Жиркова. Хворих, виснажених мареннями ветеранів грають актори, за віком відповідні своїм героям часів Другої світової  війни. Вони не стогнуть і не шамкають, а існують, мов фантастичні істоти, що раз у раз перекидаються на сильних і мужніх, а потім знесилені повертаються у свою немічну оболонку. Непереборна залежність від війни означується акторами як спалахи шаленої енергії, що примушує принишклу пам’ять знову й знов перегортати  сторінки  життя. І, відповідно,  карбуючи у вічності затяту суперечку героїв, Жирков придумує їм скульптурну й малорухливу сцену битви титанів.

Направду цей епізод один із небагатьох трагічних у виставі, насиченій коміксовими і сюрреалістичними прийомами. На початку старі розшаркуються у реверансах, Д. Рибалевський  комічно виробляє балетні па, балансуючи костуром, а О. Гнатковський пародіює діалектну лайку та інтонації.  Ще кумеднішим і водночас лиховісним виглядає змагання ветеранів під крапельницями, які, підживлюючи старих ліками, самі  оживають в їхніх руках та підморгують білим сріблястим світлом денних ламп. На загал обоє героїв виходять смішними та бешкетливими, але непохитними й непримиренними, тоді як сучасний світ більше схожий на жалюгідне блазенське шоу.

Особливо ця градація світів на справжній скривавлений і штучний  функціональний помітна у київській виставі,  де жіночі ролі виконують Ірина Ткаченко (лікарка), Ксенія Баша (Ганя) і Віталіна Біблів (Оля). У кожної з них наче уражене ДНК, що дозволяє їм  без жодних комплексів лицемірити, брехати, шантажувати. Усі три, включно з Ганею, яка намагається будь-що врятувати  діда — вояка УПА, привчені життям до ницості, що робить їх заручницями обставин. Разом із тим в Івано-Франківському театрі актриси Надія Левченко (лікарка), Галина Баранкевич (Ганя) та Олеся Пасічняк (Оля) таки прокреслюють складність доль, а не результат — зіпсоване ДНК. І за це, так само як і Остап Олексія Гнатковського  та Андрій Дмитра Рибалевського, отримують від глядачів щире розуміння того, що інколи обставини сильніші за нас.

Однак сплітання окремих життів у сувій української історії все ж не головне у виставі, яка візуально-смисловими деталями кодує наше минуле і сьогодення. Споруджене художником Володимиром Стецьковичем величезне, одне на двох героїв ліжко виявляється найтрагічнішим образом вистави — спільною братською могилою двох українців, ветеранів воюючих армій. Його площина, що забирає практично весь простір маленької сцени «Золотих воріт», наче розбухає від миготіння відеопроекцій. Ось вона світиться білим снігом, на якому товчеться хиже вороння, ось блимає агресивними кольорами хворобливих видінь, ось стає відчиненим вікном.

Із мороку щоденних борінь у світло невідомого викочуються одне за одним життя героїв. Те, що їхня земна присутність скінчилася, вистава   фіксує багатоголоссям різних вимірів та істот, яке не створює гармонії. Без героїв життя неможливе... Слава Героям!