По прем’єри — на Поділ

Як правило, за кількістю поставлених вистав. Одне з «призових» місць, безперечно, посідає Київський академічний драматичний театр на Подолі під керівництвом Віталія Малахова. Протягом року в репертуарі цього театру були і сучасна п’єса, і українська класика, і сценічні твори, що апелюють до молодого глядача...

ЖИТТЯ В АНТРАКТІ

Театр захоплює, інтригує, примушує сміятися або ж лити сльози, спонукає духовно збагачуватися чи замислюватися над філософськими проблемами. Можна перейматися стражданнями героя, або відсторонено спостерігати за розвитком сюжету. Проте найцікавіше відбувається тоді, коли актори залишають залу, йдучи за лаштунки. Саме так часто думають глядачі, бо ж саме після вистави, або принаймні в антракті триває справжнє життя. Інтриги та щасливі миті, біль, сльози або навіть підступні вчинки, а іноді й кохання — усе відбувається насправді й не обмежено часом однієї сценічної історії. Очевидно, знаючи популярність теми «за лаштунками», відомий нині драматург Олександр Мардань (автор п’єс «Черга», «Останній герой», поставлених на київській сцені Дмитром Богомазовим) написав п’єсу «Антракт». А постановник Віталій Малахов та режисер Сергій Бойко, усвідомлюючи вдячність та «самогральність» такого матеріалу, створили за цією п’єсою виставу на сцені Театру на Подолі.

Більшість діалогів актрис провінційного театру (Тамара Плашенко, Марія Рудковська, Ірина Грищенко, Анна Саліванчук та Тетяна Печонкіна) тривають у їхній гримерці, де на поверхню спливають події з особистого життя, проблеми, а також внутрішні інтриги. Проте такі обставини є для них цілком звичними. Вони ще мріють розправити крила — проте вже не дуже сподіваються. Та їхній спокій порушує приїзд популярного режисера Павла Богомолова (Сергій Бойко), котрий починав своє становлення саме в цьому театрі та, крім того, свого часу встиг залишити слід у житті майже кожної з актрис. Богомолов спочатку планує поставити п’єсу, котра потребує відвертих реплік та інтимних сцен, проте усі, окрім молодої й зухвалої Ірини, відмовляються брати участь у виставі. Та згодом він пропонує п’єсу «Антракт», даючи кожній з актрис ту роль, яка відповідає її внутрішній сутності (мати, сестра, дружина, коханка, дочка), спонукаючи до відвертості. Читаючи монологи, актриси відкриваються. А режисер їде з міста, залишаючи на згадку про спільну роботу лише відео, на якому — запис репетицій. Таким чином, кожна з актрис має можливість не лише побачити себе немовби очима сторонньої людини, але й уважніше зазирнути у власну душу.

ЕЛІКСИР МИЛОСЕРДЯ

Не оминули увагою в Театрі на Подолі й соціальні проблеми сьогодення (наркоманії, СНІДу). І разом із тим — тему самотності, суспільного відчуження та гіркого болю за своє майбутнє. Вистава «Літній вечір у раю» в постановці Віталія Малахова та Ольги Татарінової за п’єсою сучасного драматурга Сергія Щученка — це історія трьох молодих людей, котрим за короткий термін довелося пережити й гіркий смуток, і біль утрати, і палке кохання. Вони зустрічаються в простенькому міському кафе — на цій території й єднаються їхні душі та долі.

Маша (Олена Свірська) — дівчина, котра не знайшла себе, її пригнічують буденні клопоти та одноманітність життя. Сашко (Сергій Гринін) — молодий хлопець, закоханий у Машу. Проте самотність і життєва нестійкість зробили його наркоманом; згодом він довідається, що хворий на СНІД. Герман (Мирослав Павличенко) — іноземець. Він знайомиться із Машею у кафе, закохується в неї та пропонує одружитися, обіцяючи щасливе й матеріально забезпечене майбутнє. Проте ніякі матеріальні блага не зможуть зробити людину щасливою, якщо вона позбавлена можливості любити й бути порятунком, другом та підтримкою для коханої людини. Тож дівчина, попри яскраві перспективи, повертається до хворого та самотнього Сашка.

