Під грифом «таємно»

До 25 листопада в галереї Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України триватиме документально-книжкова виставка, присвячена життю і творчості великого українського прозаїка ХХ сторіччя Павла Загребельного. Вперше оприлюднені матеріали (частина з них тривалий час зберігалася під грифом «таємно») показують, наскільки погано ми знаємо навіть тих письменників, імена яких у всіх на слуху. Численні фотографії: у колі друзів і колег; листування, в якому не відокремити особисте від професійного; редакційні і видавничі екземпляри романів, повістей, сценаріїв, рецензії на твори інших авторів; внутрішня документація Комітету з Шевченківських премій, Кіностудії ім. Довженка, Спілки письменників УРСР; листок з обліку кадрів, автобіографія... І, окрім цього, цінні експонати, надані ЦДАМЛМ для тимчасового експонування дружиною письменника Еллою Михайлівною: вишитий матір’ю Павла Архиповича рушник (наступного року йому минуло б сто років!), портрети батьків, улюблена картина Павла Архиповича роботи Олеся Семерні (на ній — маленька фігурка сільського скрипаля на синяво-чорному тлі), ікони, друкарська машинка, окуляри, ручка...

На відкритті виставки, окрім організаторів (ініціювала проект Державна архівна служба України) і офіційних гостей, про Павла Загребельного розповідали його дружина Елла Михайлівна і син Михайло. За тиждень до Києва з Москви приїхала донька письменника Марина Загребельна. В ексклюзивному інтерв’ю «Дню» вона поділилася враженнями від експозиції, а також деякими дуже особистими спогадами про свого великого батька.

— Марино Павлівно, які з документів вас вразили, стали несподіванкою на цій виставці?

— Подібних великих виставок, присвячених Павлу Архиповичу, ще не було. Експозиція приголомшує матеріалами, які я побачила вперше. Серед них — документи Кіностудії ім. Довженка, з якою батько співпрацював, фотографії. Приємно здивував дарчий напис батька дядькові Василю (Василю Земляку). Більшість із представлених фотографій — унікальні!

— Павло Архипович опікувався збиранням і збереженням власного архіву? Чи цим займалися інші члени сім’ї?

— Так, потихеньку збирав. Зараз, перебираючи величезну батькову бібліотеку, багато його листів ми знаходимо в книгах. З кожного листа мама робить копію і складає їх в окремий файл, разом із оригіналом. Весь архів ми вивезли на дачу, але взимку там працювати складно, бо дуже холодно.

— На виставці можна побачити друкарську машинку, на якій працював Павло Загребельний. Він усе життя писав лише на машинці?

— Загалом так, але останніми роками — лише від руки, бо приблизно з початку 2000-х вже не міг друкувати.

— Особисто для вас які з творів батька найдорожчі і найцінніші?

— Одного найулюбленішого немає. Люблю «Євпраксію», «Богдана», «Ангельську плоть». Знайшла на дачі видання «Ангельської плоті», що з 1983 року не перевидавалося, й узяла з собою до Москви. За цим твором Сергій Параджанов хотів зняти фільм у детективному жанрі.

— Павло Архипович починав як літературний критик. Він багато часу приділяв рецензуванню?

— Швидше, він був редактором. Але не можу сказати, що редакторська робота йому подобалася. Та й до критиків згодом він ставився досить скептично.

— Проте як критик і редактор «Літературної газети», центрального органу СПУ, він дуже багато зробив у 1960-х...

— Треба ж було якось заробляти на життя, утримувати сім’ю. Батько завжди вважав: що треба, то треба. Критика для нього була швидше прикладною річчю.

— Перша книжка Павла Загребельного, що вийшла 1953 року, — збірка «Каховські оповідання». У зрілому віці монументальні полотна остаточно потіснили його малу прозу?

— Останніми роками теж були й оповідання, і невеликі повісті. Романи і повісті з оповіданнями писалися паралельно. Щось — як відпочинок. А деякі невеликі твори мені здаються навіть сильнішими, ніж якісь із великих. Я змусила маму написати спогади про те, як батько писав кожен із романів. Сказала їй: «Ось тобі завдання, щоб ти не сумувала». Мама все пам’ятає в деталях! Днями показала чудові нариси про два романи. Щось із написаного було для мене цілковитою несподіванкою. Виявляється, задум роману «Я, Богдан» виник у батька в Болгарії, коли там йому розповіли про якогось місцевого ченця. У нього одразу ж виникли якісь паралельні сюжети...

