Пішов з життя відомий російський режисер і сценарист Петро Тодоровський

Петро Тодоровський, творець культових радянських фільмів "Улюблена жінка механіка Гаврилова", "Інтердівчинка", "Військово-польовий роман" і "Анкор, ще анкор" помер у Москві у віці 87 років після перенесеного серцевого нападу.

"Так, на жаль, Петра Юхимовича більше немає з нами", - підтвердила дружина режисера Міра Григорівна, передає Life News.

На початку квітня у народного артиста РРФСР трапився серйозний серцевий напад. 87-річний Петро Тодоровський, що пройшов у складі 76-ї стрілецької дивізії по фронтових дорогах Другої світової війни до Ельби, давно страждав від ішемічної хвороби серця, тому з госпіталізацією лікарі вирішили не тягнути.

Лікарі діагностували у Тодоровського нестабільну стенокардію та ішемічну хворобу і призначили режисерові відновлювальний курс лікування.

Терапія, проведена в лікарні Троїцька, дала позитивний результат, і Тодоровського відправили додому. Однак незабаром режисер знову відчув себе гірше. Цього разу ситуацію ускладнювала пневмонія і температура.

У підсумку Петра Юхимовича вирішили покласти в один з найкращих центрів серцево-судинної хірургії - ім. Бакулєва, де він і помер.

Петру Юхимовичу стало зле вранці 24 травня, і його екстрено перевели до реанімації. Реаніматологи боролися за життя знаменитого режисера близько 30 хвилин. Але о дев'ятій годині ранку медикам залишилося лише констатувати смерть від гострої серцевої недостатності, спровокованої важкою хворобою всього організму.

- Це, безумовно, велика утрата, Тодоровський був Режисером з великої літери, - сказала актриса Галина Польських.

- Геніальний режисер і людина Петро Юхимович, - акцентував артист Володимир Симонов. - Востаннє я з ним бачився на зйомках фільму "Життя забавами повне". Я не знав, що він хворів і лежав у лікарні. Дуже шкода...

- Він просто дуже любив людей, - розповіла радіостанції «Ехо Москви» актриса Інна Чурикова, яка знялася у Тодоровського у фільмі «Військово-польовий роман».

Актор Валентин Гафт згадує, що зовсім нещодавно Петро Тодоровський планував провести свій творчий вечір.

- Я знав, що Петя себе погано почуває, але я навіть уявити не міг, що так станеться. Він повинен був жити довго, не віриться, що його немає. Зовсім недавно дзвонили від Петі, просили брати участь у творчому вечорі Ольгу Остроумову (дружина Гафта), щоб вона там заспівала, - розповідає Валентин Йосипович. - Якось вони разом збиралися, і Тодоровському сподобалося, як вона співає. Тепер цього вечора не буде... Важко уявити, що Петі немає, він не просто залишив після себе слід, він залишився живим у своїх картинах. У Петі, слава богу, є син, він дуже талановитий. Петін син узяв від тата найкраще, та ще у нього є своє обличчя.

- Це був великий режисер, це людина абсолютно бездоганних достоїнств, - сказав «Еху...» кінорежисер Олексій Германec. - Він був з розряду тих людей, дуже небагатьох, до яких нічого не пристало, з усього цього мерзенного кінематографічного неприємного нашого... Це - зрозуміло - величезна утрата, це такі загальні слова. Але це і не загальні слова, тому що, дійсно, так чи інакше, це найбільша фігура. І все одно наше кіно ДО Тодоровського і ПІСЛЯ Тодоровського - це різні речі. І те, що Тодоровський був поруч з нами - справді так... Час карликів, який нас зараз захльостує, - якось... це була якась стіна. Тому це величезна утрата, велика людина, прекрасний режисер...

Ми погортали сторінки підшивки «Дня» і пропонуємо кілька фрагментів із інтерв'ю, даних нашій газеті в різні роки, і разом з читачами згадаємо режисера, яскравий образ якого залишиться в нашій пам'яті назавжди!

 

 Петро Тодоровський: По натурі я - оптиміст. Труднощі переношу з усмішкою!

