«Пісня – Україна»

У робочому кабінеті ректора Київського інституту музики ім. Р. Глієра Олександра ЗЛОТНИКА є і рояль (адже композитор щодня працює як не над піснею, то над оперою чи мюзиклом), і величезний стіл з текстами, і книжкові полиці, де дивним чином знаходиться місце для «новоприбулих» томів. «Оце — дуже докладно про те, хто з ким воює на сході, хай би в кожній бібліотеці Донеччини й Луганщини було, — коментує господар. — А оце — про стару Одесу…» До свого дня народження маестро проведе концерт у Палаці «Україна», в якому виступить ціле сузір'я естрадних зірок, — якраз із цього й розпочалася наша розмова.

«УКРАЇНУ ТРИМАЮТЬ ТРИ «КИТИ» — ЗЕМЛЯ, ЖІНКА Й ПІСНЯ»

— Я ніколи не прив'язував творчі вечори до свого дня народження — для мене набагато більше важить день народження мами, 22 листопада, — зізнається Олександр Йосипович. — Але цьогоріч 22-го мене не буде в Україні: лечу у справах до Японії, як керівник музичного вишу. Тому концерт майже збігся з моїм днем народження. А перший творчий вечір у моєму житті, точніше, два вечори поспіль, відбулися 12 — 13 грудня 1991 року. Україна тоді якраз щойно здобула незалежність, і українська пісня перебувала на піку популярності. Нечувані були аншлаги, люди стояли під стінками, сиділи в проходах, будь-що хотіли бути присутніми на співочому дійстві.

— Нинішній ваш концерт має назву «Пісня — Україна».

— Це фінальна пісня: почну я — підхоплять колеги-артисти, а приспів, сподіваюся, співатимуть і глядачі — заради цього виведемо текст на великий екран. Може, це пафосно звучить, але для мене Україна — це пісня. Як може композитор розповісти про те, що відбувається в його країні? Тільки в піснях. На мою думку, Україну тримають три «кити» — земля, жінка й пісня. Земля народжує хліб, жінка — покоління, а пісня — духовність, культуру. Якби на Донбасі було чути українську пісню, хіба з'явились би там лозунги: «Путин, введи війська»?

— Рік тому на своєму творчому вечорі ви сіли за рояль і виконали пісню-присвяту захисникам Донецького аеропорту, а хлопчик Андрій Бойко заспівав також вашу «Я не хочу гратись у війну, я зламав нового автомата» — і люди в залі не приховували сліз. Яка історія цих створювали?

— Я не можу бути, як кажуть деякі мої колеги, «над схваткой». Як на мене, немає митців у чистому вигляді, є митці-громадяни своєї держави. Я громадянин України, мені боліло і болить — тому й з'явилися ці пісні. Байдуже, чи буде їх крутити якась радіостанція, власниками якої є громадяни іншої держави, чи ні. Пам'ятаю, як літав у Донецьк до війни на сході — на конкурси, фестивалі — і милувався аеропортом, класним, європейським, сучасним. Особливо приємно було від того, що йому дали ім'я видатного композитора — Сергія Прокоф'єва, який родом із Донеччини. І тут — на тобі… Аеропорт став фортецею та цвинтарем водночас, символом сили, мужності — і місцем трагедії… На концерті 13 листопада, напевно, буде багато волонтерів, майже всі їздили і їздять в зону АТО. Нещодавно там побували Іво Бобул, Фемій Мустафаєв, Оксана Білозір та інші… Я не навмисне так добирав виконавський склад, просто це люди, з якими мені особливо легко й цікаво працювати і з якими ми дивимося в один бік.

— Був час, коли ви писали пісні для російських артистів. Нікого з них не запрошували зараз приїхати до Києва?

— Я писав для багатьох співаків колишнього СРСР. А зараз нікого не запрошував. Звичайно, хотілося б, щоби приїхали ті, хто не відвернувся від України: гурт «Пісняри», Ядвіга Поплавська з Олександром Тіхановичем, Вахтанг Кікабідзе… Але фінансова ситуація не та. Я не маю спонсорів, Мінкульт та інші профільні установи, здається, дуже далекі від наших проблем, усі ризики взяв на себе Палац «Україна», директор якого, Роман Недзельський, робить все, щоб на головній українській сцені звучала українська музика. Він сам музикант і промоутер національного мистецтва.

«НАЗАРІЙ ЯРЕМЧУК БУВ ЩИРИМ ДО ЛЮДЕЙ»

— У вас на столі — текст «Родини», відомої у виконанні Назарія Яремчука. Хто її співатиме тепер?

