Під закриття сезону
Головним підсумком сезону залишається таємниця Котляревського. Упродовж року навколо його постаті вкотре виникла хвиля домислів і претензій. Загалом вони не покидали конференційних приміщень. Але брак суспільного резонансу з лишком надолужувався палкістю дискусій. Їх, щоправда, так і не вдалося завершити історичним «обідом примирення» в історичному ж ресторані львівського готелю «Жорж», як це вдалося сто років тому, восени 1898 року, нашим класикам. (Принагідні запитання: які страви подавалися на стіл і в якій послідовності? Чи ресторанне меню — включно з напоями — бодай частково відповідало духові й букві «Енеїди»? Що замовив «на вторе» Грушевський? Скільки випив Франко? Чи був серед гостей хоч один, хто перебрав і ліз до всіх із цілуваннями? Чи подавали солодке/дівчаток?).
Хоч як би там було, але класики знали, що робити: сто років тому, під час святкування того ж таки ювілею «Енеїди», у Львові було проголошено створення «запомогового фонду для українсько-руських літератів імені Івана Котляревського». Рік, що минає, на жаль, не ознаменувався аналогічним жестом. Письменники продовжують культивувати безпрограшний образ відлученого від Державної Опіки сивобрового сіромахи, зневаженого ветерана ідеологічних баталій, нині лише вряди-годи підгодовуваного на фуршетах у першому-ліпшому українському домі.
Але, повертаючись до Котляревського, — відкритим залишилося головне питання: геній чи злочинець? Відкривач мови чи провінційний наслідувач тяжкостравного класицистичного мотлоху? Голос народу чи імперський служака? Аристократ духу в шістнадцятому поколінні чи безвідповідальний деренчливий блазень? Плоть від плоті, кров від крові чи підлий масонський пересмішник? «Будеш, батьку, панувати» чи «сміховина на московський лад»?
А тут ще й панове постмодерністи заголосили про інтертекстуальне й інцестуальне, і чому Котляревський не мав дружини, і як розуміти «любов к Отчизні» — отже, не обійшлося без гендерних проблем. «Бо що таке «Енеїда», як не агресивне фалократичне оспівування чоловічої гульні, вольниці, забави з життям, а над усе — з жінками?» — гнівно й слушно запитувала одна маскуліністична пані. «Ніде в «Енеїді», я підкреслюю — ніде, жодного разу, ви не знайдете зверхнього чи агресивного ставлення до жінки. Навпаки — жіночі образи — найсвітліше, що там є», — так само гнівно і так само слушно відповідав їй один феміністичний пан.
Словом, як у видатному фільмі про Чапаєва й пустоту: «Васілій Івановіч, а ти за большевіков алі за комуністов?»
Вічно живий Котляревський — ось єдиний розумний підсумок усіх цьогорічних зібрань, забав та дискусій, але це ми й раніше знали, що він вічний, ще із середньої школи. Натомість переконуємося, що вічно актуальний — от де засіла споконвічно-невитривна національна біда!
Рік закінчується, і сніг засипає нас з головою, і країна знову лежить наполовину в темряві й лайні, наполовину без води й тепла. Тим часом на Олімпі все й далі за Котляревським: похмільні розборки, шарудіння прихвоснів, інтриги венер, юнон. Ще трохи — і вони зійдуть униз, до людей, на вибори — типова котляревщина, карнавал тутешньої недолугості, — спотикаючись від незліченних «спотикачів» і кумедно пританцьовуючи, виходять з імли ряджені пропонувати себе — той в запасному «аеродромі», пара-друга в будьонівках і сталінських френчах, найактивніший — в московських соболях — об’єднувач флотів і валютниць, перепрошую, валют, ще якийсь у панамі...
Народе мій, як прийнято казати серед українських поетів, народе мій, з Новим роком і нічого для тебе не прошу, крім гумору.
№251 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Головним підсумком сезону залишається таємниця Котляревського. Упродовж року навколо його постаті вкотре виникла хвиля домислів і претензій. Загалом вони не покидали конференційних приміщень. Але брак суспільного резонансу з лишком надолужувався палкістю дискусій. Їх, щоправда, так і не вдалося завершити історичним «обідом примирення» в історичному ж ресторані львівського готелю «Жорж», як це вдалося сто років тому, восени 1898 року, нашим класикам. (Принагідні запитання: які страви подавалися на стіл і в якій послідовності? Чи ресторанне меню — включно з напоями — бодай частково відповідало духові й букві «Енеїди»? Що замовив «на вторе» Грушевський? Скільки випив Франко? Чи був серед гостей хоч один, хто перебрав і ліз до всіх із цілуваннями? Чи подавали солодке/дівчаток?).
Хоч як би там було, але класики знали, що робити: сто років тому, під час святкування того ж таки ювілею «Енеїди», у Львові було проголошено створення «запомогового фонду для українсько-руських літератів імені Івана Котляревського». Рік, що минає, на жаль, не ознаменувався аналогічним жестом. Письменники продовжують культивувати безпрограшний образ відлученого від Державної Опіки сивобрового сіромахи, зневаженого ветерана ідеологічних баталій, нині лише вряди-годи підгодовуваного на фуршетах у першому-ліпшому українському домі.
Але, повертаючись до Котляревського, — відкритим залишилося головне питання: геній чи злочинець? Відкривач мови чи провінційний наслідувач тяжкостравного класицистичного мотлоху? Голос народу чи імперський служака? Аристократ духу в шістнадцятому поколінні чи безвідповідальний деренчливий блазень? Плоть від плоті, кров від крові чи підлий масонський пересмішник? «Будеш, батьку, панувати» чи «сміховина на московський лад»?
А тут ще й панове постмодерністи заголосили про інтертекстуальне й інцестуальне, і чому Котляревський не мав дружини, і як розуміти «любов к Отчизні» — отже, не обійшлося без гендерних проблем. «Бо що таке «Енеїда», як не агресивне фалократичне оспівування чоловічої гульні, вольниці, забави з життям, а над усе — з жінками?» — гнівно й слушно запитувала одна маскуліністична пані. «Ніде в «Енеїді», я підкреслюю — ніде, жодного разу, ви не знайдете зверхнього чи агресивного ставлення до жінки. Навпаки — жіночі образи — найсвітліше, що там є», — так само гнівно і так само слушно відповідав їй один феміністичний пан.
Словом, як у видатному фільмі про Чапаєва й пустоту: «Васілій Івановіч, а ти за большевіков алі за комуністов?»
Вічно живий Котляревський — ось єдиний розумний підсумок усіх цьогорічних зібрань, забав та дискусій, але це ми й раніше знали, що він вічний, ще із середньої школи. Натомість переконуємося, що вічно актуальний — от де засіла споконвічно-невитривна національна біда!
Рік закінчується, і сніг засипає нас з головою, і країна знову лежить наполовину в темряві й лайні, наполовину без води й тепла. Тим часом на Олімпі все й далі за Котляревським: похмільні розборки, шарудіння прихвоснів, інтриги венер, юнон. Ще трохи — і вони зійдуть униз, до людей, на вибори — типова котляревщина, карнавал тутешньої недолугості, — спотикаючись від незліченних «спотикачів» і кумедно пританцьовуючи, виходять з імли ряджені пропонувати себе — той в запасному «аеродромі», пара-друга в будьонівках і сталінських френчах, найактивніший — в московських соболях — об’єднувач флотів і валютниць, перепрошую, валют, ще якийсь у панамі...
Народе мій, як прийнято казати серед українських поетів, народе мій, з Новим роком і нічого для тебе не прошу, крім гумору.
№251 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