— Ви завжди справляли враження дуже вільної людини.

— Якось мені вдалося в житті не знімати кон’юнктуру. Якось вийшло робити те, що хотів. Це нечастий випадок, коли режисер знімає те, що хоче. Винятком є фільм за п’єсою О. Островського «Остання жертва». Це не мій матеріал, хоча й драматург, і п’єса чудові. А ось таке кіно, як «Вірність», «Міський романс», «Фокусник» та інші, — це моє.

— Ви з того покоління режисерів, які не знімали батальну війну, не прославляли маршалів і генералів-переможців, а говорили про те, що є війна для простої людини.

— Я, по суті, не знімав фільмів про війну, а говорив про людей під час війни. Люблю розповідати історії, виразні, впізнавані. Так уже я створений, не можу знімати авангард, наприклад. Вважаю, що через п’ять-десять хвилин після початку сеансу глядач має забути, що дивиться кіно, має емоційно включитися в життя персонажів і не думати про ідею фільму. А ось якщо через день-два він подумки повертається до цієї історії, цих людей, може сам для себе визначити ідею.

— Вам, як і всьому вашому поколінню, довелося пережити досить складні історичні й політичні катаклізми, які гідно подолали й вистояли далеко не всі. Як вам вдалося духовно зберегти себе?

— Через свою наївність, — хитренько усміхається Петро Юхимович. — Просто знімав те, що мені хотілося, відчував, що мені дано це. Інколи себе зраджував. Наприклад, працював на Одеській студії, потім переїхав до Москви. Потрапити на «Мосфільм» було великою ласкою. У мене за спиною вже були вищезгадані мною фільми, але мені дали класику. Зробив її, і лише після цього мене взяли в штат головної кіностудії країни.

— Ви вибирали, інколи відкривали чудових акторів, як це було?

— Мені пощастило, працював з такими акторами, як Євгеній Леонов, Інна Чурикова — я одразу знав — вона героїня «Військово-польового роману», потім з’явилася запальна, пристрасна Наташа Андрейченко. Олег Борисов — геніальний актор. Коли запрошував його на центральну роль у фільмі «Головною вулицею з оркестром», навіть уявити собі не міг, що він буває таким м’яким і вразливим. І Олена Яковлєва дуже талановита людина й без зоряної хвороби. Вона робоча конячка. Коли ми знімали «Інтердівчинку», для зйомок у Стокгольмі дали 22 робочі дні. І нікого не хвилювало, встигнемо чи не встигнемо. Було дуже складно... Зйомки по 12 годин, а вона ж була в епіцентрі! Та ще з температурою 39... Людочка Гурченко, з якою я повернувся до Одеси, аби зняти «Механіка Гаврилова». Багато можна згадати. І, звісно, Зямочка Гердт. Ми дружили 30 років. Це був не просто Гердт, це було моє спілкування! З ним так було цікаво! Про життя, про поезію, про літературу, про все. Це була людина, яка фонтанувала. Скільки чудових історій пов’язано в мене з ним! Він був завжди молодим. Його життєлюбність перемагала все — вік, хворобу. Навіть коли йому було вже дуже погано, привезли його на вечір (це був його останній вихід на сцену) в Дитячому театрі. Дружина Таня сиділа поруч з ним зі шприцом у руках, але він знайшов у собі сили піднятися, зробити декілька кроків і прочитати, незабутньо прочитати вірші Давида Самойлова. Я дуже багато втратив у зв’язку з його смертю. Останні декілька років ми спілкувалися щодня, жили поруч на дачі.

— Звідки беруться сили знімати, писати, спілкуватися, люди вам не набридли, що теж велика рідкість?

— Я завжди був веселою й легкою людиною. І на майданчику прагну завжди створити дуже веселу атмосферу. За вдачею я оптиміст. Труднощі переношу з усмішкою. Відкидаю всі труднощі й мерзоту, щоб не загинути, з відчуття самозбереження. У молодості легко бути щасливим, головне — зберегти це вміння в процесі життя. Я люблю життя й «сподіваюся, що це взаємно»!