Вистава «Літній вечір у раю» — соціально актуальна та поряд із тим — дуже камерна, інтимна. Протягом перегляду на згадку спадає відома кінострічка Алана Бадоєва «Orangelove» — кіно, котре також апелює до природних (а не набутих) людських якостей — милосердя, добра та здатності до самопожертви.

ДЗЕРКАЛО МУДРОСТІ

Матеріалом для вистави «Дзеркало Сен-Жермена» (постановник — Віталій Малахов, режисер — Андрій Пархоменко) стала п’єса культового майстра інтелектуального детективу Бориса Акуніна. За сюжетом цієї ексцентричної комедії, дзеркало — предмет відомого філософа та алхіміка, яке водночас має символічне значення (багатовимірність часу і простору, відображення минулого і сучасного), — здатне виконувати бажання, навіть якщо їх виголошено випадково або просто необдумано.

Цей чарівний елемент інтер’єру дозволяє сучасності та минулому помінятися героями. Й те, як вони поводитимуться в незвичній для них ситуації, й вирішить їхню долю. Та попри епатажні витівки дійових осіб, їхні безглузді вчинки та прояви цілковитої неадаптованості до пропонованих обставин, вони відкривають для себе справжні істини. Тоді й світ здається їм привабливішим, незважаючи на час та простір, до якого вони потрапили.

Отже, «новий росіянин» Вован (Андрій Пархоменко) стає більш коректним, мудрим та розважливим; йому навіть вдається збудувати бізнес там, де комерція у звичному для нього сенсі взагалі не мала місця. Натомість Томський (Ігор Славінський) починає приймати правила гри майбутнього, не втрачаючи при цьому природної для нього шляхетності.

Вистава «Дзеркало Сен-Жермена» — ігрова, ексцентрична. Ця комедія ситуацій сприймається як суцільна пародія на «сучасні культи» (рекламний бізнес, матеріальні блага). І окрім того — піддає просто-таки безжалісній критиці деякі «набуті» особливості сьогодення — викривлення цінностей, життєвих пріоритетів, підміну понять та ігнорування вічного світу духовного життя людини, важливих за будь-які часи.

КАЛИТЧИНІ ПРИСТРАСТІ

Незважаючи на особливу відповідальність у роботі з українською класикою, у Театрі на Подолі взялись таки за постановку п’єси І. Карпенка-Карого «Сто тисяч». Причому роль Герасима Калитки дісталася Богданові Бенюку, який вже має досвід роботи з цим матеріалом.

Вистава Віталія Малахова демонструє актуальність проблематики комедії «Сто тисяч». Хоча й комедією в чистому вигляді її назвати досить складно. Справа в тім, що герой Богдана Бенюка не ілюструє тезу «збагачення заради збагачення», характер Калитки сприймається швидше в драматичному, навіть філософському ключі. Він — справжній господар, вміє хазяйнувати, береться до справ з особливою відповідальністю та мудро ставиться до будь-яких життєвих ситуацій. Навіть його психологічний портрет спонукає до неоднозначного тлумачення. Він то розсудливий і уважний, то роздратований, а іноді навіть дещо сентиментальний. Вистава Віталія Малахова вчергове підтверджує думку, що режисер при постановці того чи іншого тексту не лише вступає з автором у діалог, але й удається до полеміки.

P.S. Наприкінці хочеться зазначити, що це не весь перелік прем’єр, що з’явилися на сцені театру минулого року. Чи будуть відзначені вистави фахівцями?.. Врешті, до церемонії вручення столичної театральної премії «Київська пектораль» залишилося чекати недовго. Отже, час покаже...