Піднесена простота життя
Імена ще двох іспанських митців тієї епохи — Рібери та Сурбарана — ніби губляться у величі перших двох, а пов'язані вони з роботою на католицькі монастирі та народними уявленнями про істинність віри в диво, яка не похитнулася в Іспанії і в епоху краху релігійних ідеалів.
Франсіско Сурбаран народився 1598 року в сім'ї північного баска, який розбагатів завдяки вдалим торговим операціям. Батько рано помітив пристрасть сина до малювання і відправив його, п'ятирічного, на навчання до Севільї. Його вчитель, шанований і доброчесний Педро Вільянуева, розфарбовував дерев'яну скульптуру, що було на ті часи досить прибутковою і благочестивою справою. Франсіско, однак, більше вабив живопис, і в 19 років він відкриває власну майстерню. А вже через 10 років міська рада Севільї присвоює йому звання «художника міста», яке дозволило працювати Сурбарану у всіх монастирях міста й околиць. Митець жив скромно; тричі був одружений, виховав шістьох дітей, мав «солідну практику» і незмінну повагу всіх севільців.
А часи були не такі вже й сприятливі для спокійного і безбідного життя. Це в попередньому XVI столiттi іспанська монархія зробила блискучу «світову кар'єру»; але ані Карл V, який вважався імператором Священної Римської імперії (котра диктувала свою волю Нідерландам, Італії та Новому Світу), ані його «гранди», котрі жили за рахунок колоніального золота, нічого не робили для зростання національного виробництва. До того ж у країні лютувала інквізиція, викорінюючи «протестантську заразу». Та все ж не оскаженіло-тупий фанатизм єзуїтів, а традиційна побожність живила релігійну «монастирську творчість».
У найбільш знаменитій картині Сурбарана «Молитва св. Бонавентури» (1629 р.) янгол жестикулює, спершись ліктем об край хмари, і в такій позі радить святому — кого ж саме вибрати черговим папою. Чернець слухає його спокійно і серйозно, поки кардинали терпляче чекають на «результат співбесіди». Може здатися наївною ця простодушність, але живописець — істинно селянський син, він не вірить у надприродність чуда. Здається, що Сурбаран зображає звичайнісіньку, буденно-природну подію: настільки інтимно відбувається бесіда людини з божественним посланцем, який мудро розуміє людські тривоги.
У роботах Сурбаран багато що «підгледів» у Караваджо, котрий залишився незрозумілим на батьківщині, в Італії. Особливо ріднить митців відчуття світла — найбільш містичної субстанції. Але італієць світлом «ліпить» пластику реального тіла, а іспанець — підкреслює красу світу горішнього. Світлотінь, названа «тенеброссо» — на його картинах контрастна, предмети і драпіровки — фактурні і навіть грубуваті. Сурбарана, по суті, головним чином турбувало, як проста і чиста форма може передати піднесений стан душі, зосередженість і динамізм внутрішнього життя персонажів. Навіть у своїх геометрично вивірених натюрмортах митець добивається у глядача гранично емоційного відчуття мінливості і крихкості предметного, реального світу. У натюрмортах Сурбарана є істинне візуальне гурманство, яке вчить ставитися до будь-якої дрібниці як до можливості пережити захоплення від небагатьох любимих речей, які старіють разом з нами.
Певно, Сурбаран дуже любив дітей. Але, на відміну від Рібери, котрий прославив трагічну усмішку убогої жебрачки «Хромоніжки» з вивернутими ліктями, Франсіско милувався зворушливою серйозністю дитячих облич. Його «Отроцтво Марії», почате 1641 року, а закінчене за шість років до смерті (1664 р.), показує нам Богородицю як скромну дівчинку, котра тихо молиться Господові. Однак і тут митець (мабуть, вiн багато що помічав у власних доньках) уникає солодкуватості чи прикрашення, оточуючи тендітну фігуру в промені золотистого світла похмурою темрявою, що насувається з кутків картини.
Відомо, що Сурбаран був дбайливим батьком, і один iз синів продовжив його справу. Щоправда, тому судилося недовге життя; однак, зайшовши сьогодні до залу Київського музею західного та східного мистецтва, поряд зі знаменитою «Інфантою Маргаритою» Веласкеса можна побачити його, Хуана Сурбарана, «Натюрморт з млинком для шоколаду» (1640 р.). Це найрідкісніше полотно рано померлого юнака розкриває урочистість погляду на звичайні «побутові» речі, поруч з якими проходило життя сім'ї Сурбаранів — батька і сина. Як, втім, і сплески золотих відсвітів цього незвичайного віку — віку митців-містиків і правдолюбців, які вперто шукали формулу «піднесеної простоти життя».
№212 05.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
