Під завісу сезону
На сцені Національного академічного театру опери та балету ім. Тараса Шевченка з тріумфом пройшли прем’єрні вистави балету «Грек Зорба» Мікіса Теодоракіса.
С подобитися на нову балетну постановку під саму завісу сезону — річ досить ризикована при наявності дуже широкого поточного репертуару, що вимагає постійної підтримки форми, щільного гастрольного розкладу. Пластична стилістика та графіка грецького танцю, запропонована балетмейстером Лоркою Мясіним для натруджених за місяці напруженої роботи м’язів класичних танцівників потребувала від акторів додаткових зусиль. Але вони з цим завданням упоралися. Прекрасні піднесені «лебеді», «принци», «віліси» та «сильфіди» з видимою легкістю перевтілилися на мешканців гірського грецького селища зі своїми вдачами й дикуватими звичками, продиктованими достатньою віддаленістю від цивілізації, місцевими звичаями та засадами.
Динамічна й гостродраматична квінтесенція сюжету зі сторінок роману Нікоса Казандзакіса перекочувала в компактне до схематизму лібрето (автор — Лорка Мясін). Сюжет, як будь-яка притча, підкуповує простотою, що відкриває проте простір для широких узагальнень і асоціацій. Події та герої — найбільш приземлені. Якщо і є один романтик, так і той прибулець із іншого світу, молодий американець Джон (цю партію, найбільш насичену елементами класики, начебто на противагу іншим характерним партіям, блискуче і з характером виконав Денис Недак). Та й усієї романтики — до першого зіткнення з норовами місцевого населення, що не дуже дарує пориви чужака. Пристрасті на сцені вирують пікові: якщо вже кохання, так із першого погляду, якщо ревниве й незадоволене прагнення володіння, то до смертовбивства, якщо трагедія, то заздалегідь приречена й неминуча.
Партії головних героїнь виписані рельєфно та контрастно. Марина, місцева дівчина, в яку закохується наївний американець, відповідає йому взаємністю й відкривається назустріч світлому почуттю, скидаючи, як захисний кокон, чорну хустку, яка символізує небажання змиритися з призначеним їй одруженням з нелюбом, місцевим парубком Маноліосом, який вважає її за свою власність. У яскравому виконанні Олени Філіп’євої Марина з першої появи стала трагічною героїнею, яка кожним своїм вигостреним рухом, кожним вигином на грані зламу, кожним несамовитим стрибком передбачаючи грядущу розправу. Ледве відчувши часточку щастя взаємного кохання, яке обрушилося на неї, вона вже страждала від усвідомлення його приреченості. Наталя Лазебникова (відразу після прем’єри надійшла звістка про присвоєння їй звання заслуженої артистки України), неймовірно гнучка й жіночна, у другій виставі дозволила своїй героїні трохи чистого щастя, від чого її Марина випромінювала особливе світло, властиве романтично-зворушливим героїням.
На партію знехтуваного жениха було підібрано виконавців настільки різних, що порівнювати їх між собою безглуздо: високий і жорстко натягнутий, як струна, Ян Ваня, виконуючи різко негативного героя, як актор викликав емоції, близькі до захоплення, така висока його техніка й майстерність володіння тілом. Його Маноліос холодно-мстивий, як клинок. У ньому є щось фашиствуюче. Його сила, фізична й моральна — виключно руйнівна. Такий може підбити будь-який натовп до розправи над беззахисними закоханими, які переступили уявні місцеві закони. Ніякого співчуття, одна холодна лють. У другому складі танцював Руслан Бенціанов. Зростом він, у порівнянні з Я. Ванею, не вийшов, але брав зовсім іншим. Його звички дрібного хижака, верткого, швидкого, небезпечного, проте наповнені життям. Його герой, незважаючи ні на що, все ж таки викликає певне співчуття як суперник-невдаха.
Інша жіноча роль, колишньої субретки Мадам Хортонс (Гортензії), сухотної француженки, яка доживає свої останні дні під спекотним грецьким сонцем, за своїм хореографічним малюнком являє собою суміш драматичної пантоміми та гротескного характерного танцю. Рухи кокотки, яка в’яне, але до останнього дихання не здається, поставлені з сумно-глузливим співчуттям і теплотою. Ганні Дорош, однозначно класичній балерині, в цій характерній партії особливо переконливо вдалося передати тілесну та душевну муку істоти, раніше звичної лише до втіх і нехитрих радощів. Її героїня мимоволі асоціюється з тиражованим обличчям Едіт Піаф. Ксенія Іваненко нагадувала скоріше тонке деревце під натиском знегод, з листям, яке облітає, і гілками, які ламаються.
