«Пісня» про Василя Зінкевича

Ми його любимо, незалежно від стану модності чи не модності. Василь Зінкевич сьогодні уособлює найкраще, що є в українській естраді. Він працелюб до фанатизму і так само відданий мистецтву пісні. Зінкевич — ціла епоха в історії української естради. Разом з ним прийшли до слухачів та запали в душу пісні: ”Червона рута”, ”Літо пізніх жоржин”, ”Світ без тебе”, ”Музико моя”, ”Скрипка грає”, ”Світлиця”, ”Шлях до Тараса”, ”Лиш раз цвіте любов”...

А все почалося у буковинській Вижниці, де наприкінці 1968 р. Василь Зінкевич почав пробувати себе у співі,  терпляче навчаючись у “вокальній школі” Левка Дутковського. Сьогодні мало хто знає, що до того, як Василь почав виступати як співак, він був учасником, а згодом керівником народного самодіяльного танцювального колективу “Смеречина” при Вижницькому районному Будинкові культури. За його ескізами (спільно з Аллою Дутковською) шили перші сценічні костюми для Софії Ротару, а згодом — убрання для Ансамблю пісні і танцю ім. П. Вірського, Київського мюзик–холу, Буковинського ансамблю пісні і танцю, ВІА ”Червона рута” і ”Світязь”. Завдяки наполегливості та далекоглядності Л.Дутковського Василь Іванович став тим, ким його нині знає не одне покоління українців  — символом свого покоління, культовим героєм свого часу.

ЗІНЬКЕВИЧІ ТА ХМЕЛЬНИЦЬКІ ВАСЬКІВЦІ

Василь Зінкевич народився у 1945 році. За вісім днів до закінчення Другої світової війни. Не знаю, від чого походить назва Васьківці (це в Ізяславському районі на Хмельниччині), але, скоріш за все, його предки знали, що в їхньому селі народиться хлопець на ймення Василь, який прославить рідний край. Тут, у Васьківцях, пройшло його важке післявоєнне дитинство, тут назавжди спочили в Бозі його батьки — тато Іван Харитонович (1903 -1980 рр.) та матуся Ганна Прокопівна (1914 -2003 рр.) Зінькевичі (саме так, з м’яким знаком, правильно звучить прізвище їхнього роду).

Василь був наймолодшим і єдиним сином (найстарша сестра Марія облюбувала собі фах медика, а середня Катерина померла чотирирічною у 1944р.). Мати важко працювала у місцевому колгоспі ”Комунар”. Діти, окрім довгожданої сімейної вечері, завше чекали й батька, адже той також пізненько приходив зі своєї ветеринарної служби. Тато при столі, вечеряючи, любив співати народні пісні, особливо затягував давні парубоцькі. Голос мав дивовижної краси і надзвичайно приємного тембру. Мати гарно вишивала і могла зробити дивовижні квіти з будь–яких підручних матеріалів.

ЮНИЙ ВАСЬКО МРІЯВ СТАТИ ХУДОЖНИКОМ –”МЕТАЛІСТОМ”

Маленький Василько співав, наслідуючи батька, на різні свята й урочини та танцював. У вдячній пам’яті односельців залишилася неймовірної краси плюшева на червоному тлі завіса у сільському клубі, яку Васько розмалював квітчастим узором. Хлопець ріс чемним,  слухняним і  всебічно обдарованим.

Життєві плани юнака (восьмирічну освіту здобував у рідних Васьківцях, а середню — у сусідній Клубівці, де здружився з майбутнім Георгієм Кірпою і його дружиною Жанною) були далекі від музики: збирався стати художником–”металістом”.   Тому після закінчення школи поїхав на Буковину — у Вижницю, де вступив до училища прикладного мистецтва на спеціальність ”художня обробка металу”.

”Усе почалося з Вижниці, — визнає співак. — Я спеціалізувався з промислової графіки в місцевому училищі — тоді входив у життя дизайн. Директор районного Будинку культури Галина Михайлівна Лєвіна водила нас, учнів, у гори, на полонини. Там я упивався красою, там підростав духовно. Вдивлявся у яскравий і дрібненький орнамент, вслухався у мову гір — і, здається, мудрішав від того. Я завше тішився голими, безлистими деревами восени. У цьому своя мудрість, довершеність природи. І полюбив їх малювати, бо вони своїм корінням і кронами з’єднують землю з небом.

