Підступність і кохання

Відому п’єсу Леоніда Зоріна у легендарну виставу свого часу перетворили режисер Едуард Митницький та актори Ада Роговцева і Альфред Шестопалов. Поставлена наприкінці 1967 року на сцені Російської драми, вона збирала аншлаги майже впродовж двох десятиліть і була зіграна 670 разів! Побачити  її вважали за честь навіть московські та ленінградські театрали.   Підозрюю, що за прекрасну зорінську мелодраму київські режисери довгий час не бралися саме через ту, класичну уже виставу Е.Митницького. Пам’ять про неї досі жива, тому з нею мимоволі будуть порівнювати нові сценічні прочитання. І ці порівняння, що б ти не створив, будуть не на користь нової версії. Бо легенди, міфи для того й існують, аби ми ними вимірювали своє сьогодення. Вихід із цієї ситуації на початку нульових знайшов Ігор Афанасьєв, переробивши п’єсу Зоріна у «Варшавську мелодію-2», він запросив у свій комерційний проект не лише Аду Роговцеву, а й її доньку Катерину Степанкову. І тим самим посприяв ще більшій мимовільній монополізації п’єси Адою Миколаївною. Її «права» на неї закріпили і власники театральних агенцій, які заради збереження «легенди» навіть відмовлялися заробити на гастролях «Варшавської мелодії», прекрасно поставленої Сергієм Голомазовим  п’ять років тому на сцені керованого ним московського Театру на Малій Бронній, де головні ролі талановито виконують Юлія Пересільд та Данііл Страхов.   

І от Російська драма порушує  негласне табу столичних театралів (ідея постановки належить акторам, які зіграли головні ролі - Тункевич і Ніколенку). І випускає прем’єру знаменитої мелодрами про кохання польської студентки  Гелі (Аліса Тункевич) та радянського студента, колишнього фронтовика Віктора (В‘ячеслав Ніколенко) на Сцені під дахом. Той факт, що нинішня прем’єра «Варшавської мелодії» (режисер – Ольга Гаврилюк, сценографія і костюми – Олени Дробної) зіграна напередодні Нового року, не є випадковим. П’єса ця, якби не сумний фінал, могла би потрапити в Топ найбільш популярних новорічних видовищ. Окрім того, що в ній є «сім пудів кохання», дія її починається в засніжений грудневий вечір, а однією з кращих сцен є святкування закоханими нового, 1947 року. Однак, присмак свята в ній псує нещасливий – а значить, несвятковий – фінал. Закохані розлучаються, так ще й виглядають наприкінці вбого. Автор не пробачив своєму героєві зради кохання, заради якого справжні герої йдуть навіть на смерть. Тінь «Ромео та Джульєтти» лягає на будь-яку романтичну історію, так що найменша малодушність закоханих, яка руйнує високі почуття, не прощається нікому. Навіть тим, хто потрапивши під колесо тоталітарної машини, не зміг одружитися і в результаті поповнив великий список нещасних.

Разом з автором не прощають своїм персонажам зради кохання режисер та актори Аліса Тункевич (Геля) і В’ячеслав Ніколенко (Віктор). Наскільки їхні герої викликали захоплення у романтичних сценах, настільки ницими вони виглядають у фіналі: Геля стає розбещеною славою, втомленою примадонною. Віктор із героя війни, який не боявся навіть Гітлера, перетворився на провінційного сморчка, сірого совкового вченого. Режисер Гаврилюк настільки образилась за спаплюжену державою любов, що навіть змінила смислові акценти. У фіналі п’єси Віктор втішає себе тим, що Москва відбирає увесь час, завдяки чому завтра йому не доведеться шукати нової зустрічі з жінкою, з якою пережив  шалене кохання і яку тепер він просто дратує – автор тут акцентує малодушність героя, через яку він і втратив кохання. У фіналі вистави герой бере зім’яту газету з текстом Постанови про заборону шлюбів із іноземцями і з озлобленнням цитує її. Тобто, акцент із особистої відповідальності тут переміщається на ворожі зовнішні обставини. У даному випадку – на підлість негуманної тиранічної влади. Між тим, зовнішні обставини, навіть найбільш сприятливі, рано чи пізно виявлять свою підступність по відношенню до кохання. Бо воно – не від цього світу, перебування у якому має лише одну мету: навчитися любити і берегти свою любов. Навіть якщо доведеться розпрощатися з цим ворожим для неї, для любові, світом…