— А що спонукало Павла Архиповича братися за певну тему?

— Думаю, це все зверху. Батько дійсно був людиною, поцілованою Богом. Як багато він встиг написати! Адже половина текстів писалася від руки! Спробуйте сісти і переписати хоча б одну «Роксолану»... У моїх спогадах так і залишилося: батько пише, а ми десь бігаємо самі по собі. Для нього найголовніше було, аби «не чіпали».

— Отже, вашим із братом Михайлом вихованням займалася мама?

— Ми якось самі по собі «виховувалися». Але завжди пам’ятали слова матері: чиніть так, щоб потім не було соромно. Нещодавно у паперах батька я знайшла цікавий аркуш. Мабуть, мами не було того дня вдома, і ось тато пише: «З’їздив за покупками, почистив іржу на крані, навчив плавати Марину, приготував обід» тощо. Він дійсно все умів! Таких чоловіків, напевно, вже не буває.

— Садом і городом на дачі він теж сам займався?

— Усім займався. Але у нас там пісок, довгий час нічого не росло. Яку б траву не сіяли, з різних країн, — нічого не сходило! А зараз, після смерті батька, раптом зійшло все, зелена трава по коліно! Фантастика! У старому саду сам підфарбовував дерева, гілочки підрізував.

— Друзі й колеги часто приїжджали в гості?

— Дачна хвіртка у нас завжди була відкрита. Батько взагалі любив людей. Останніми роками приїжджали рідше, але все одно гості бували, привозили своїх знайомих. До кожного він ставився як до кращого друга.

— Павло Архипович був суворий до людей?

— Він завжди говорив правду, хоча розумів, що багато чого не змінити... Деякі знайомі вважають, що з ним було складно. Окрім цього, всіх примушував працювати. Говорив: «Ну як так — сидіти і нічого не робити... Що це за людина, яка нічого не робить?!». Лінь його страшно сердила. До Спілки письменників часто приїжджали дивні типи, «невизнані поети» і «генії». Тато завжди сам купував їм квиток на зворотній шлях, давав гроші і просив: «Ви ж хоч щось робіть! Ну, доїдете до свого міста — і що далі?».

— Як Павло Архипович ставився до системи творчих спілок?

— Будучи багато років першим секретарем СПУ, він багато встиг зробити, намагався щось змінити на краще. Займався будівництвом письменницьких будинків, багатьох колег забезпечив квартирами. Мама із сумом говорить: «Кому квартири дав, ті потім на нього анонімки й писали». Загалом, як завжди в житті й буває... Клопоти з’їдали масу часу. Інколи він жалкував, говорив, що краще б замість цього ще два романи написав. Те ж саме — з роботою у Верховній Раді. Комусь зміг допомогти, але все одно переживав, що треба сидіти на засіданнях. Крім того, для нього це було фізично важко через постійний кашель. Він і в театри останніми роками не ходив через те, що задихався у приміщеннях. Батькові пропонували оформити інвалідність, а він відповідав: «Козаки інвалідами не бувають!» У 1990-х, упродовж двох років, зовсім нічого не бачив, але половина знайомих про це навіть не підозрювала. Мама його усюди водила, а після операції наприкінці 1990-х зір частково відновився.

— Як він пережив той час, коли творчі спілки практично перестали фінансуватися і втратили колишню силу?

— Так, квартиру зараз через спілку вже не отримаєш... Колись при Літфонді була чудова поліклініка. Літфонд займався авторськими правами письменників, дуже допомагав у цьому. Ось зараз ми стикнулися з проблемою авторських прав. Тепер автор сам стежить за тим, хто його видає або перевидає, подає до суду за необхідності.

Мама говорить, що в експозиції мало фотографій 2000-х років, але з них можна було б зробити окрему виставку! Молодих тато дуже підтримував. І всіх читав!

— Не рахували, скільки видань у бібліотеці Загребельного?

— Це все неможливо перерахувати... Половина книжок лежить у гаражі в мішках, я за все літо так і не встигла їх розібрати, багато видань з дарчими написами.

— Щоденники Павло Архипович вів усе життя? Ви знали про їхнє існування до його смерті?