Вони — як люди. Марив піснею, носив її у серці, а вона, як пуп’яночок, набухала од моїх почуттів. У пісні хотів одного — стати хоча б листочком того дерева–мудрості. Я оволодів діалектною говіркою, аби дійти до суті народного, отого глибинного, чим заряджений кожний нерв, клітинка твору фольклорного — пісні, коломийки”.

І був спочатку чи не найкращим танцюристом, а після повернення з армії — керівником ансамблю танцю ”Смеречина”. Саме Зінкевич — автор знаменитої хореографічної композиції ”Буковинська мозаїка”. Декілька танців у постановці Василя Зінкевича увійшли в Золотий фонд українського мистецтва, а розроблені ним костюми експонувалися навіть на виставках у Парижі.

”ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ” ОБОВ’ЯЗОК

Навчання довелося перервати — з училища Василя призвали до армії. Три роки (1966–1968 рр.) рядовий Василь Зінкевич прослужив у Львові, в Самаро–Ульянівській Залізній дивізії. А коли 1968 р. полк брав участь у чеських подіях, довелося й Василеві виконувати ”інтернаціональний” обов’язок. Участі в бойових діях він не брав — творчих людей до зброї не підпускали. Зінкевич у Чехословаччині був сигналістом–регулювальником із двома прапорцями в руках. Не раз доводилося махати тими прапорцями дві–три доби. А як інакше, коли тебе десь на польовому роздоріжжі виставлять і забудуть забрати. А ти, забутий усіма, стоїш в порохах і, наче радянський комбайнер, щопівгодини видуваєш ”корок” із носа. А ще Василь Зінкевич завідував у Залізній дивізії Музеєм бойової слави. І тут до своєї роботи підходив творчо, маючи талант дизайнера, художника і модельєра. Як потім виявилося, і не тільки це…

Ось що пригадує Микола Шамлі — однополчанин Зінкевича і вірний друг (Микола Миколайович, грек за національністю, музикант найвищого ґатунку, мав щастя навчатися разом із Юрієм Антоновим, керувати першим в історії Тернопільщини ВІА ”Чумаки”, брати участь у перших гастролях легендарної ”Смерічки” разом зі своїм первістком; він — учитель багатьох естрадних талантів Надзбруччя):

 ”В армії я грав в духовому оркестрі на барабанах, а Зінкевич керував полковим танцювальним колективом. Василь в армії взагалі не співав! Після демобілізації я повернувся до Тернополя, а Вася — у Вижницю, продовжувати навчання у художньому училищі. Ми якийсь час не зустрічалися, і аж 1971 року побачив його по телебаченню з Назарієм Яремчуком та Володею Івасюком, коли вони співали ”Червону руту”. Я не міг повірити — знав, що він чудово танцює, а тут раптом заспівав. І як!!!”

ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО З ІВАСЮКОМ

Повернувшись після військової служби до навчання у Вижниці, Василь

добре знав, що новий художній керівник районного Будинку культури Левко Дутковський не лише створив вокально–інструментальний ансамбль

”Смерічку”, а вже має і неабиякий успіх у молоді, виконуючи пісні рідною

мовою. Молодий музикант Л.Дутковський почав поєднувати тогочасні

ритми, гармонію поп– та рок–музики з народним гуцульським, буковинським, загальноукраїнським мелосом і фольклором, виробляючи таким чином власний стиль. На танцювальні вечори, які проходили у Вижницькому БК, з’їжджались шанувальники з навколишніх районів та з Чернівців, щоб потанцювати модні танці рок–н–рол, твіст, блюз, шейк. Вижницький райком комсомолу на чолі з Феліксом Карчевським підтримав нове починання, і тому молодь почувала себе у Вижниці розкуто, вільно і без допомоги влади сама підтримувала належний порядок у Будинку культури.

“Смерічка “ — це подвиг Левка, — визнає Олександр Бродовінський, музикант, учасник ансамблю. — Хочу віддати данину величезної поваги за той колосальний труд, який Левко вклав у нас. Треба було так захопити

людей! Ми жили музикою, співом. Репетиції — до третьої–четвертої ранку.