Висічене нежданою іскрою почуття останнього кохання до життєлюбного Зорби, який пашіє здоров’ям та енергією, здається, виснажує останні сили кокотки, наостанку освітивши її коротке життя світлом недосяжної мрії про щось справжнє.
Образ головного героя втілили два Максими — Мотков і Чепик. Обом танцівникам, досить різним за характером і манерою виконання, властиве героїчне амплуа, що й дозволило створити образ відкритого, гордого й незалежного грека, якому чужі будь-які умовності, часом хитрого й верткого, але при цьому чутливого й толерантного (ці риси свого героя найбільш переконливо розкрив Чепик). Мотков експресивно виклався як технічно, так і акторськи. Життєлюбність його Зорби непереможна. Його дух і тіло, що перебуває у вічному русі, потребують виходу нерозтраченої енергії, яка найбільш повно реалізовується в несамовитому та захоплюючому танці, в якому сконцентровано всю сутність буття народу, блудним сином якого він є. Він готовий звіритися будь-кому, хто щиро прагне пізнати його душу. Він випліскує в танці будь- яку гіркоту втрат і розчарувань, поки цілюща сила знову не рине в кров і не змиє все своїм всепереможним потоком. Він заражає своїм життєлюбством і радістю навколишніх і примирює в танці ворогуючі сторони, зминаючи відчуження і викликаючи катарсисне єднання.
Треба віддати належне акторам кордебалету театру, які танцювали з якоюсь вивільненою, несамовитою енергією, завзятою хвацькістю і в суворих лінійних сценах, і в імпровізаційних моментах.
Усі перипетії нехитрого сюжету, як дороги до Риму, ведуть до довгоочікуваного «сиртакі», танцю, яким так славиться балет «Грек Зорба» і який звивистими шляхами в шістдесяті роки став символом Греції. Складний, ритмічно рваний, запальний танець, який виводить героїв із трагічного глухого кута, поволі повертає їм і глядачам радість життя, яке триває, незважаючи ні на що, символізуючи його перемогу над смертю. Авторський хореографічний варіант танцю ввібрав у себе ритми й рухи з різних народних танців Греції та Криту, графіка яких дійшла до наших днів, як мінімум, із середньовіччя, заломившись у танці моряків «Нафтіко» і найнесподіванішим чином у однойменному художньому фільмі 1964 року фантазією актора Ентоні Куїнна, який вигадав назву «сиртакі» за співзвуччям із грецьким танцем «сиртос». Коли ж у Мікіса Теодоракіса народилася знаменита мелодія, яка миттєво стала народною, танець став обростати все новими елементами та варіантами. Лорка Мясін, не з чуток знайомий із культурою Греції, поставивши балетну версію заразливого «сиртакі» й тісно вплівши її до драматичної та хореографічної канви вистави, схоже, висловив своє творче кредо щодо театру. В одному інтерв’ю він сказав: «Театр нагадує мені церкву. Після вистави душа провітрюється, позбувається всього негативного й насичується любов’ю». Цілком зрозуміло, що київська публіка після «Зорби» вийшла зараженою, провітреною і окриленою, стільки позитивних емоцій було витрачено на «біс» і «браво» у фіналі вистави.
Не останню роль в успіху постановки зіграли декорації та костюми Марії Левитської. Художник дуже тонко пережила відтінки і пряний дух місця дії, обравши домінантою вохру та теракоту як золоту середину між чорним і сонячно-блакитним. Напівзруйнована колонада, яка асоціюється зі старожитньою Грецією, на тлі морського простору, начебто взятого в рамки арок, протягом усієї вистави тяжіє над героями, і лишень у оптимістичному фіналі в міру наростання торжества життя зникає, відкриваючи безмежність морської та небесної синяви.
Надзвичайно колоритна, образна й драматично насичена музика вистави. Мікіс Теодоракіс обробив та інтерпретував масу народного мелодійного матеріалу, ввів хор, який майже всю виставу супроводить сценічну дію (хормейстер-постановник — Богдан Пліш), і сольну мецо- сопранову партію, розраховану на голос із характерним народним забарвленням. Її виконала запрошена на виставу солістка хору ім. Г. Верьовки Тетяна Пирогова. Оркестр під орудою Олексія Баклана з особливим смаком і нервом виконав ритмічно складну музику, передавши все багатство барв народного мелосу, який був у авторській партитурі, драматичній і хореографічній канві вистави.
