Піонер легкого жанру

Послухавши хоч якийсь його романс, навіть нефахівець скаже: це 30-ті роки нашого століття. Коли автор цих рядків кілька років тому в канадському Монреалі почув «Серце у нього вразливе» та інші твори, то був як громом уражений. Я був переконаний, що українська музика такого напрямку не існувала. Якщо проводити якісь аналогії, то це явище одного порядку із російським «Утомленное солнце». Проте останнє звучить, а от чарівні твори українського композитора Богдана Весоловського виявилися забутими. Мені було дуже шкода, що таке чудове ретро пропадає. Я привіз в Україну касету із записами його романсів, сподіваючись зацікавити когось із виконавців. Звернувся до кількох. Однак, як часто це буває, ніхто не виявив інтересу. Коли потім добирав музичне оформлення до свого документального фільму «Три любові Степана Бандери», то ці мелодії поруч із виконанням Марлен Дітріх дуже органічно вплелися у фільм і відтворили атмосферу того часу. Після показу фільму виявилося, що в нас є ентузіаст, який закоханий у творчість Весоловського, вивчає її і за підтримки фонду «Відродження» робить сучасне аранжування.

Музикознавець Остап Зорич розповів мені, що свого часу романси і вальси Весоловського були дуже популярними в Західній Україні. Композитор активно співпрацював із джаз-оркестром Леоніда Яблонського, який грав на львівських танцмайданчиках. Остап показав навіть убрання, в якому тодішні паничі ходили на танці. Так і уявилася картинка: молодики в смугастих гольфах, штанях, які закінчувалися трохи нижче за коліна, і в коротеньких піджачках з усієї сили фліртують із чарівними панянками. Вони не можуть не фліртувати, бо на це їх надихає музика. Чарівна, неповторна, сентиментальна, яка пробуджує найтонші почуття. Крім того, за словами Зорича, Весоловський дуже часто грав сам. У львівських кав’ярнях весела студентська ватага нерідко танцювала до ранку під його музику, яку виконував автор.

Якщо вести мову про біографію композитора, то вона була типовою для вихідців із Західної України. Він народився в сім’ї українців, яка на той час жила у Відні. Після Першої світової війни родина переїхала в Стрий, що на Львівщині. Удова Богдана Весоловського Олена (в дівоцтві — Залізняк), на прохання Остапа Зорича дала інтерв’ю, де розповіла, що батько Богдана зовсім не знався на музиці, але дуже хотів, щоб його син присвятив себе музикуванню. Весоловський- молодший навчався в стрийській філії Львівського музичного інституту, а потім іще й у самому інституті. Його вчителями були Станіслав Людкевич, Микола Колесса, Василь Барвінський. Крім музичної, він мав іще й юридичну освіту і закінчив Консульську академію у Відні. «Що спонукало людину з високим рівнем освіти, зі знанням кількох іноземних мов працювати в так званому легкому жанрі? На це, — каже Остап Зорич, — відповів сам Весоловський. За словами композитора, безпосереднім поштовхом, який виявив його композиторський хист, було те, що української розважальної музики бракувало. На той час домінувала польська музика, — продовжує Зорич, — яку посилено рекламували. Конкурувати з нею можна було тільки якістю. І Весоловський робив цю якість. У результаті всіх воєнних перипетій Богдан із дружиною та двома синами опинився в Канаді. Значну частину свого перебування тут аж до самої смерті у 1971 році він працював в українській редакції Міжнародного канадського радіо.

Його прах покоїться в сімейному склепі в місті Стрию. Він написав понад 130 творів. Останнім часом Остап Зорич зробив кілька радіопередач, де розповів про творчість Весоловського і де прозвучали твори композитора. Після цього до редакції надійшло більш як сотня листів з усіх регіонів України. Справжня музика не старіє.