— Саме з цієї пісні почнемо концерт пам'яті про Назарія — 20 років, як він пішов у інший світ… Багато хто пробував записати цю пісню, але так, як Яремчук, не співав ніхто! «Родина» — це, до речі, останнє, що він виконав. Був ювілей Південно-Західної залізниці, на нього запросили Назарія, і він чесно зізнався, що сил йому вистачить лише на одну пісню. Виконав «Родину», а за пару місяців його не стало…

Досить містична історія з цією піснею. Я подарував її Яремчукові на 40-річчя — як святкову «листівку» і додаток до матеріального подарунка. А він мав власну систему роботи з матеріалом: бере пісню, вчить — і їде з нею на гастролі. Концертів тоді було багато, ледь не 40 щомісяця, і він отак місяців зо два співає — то змінить інтонацію, то поставить акцент в іншому місці… Їздив-їздив, співав-співав, а записати не записує. Я не витримав: «Назаре, — кажу, — в чому річ? Не подобається тобі «Родина» — так і скажи». — «Ні, — каже, — подобається. Просто ще не час». — «А коли ж час?». — «Я дам знати…»

— Кажуть, одного разу він запропонував вам: «Давай, я співатиму тільки твої пісні…»

— Було й таке. Ми записали одразу декілька: «Чуєш, мамо», «Горобина», «Оркестр природи»… Назарієві так сподобалося, що він сказав: «Сашко, хочу співати лише твої пісні». Я заперечив: «Не можна. Артист повинен розвиватися, дивувати, бути різним». Але це правда: він дуже любив мої пісні, особливо «Чуєш, мамо». Перший текст на цю мелодію навіть сам склав, аби пошвидше почати співати. А пізніше з'явилися вірші Михайла Ткача. Якось Назарій розповів дивовижну історію про цю пісню: «Знаєш, — каже, — Сашко, коли пісня стає справді народною? Коли людина перед смертю просить її заспівати. У нас, у Вижниці, жив старий дід, до якого всі ходили, коли потребували поради. Так-от, коли йому було вже за 90 і він прощався зі світом, діти-онуки запитали: «Чого б вам дуже хотілося»? І він сказав: «Хочу, аби хтось «Чуєш, мамо» заспівав…»

— У пісні «Зелений гай» — теж своя історія…

— …Це історія нашого з Яремчуком знайомства. Я побачив його по телевізору — транслювали конкурс естрадної пісні «Братиславська ліра». Назарій співав пісню Раймонда Паулса «Я рисую, я тебя рисую». Я дивився і думав: «Гарна пісня, але буковинський же хлопець, яке «рисую»? Буковинські мелодії — це така ритміка, такі синкопи! Треба написати йому щось рідне...» І вийшла оця мелодія.

А влітку 1978-го в Ялті були «Кримські зорі». Стоїмо ми: я, Леонід Татаренко, Віктор Герасимов, Анатолій Євдокименко (Соні Ротару чоловік), ще хтось, розмовляємо… Аж бачу — Назарій поблизу. «Толю, — прошу Євдокименка, — познайом мене з Яремчуком!». Той підвів, представив. Виявилося, Назарій теж давно хотів познайомитися. «Слухайте, — кажу, — у мене є для вас пісня».

Мелодія сподобалася Яремукові, а ще він запитав: «Хто напише текст?». І я зателефонував Юрію Рибчинському, зробив екстрене замовлення: «Дуже швидко треба пісню, у приспіві якої будуть дві фрази: «Гай, зелений гай» і «Грай, музико, грай». Мені дуже подобалося, як співав Назарій. Юра за ніч склав текст — і Назарій одержав ще «гарячу» пісню.

— Багато хто його переспівував…

— …Я з ліку збився! Та нехай не вважатимуть за образу — виконання Назарія Яремчука досі є еталонним.

— Як гадаєте, що робило Яремчука зіркою номер один серед українських співаків?

— Те, що він ніколи себе таким не вважав. Так, між ним та Василем Зінкевичем було суперництво: то одного краще приймуть, то другого, то один одержить нагороду, то другий — але на зірковість, снобізм Назарій не хибував. Він був щирим до людей, справжнім. Часто співав безкоштовно, дуже цінував дружбу… Ніколи не думав про себе, навіть тоді, як став худнути, бо їсти нічого не міг… Врешті-решт, вирішив обстежитися в Канаді — у Вінніпегу мешкав його старший брат Дмитро. Я дістав йому та його дружині Дарині квитки на літак — до Парижа, а звідти в Канаду. Минув певний час — дзвонить Назарій: «Сашо, у мене виявили рак. Але операція відбулася успішно — навіть грошей від нас не взяли!» Як тільки я це почув — завмер. Зрозуміло стало: якщо не взяли — значить, не було за що… Коли Яремчук повернувся, ми зустрілися в Києві, в готелі «Україна», де вони з дружиною зупинилися. «Знаєш, — каже, — мені вже все можна! І коньячок, і котлетку, і смажену картопельку. Йду на поправку!» Хтозна, чи розумів він, чи ні, що це останні його дні на землі…

— Вам його не вистачає?

— Знаєте, цих слів замало, коли йдеться про друзів, які відійшли у Вічність. Я часто його згадую. Йду повз газетний кіоск — і бачу уривок із минулого: скажімо, йде Яремчук і купує всю свіжу пресу, штук 15 різних газет... Він щодня так робив, щоб бути в курсі всіх подій і мати про них власну неупереджену думку. Виграє чи програє київське «Динамо» — ми з ним написали пісню про нашу улюблену команду: я — музику, він — слова. Коли дивлюся новини про схід — думаю: а що сказав би Яремчук?

— І що б він сказав, на вашу думку?

— Не мовчав би точно. І не був би «поза політикою». Напевно, «Чуєш, мамо» співали б разом із ним наші солдати. А взагалі, життя — дуже складна річ, воно дуже рідко дає відповіді на запитання: «Чому?», «За що?», «Навіщо?». Шкода, що Назарій не чує, як співають його сини, йому не дано було виростити доньку, вболівати за неї на конкурсах…