Дехто навіть не знав музичної грамоти — Левко їх учив”…

А Зінкевич тим часом ходив по всіх усюдах, записував народні перлини, змальовував зразки народного одягу. Це було захоплююче, бо ж одяг

розмаїттям форм, відтінків підкреслює багату душу буковинців. Уже тоді,

в кінці 1960–х Василь ще студентом відчув, що не треба штучно все підгладжувати під академізм, навпаки, слід мати крила істинно народні в

усьому: в пісні, у костюмі.

”Коли випускник Мукачівського педучилища Левко Дутковський організував у містечку Вижниця в новорічну ніч 1967–го самодіяльний естрадний ВІА ”Смерічка”, де співали переважно учні з училища прикладного мистецтва, а я там вів танцювальний ансамбль, — дивуюся часом, мовляв, а де ж початок пісні?” — відверто зізнається Василь Зінкевич.

А в 1968–у Левко Тарасович шукав виконавця для своєї пісні ”Сніжинки падають” (вірш Анатолія Фартушняка), і його товариш Валерій Васьков (згодом він прийняв ”Смеречину” від Зінкевича) згадав про Василя як ”фаната справи”. Той саме поїхав на якийсь час на Хмельниччину, в рідні Васьківці, але довго там не міг затримуватися, адже його чекало не лише навчання…

Переломним для Василя було знайомство з Володимиром Івасюком. Здається, для Зінкевича не з приємних: Володимир виявився його конкурентом. Коли ”Смерічка” приїхала на зйомки новорічної телепрограми в Чернівці, ніяк не могли записати ”Сніжинки падають”. Кілька дублів зробили, а бажаного рівня не домоглися. Отоді Дутковський запропонував режисерові звукозапису Василю Стріховичу спробувати Володю Івасюка, який на той час був солістом ансамблю ”Карпати” Валерія Громцева. Володя уже мав у своєму репертуарі Левкову пісню ”Бажання”, справді прийшов і одразу ж заспівав. Вийшло досить добре, можна було не хвилюватися за ефір. І тут Зінкевич, для якого, здавалося, все вже закінчилося у той день, попросив Дутковського, щоб зробили ще один дубль. Виявилося, що спів Володимира Івасюка був для нього чудовим стимулом. Для ефіру відібрали саме емоційний, щирий запис Зінкевича.

Уже перші телевізійні передачі за участю “Смерічки”, режисерами яких

були Василь Селезінка та Василь Стріхович, виходили прямим ефіром на

Москву і Київ. Багатомільйонна аудиторія глядачів колишнього СРСР познайомилася з ансамблем і була приємно вражена. Про це свідчать дуже

багато схвальних відгуків, які приходили на адресу ВІА “Смерічка”. Правда,

новаторські ідеї Левка Дутковського не відразу були однозначно сприйняті. За свідченнями головного режисера Чернівецького телебачення Василя

Селезінки, якийсь глядач з Кубані в своєму листі висловлював незадоволення піснею “Сніжинки падають”, вважав її “надто модерною і написаною під впливом чужого і ворожого Заходу”.

Нова музична хвиля перших пісень Левка Дутковського у виконанні

”Смерічки” в той час в Україні стала прикладом для наслідування багатьом

композиторам, співакам, музикантам ... ”У новорічну ніч 1969–го я заспівав пісню Левка Дутковського ”Сніжинки падають”. ”Смерічка” дихнула на мене своїми чарами, і... полетів я у життя на крилах пісні. Тому сьогодні і завше згадую тепло і щиро Левка Дутковського, Валерія Громцева і, звичайно, — Володимира Івасюка — вони мене формували як співака”, — згадує Василь Зінкевич свій старт у велику естраду.

А потім були зйомки фільму ”Білий птах з чорною ознакою” (з Іваном

Миколайчуком у головній ролі) в селі Розтоках, що в Путильському районі

Буковини, — Володя і Василь знімалися там у танцювальних сценах, а на

згадку про той щасливий момент залишилося чорно–біле фото — ”кінозірки” в народних строях, домотканих старовинних сорочках і гацях, молоді й

щасливі. Саме з Розтоків Івасюк і привіз остаточний варіант тексту ”Червоної рути”, тоді вона мала й другу назву — ”Черлена рута”.