Почуй мене

Подія відбулася в межах Року французької мови в Україні. На сцені драматичного театру жанр моноопери був представлений уперше, а сам показ приурочено до ювілейних дат — 120-річчя від дня народження композитора Франсіса Пуленка та 130-річчя від дня народження автора драми Жана Кокто.

Нагадаємо, творча співпраця двох геніїв французької культури тривала близько сорока років і увінчалася написанням 1958 року останньої опери Ф. Пуленка, що стала найпопулярнішою серед його творів. За оригінальним сюжетом Ж. Кокто, дія відбувається в Парижі. Жінка середнього віку розмовляє по телефону зі своїм колишнім коханцем, з яким мала стосунки впродовж п’яти років. Наступного дня він одружується з іншою, що доводить головну героїню до відчаю.

«Людський голос» — насамперед драматичний твір, з яким встигли попрацювати і Інгрід Бергман (фільм Теда Котчеффа), і Анна Маньяні (фільм Роберто Росселіні), і Педро Альмодовар («Жінки на межі нервового зриву»). Композитор згадував, що задум опери в нього виник після перегляду спектаклю, де виступала оперна зірка Марія Каллас, але робота з примхливою виконавицею його не приваблювала. Тому Пуленк зізнавався, що якби не зустрів співачку такого масштабу і обдарування, як Деніз Дюваль, то не взявся би за написання опери.

Нинішня постановка реалізована компанією LEKS Compagnie (Нідерланди), продюсерка — Марія Прилипко. Виконавцями вистави став тандем, кожна з учасниць якого має багатогранний досвід роботи з музичними та театральними проектами.  Головну партію виконала нідерландська співачка й актриса Катерина Левенталь (мецо-сопрано), яка є засновницею музичного театру LEKS Compagnie, а нещодавно дебютувала на сцені Голландської національної опери. Фортепіанну партію відтворила українська піаністка Марія Прилипко — лауреатка міжнародних конкурсів, засновниця та кураторка дитячої музично-театральної студії «Бродвей Kids». Власне саме музичне виконання і стало найбільш вражаючою складовою постановки. Поглибити його та краще донести до слухачів допоміг режисерський задум голландського постановника Кріса Колміса. В його інтерпретації до класичної постановки додається новий вимір Facetime. (Мабуть, драматург Жан Кокто позаздрив би таким технологіям, адже був також і кінорежисером.) За допомогою інтерактивного екрану головна героїня відчайдушно намагається зберегти свій зв’язок із зовнішнім світом. Підкреслена тонка межа між  очікуванням та реальністю в сучасних засобах комунікації та соціальних мережах, яка приводить до альтернативних істин: людина  на зв’язку з усім світом, але водночас у повній самоті. Обличчя героїні широким планом транслюється на задню частину сцени, ніби з веб-камери. Такий прийом дає змогу детально роздивитися всі емоції, міміку та навіть лінію життя на долонях героїні, яка так рано обірветься.

Упродовж усієї дії головна героїня майже не покидає коло, викладене на підлозі з безлічі спільних фотокарток, яке не захищає, а навпаки обмежує її. Численними світлинами усіяний також туалетний столик. Із цих фрагментів минулого, що бережуть щасливі миті,  і складається дійсність героїні. Життя поза цим колом виявляється для неї неможливим. І навіть якщо в тексті опери йдеться про те, як добре жінка проводить час в інших місцях та з іншими компаніями, сценічне вирішення підкреслює її зацикленість саме на почуттях до чоловіка по той бік телефонного дроту.

Опера звучала мовою оригіналу з українськими субтитрами, що дає можливість відтворити всі деталі композиторського задуму, виразні фонізми та колорит французької мови. Виконавиця тонко передала всі нюанси речитативного тексту, адже в цій опері надзвичайно важливими є не лише мелодичні фрази — вокалізи, а саме ритм дихання, переривчасті паузи, тиша затамованого подиху. Діалог фортепіано та голосу органічно зливався в одне ціле, захоплював і тримав увагу глядача. Здається, що цікаво було б слухати це виконання навіть у повній темряві, настільки емоційно багатим та проникливим воно було.

Мінімалістичне сценічне оформлення майже позбавлене предметів побуту, які б могли охарактеризувати кімнату жінки, сцена позбавлена яскравих кольорів, подібно тому, як меркне життя героїні. Нюдове вбрання виконавиці підкреслює її жіночність та дає можливість легко змінювати образ від вразливої люблячої жінки до звабливої коханки. Водночас не зовсім органічними здалися деякі предмети оформлення, наприклад, ковдра, яка цікаво використовувалася в мізансценах, але візуально вибивалася з атмосфери французької елегантності, витонченості та спрощувала враження.

Кульмінація сягає найвищого напруження, пристрасного останнього зізнання в коханні та музично стає найбільш патетичним моментом, адже звучить на ритмо-інтонаціях траурної ходи...

Моноопера «Людський голос» практично не входить до репертуару вітчизняних оперних театрів, тому ця прем’єра особливо цінна. Свого часу двом геніальним авторам вдалося створити оперний монолог, що надзвичайно тонко розкриває жіночу душу та її почуття, відданість і зневіру, можливо, тому, що кожен із них знав, як це — кохати чоловіка.