— Щоденники тато почав вести в університеті, вже після полону. Писав, але не афішував. Днями мені знадобилося звірити одну дату, пов’язану з документами на землю. Відкрила щоденник: все розписано буквально погодинно! За щоденниками можна простежити усе його життя. Там, звичайно, багато особистого. Є дуже цікаві речі, фантастичні характеристики на знайомих.

— Тобто видавати їх доки рано?..

— Батько сам попросив видати через двадцять років. Три роки вже пройшло... Він фіксував усе: від думок щодо роману, над яким працював, до всього, що відбувається в житті. Особливо цікаві періоди виборів і перевиборів. Настільки чіткі, точні характеристики, прогнози. Таке враження, що він заздалегідь бачив, як і що станеться...

— Про непростий військовий час батько вам розповідав?

— Дуже мало... Коли він дивився інтерв’ю в’язнів концтаборів, то говорив, що людина, яка все це пройшла, не буде згадувати... Але в «Тисячолітньому Миколаї» дуже багато сказано про це. У романі «Юлія, або Запрошення до самогубства» теж є фрагмент війни, і він також автобіографічний. Навіть мамі він говорив: «Читай, там все є».

— Після фашистських концтаборів були в долі Павла Архиповича ще й декілька місяців у радянському фільтраційному таборі. Теж, напевно, непростий досвід...

— Так, усе було дуже непросто. Тому ми з мамою були дуже здивовані, коли декілька років тому брат в одному з інтерв’ю сказав, що тато був у СМЕРШі...

— Біографія будь-якої знаменитості з часом обростає легендами...

— Головне для письменника — читатимуть чи не читатимуть. Ось на це запитання важко відповісти. Зараз взагалі нічого не читають. Я суджу зі своїх студентів (Марина Загребельна викладає в МДІМВ англійську мову. — Ю.Б.): у них суцільний Інтернет, «відеоряд».

— Скільки мов знав Павло Архипович?

— Шість-сім мов були робочими, ними він володів вільно. Багатьма іншими міг читати зі словником.

— Серед експонатів виставки, якими поділилася з архівом-музеєм Елла Михайлівна (дружина письменника) є дві ікони. Розкажіть про них.

— Ці ікони були куплені мамою в Дніпропетровську, мало не на ринку, коли тато дуже хворів. Вони облямовані в латунь, хоча виглядають як золоті. Привезла — і сталося диво — батькові стало легше... А статуетка «Золотий Бабай» — пам’ять про літературний конкурс, організований братами Капрановими 1999 року. Вони ж тоді запросили батька очолити журі.

— Кіно займало важливе місце в житті Павла Архиповича?

— Пам’ятаю, коли знімали «Перевірено — мін немає», тато їздив на зйомки до Югославії, яка тоді йому здалася фантастичною країною, справжнім Ельдорадо. А я зі своєю сім’єю поїхала до Югославії одразу після війни. Чоловік там працював, і ми з дочкою, фактично, були першими, кого туди пустили після бомбардувань. Американці говорили: «Навіщо ви приїхали? Ми ж свої сім’ї сюди не привозимо!».

— У фондах ЦДАМЛМ зберігаються декілька варіантів літературного сценарію «Київські фрески», написаного Загребельним спільно з Параджановим. Цьому задуму не судилося здійснитися?

— На жаль, ні... У мене вдома у Москві зберігся подарунок Параджанова — величезна тарілка «від першого китайського імператора». Він увесь час придумував якісь історії... Коли Параджанова ув’язнили, якісь його знайомі п’ять-шість разів приїжджали, ми зустрічалися на вулиці. Я татові передавала листи для Щербицького, а він говорив: «Я передаю, а він сидить. Мені кажуть: «Відійди, це наша справа». Знаєте, систему було зломити неможливо! Про Параджанова тато говорив: «Така людина не може сидіти, він же творець!». Вважав, що за хвороби і генетичні збої, які не залежать від нас, не можна судити людину.

Ще одна показова історія — з обкладинкою роману «Диво», на якій відтворена старовинна фреска — у блакитних, жовтих і зелених тонах. Мама розповідала, що через неї батька звинувачували в націоналізмі. А він відповідав: «Якби ви не сказали, я б і не знав!». Насправді ж із цих трьох кольорів йому найбільше подобався зелений, це був його улюблений колір.

— В Україні є музеї Павла Загребельного, пам’ятники?

