Поет як пам’ятник поетові
Міф про Галичину (а з нею й Буковину) знайшов нові стимули для подальшого тривання у західноєвропейській свідомості не в останню чергу завдяки процесам, пов’язаним із комплексом «падіння стіни». Географія зненацька набула нових обрисів і обширів. Східна Європа виявилась більш європейською, ніж це вважалося в останні десятиліття. З Німеччини та Австрії нині приїздять до Львова як до міста Леопольда фон Захер-Мазоха, у Бродах шукають слідів Йозефа Рота, а в Чернівцях — Пауля Целана та Рози Ауслендер. При цій нагоді дещо довідуються про Франка або Кобилянську, іноді навіть не без цікавості.
Але я сьогодні про інше. Про те, як із такого кшталту групою німецьких літературних туристів я днями зустрівся у своєму екс-Станіславі. Точніше, про одне запитання з їхнього боку, на яке мені довелося страшенно довго відповідати. Річ у тім, що до нас вони заїхали на зворотному шляху з Карпат до Львова, в передостанній день свого Galizien-турне. Тобто вони встигли уже багато всілякого побачити і дещо для себе навіть узагальнити. Запитання до мене було приблизно таке: «Під час наших подорожей вашим краєм ми майже всюди, в кожному місті й селі, бачили пам’ятники Шевченкові. Яке ваше ставлення до цього? Чи не вважаєте ви це явище пережитком радянського тоталітаризму? Принаймні нам, людям із Заходу, такий культ особи видається досить диким».
На жаль, я чудово знаю ці пам’ятники — переважно ідолоподібні, нашвидку зварганені яким-небудь «діячем від мистецтв», найчастіше заслуженим. Вони бовваніють на видних місцях поруч з адміністраціями, автостанціями, чайними — досить часто там або майже там, де раніше «тішили око» пам’ятники іншій культовій особі, нині теж усе ще присутній («це ж наша історія!»), але деінде східніше від Галичини. Бо пам’ятники — це символи, а символи найвиразніше (точніше й наочніше від будь-яких опитувань «громадської думки») демонструють нам соціальний абсурд, в якому перебуваємо. Чи принаймні рівень естетичних вимог і смаків нашого суспільства.
Я знав, що вони не читали Шевченка. Натомість могли дещо про нього чути. Приміром таке, що у своїй творчості він закликав до розправи над іншими народами й вищими суспільними верствами. За бажання цьому завжди можна знайти підтвердження з відповідних цитат. І все це логічно поєдналося саме з такими пам’ятниками. Похмурі квадратові кумири з ніцшеанськими вусами й великими головами без ший. Утілена ненависть. Дитячий націоналізм молодих пострадянських держав. Низький рівень культури, історичний антисемітизм, скрегіт зубів, гасла замість ідей, пам’ятники замість пам’яті...
Я намагався, що називається, відділяти зерна від полови. Впадав у нетипову для себе патетику і вдавався до вельми сумнівних понять, таких, як «національний пророк» або «великий міфотворець». Я пояснював їм унікальну ситуацію народу, для якого Цей Один уособив буття (батько, вчитель, проводний, месія). Я доводив, що «Шевченко не винен» у цій «усенародній любові» до нього. Що насправді він поет, а не державний службовець, яким його бачить і замовляє для своїх керівних потреб наша влада.
Мої слухачі розуміюче кивали й посміхалися. Я б на їхньому місці робив те саме.