— У школі, в його рідному селі Солошине, відкрили меморіальну кімнату, повісили пам’ятну дошку. Мама там ще не була, але збирається віддати туди якісь фотографії. А більше — нічого...

КОМЕНТАРІ

Ольга ГІНЗБУРГ, голова Державної архівної служби України:

— У зв’язку з цією експозицією мені хотілося б звернутися до дружини та дітей письменника, щоб ми усі разом створили в архіві-музеї меморіальний кабінет Павла Загребельного. Сподіваюся, що нинішня подія буде поштовхом для того, щоб зібрали для цього всі потрібні документи, музейні предмети та зберегли їх для майбутніх поколінь.

Елла ЗАГРЕБЕЛЬНА, дружина Павла Загребельного:

— Софія Київська, на території якої знаходиться архів-музей, асоціюється у мене із спогадами Павла Архиповича. 1941 року він закінчив Озерську школу-десятирічку (Полтавська обл.), і коли почалася війна — вирішив їхати до Києва, захищати Батьківщину. Саме тоді селянська дитина вперше побачила золоту Софію! Ця подія так запала йому в серце і душу, що це, мабуть, сформувало його і як людину, і як письменника. Далі був полон, страшні табори, які Павлу Архиповичу навіть через десятиліття болісно було згадувати... Досвід тих років увійшов до творів «Дума про невмирущого», «День шостий», «Європа 45», «Європа — Захід».

У його житті було дуже багато простору і часу для книжок і дуже мало — для особистого життя й спілкування з друзями. Канікули, вихідні дні він завжди проводив в селі Солошине, допомагаючи своєму старенькому батькові. Його односельці казали: «Без книжки Павлуні не було». Любов до книжки — з дитинства, читати він навчився в чотири роки. І як почав читати, то читав удень і вночі. Мабуть, саме це сформувало його письменницький фундамент, первинну основу, з якою він пізніше увійшов у велику українську літературу.

...Коли Павло Архипович був вже дуже хворий, він лежав в кабінеті, де висіли два портрети — матері та батька (батьки завжди були присутні в його серці, в його душі, вони йому дали основу). Я казала: «Дивись і молись! Сьогодні ти не розмовляєш, а завтра прокинешся — і з’явиться голос». Він ніколи не жалівся, це була надзвичайно мужня людина. Там, де він був, залишається його дух. Я вдячна своєму чоловікові за те, що прожила з ним хоч і нелегке, проте таке цікаве життя.

Олена КУЛЬЧИЙ, директор ЦДАМЛМ України:

— Ця виставка — наш внесок у вшанування пам’яті одного з найвизначніших українських прозаїків ХХ ст., Героя України Павла Загребельного. Вона вперше, масштабно розповідає про творчий та життєвий шлях письменника. Сьогодні в Україні зростає інтерес до архівних документів, і численні заходи, які відбуваються в архіві-музеї, покликані задовольнити цей попит. ЦДАМЛМ не має окремого особового фонду Павла Загребельного. За допомогою колег з інших архівів — ЦДАВО, ЦДАГО, ЦДКФФА ім. Г. Пшеничного, Держархівів Дніпропетровської та Полтавської областей — ми отримали понад триста документів! Більшість із них оприлюднено вперше, а їх цілісний комплекс становить унікальну джерельну базу для знайомства з багатогранною постаттю великого майстра.

Михайло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, письменник, економіст, син Павла Загребельного:

— Ми є свідками грандіозної роботи, яку здійснено Державною архівною службою України, її керівництвом та працівниками за невеличкий проміжок часу. Ця виставка, по суті, — про кілька поколінь українських радянських письменників 1950—1980 рр. Хтось із них не дожив до Незалежності... Серед них є такі яскраві особистості, про яких ми не маємо права забувати. Скажімо, Михайло Чабанівський — прозаїк, який започаткував в українській літературі рух «зелених». Або Юрій Смолич, автор дивовижної книжки «Розповідь про неспокій», звідки ми можемо дізнатися про походження терміна «українство» та про те, які непрості характери були в українських письменників 1920—1930 років... З листів, представлених на виставці можна дізнатися, як важко було письменникам. Наприклад, Антоненко-Давидович скаржився Загребельному, що його не видають, що йому нема на що жити. Все це правда... Архів-музей здійснює величезну просвітницьку роботу, яка, сподіваюся, допоможе відновити інтерес до української книжки.