Покоління байдужих?

Типова київська «клубна» вечірка. Потоки світла й диму, музика, яка б’є навідліг. Холодні красуні з власними сумочками замість партнерів. Фосфоресціюючі юнаки з марсіанськими зачісками. Голена наголо братва в шкіряних куртках. Німфетки з мініатюрними рюкзачками. Хто вони — ліцеїсти, дизайнери, бандити, комп’ютерні хакери? Молодь дев’яностих. Дивне покоління — покоління Ікс.

Це не пустий термін. Про «покоління ікс» говорять від початку десятиліття. Часом навіть розхоже прізвисько вельми точно передає суть. Так повелося, що історія ХХ століття вимірюється поколіннями. На зміну «розгубленим» прийшли «розлючені», ті породили хіпі — дітей-квіток, котрим у свою чергу «підписали вирок» злобні панки, згодом усе й уся заповнили білозубі конформісти япі. Кожна нова хвиля маніфестувала себе, канонізувала свій символ віри й пантеон героїв. Із людьми-ікс усе не так. Вони не створюють кумирів, аби потім повалити їх. Жодних ікон. Жодних програмних заяв. Слівце «тусовка» забуто. Індивідуалізм покладено в основу буття. Навіть у тісноті танцювального майданчика кожен нібито відокремлений непроникними перегородками. Своєрідний танець у слюдяних чарунках. Так, кожен сам за себе, але не заради лідерства, самоствердження, а просто тому, що так зручно.

Інколи здається, що «іксери» — уособлена байдужість. Справді, вони індиферентні до політики, сексу, революції, рок-музики, спорту, займенника «ми» й безлічі інших понять. Це спантеличує й насторожує — звідси й алгебраїчна приставка «Х», яка означає будь-яку невідому величину. Їхні інтереси, цілком відповідно до цього математичного відтінку, підпорядковані технології. «Іксери» полюбляють сучасний кінематограф і музику техно, ширяють у віртуальній реальності, одягаються ніби персонажі наукової фантастики чи як безстатеві андрогіни (так званий стиль «унісекс»). Без наркотиків, на жаль, також не обходиться. Хвала Господу, в моді в них переважно легке зілля.

Невже їх нічого не цікавить, крім комп’ютерів і нескінченних танців цілими ночами? Як так можна жити? Та й чи життя це взагалі? Можна множити роздратовані запитання. І, як завжди, не одержувати чіткої відповіді. Притичина в тому, що, можливо, вперше за всю новітню історію перед нами покоління, яке не хоче самовизначатись як генерація. Оскільки «іксери» від народження знають справжню ціну будь-яким полум’яним деклараціям і чудово усвідомлюють фальш задушевних загальних братань. «Ікс» знає, що коли один солдат іде не в ногу з ротою, то це не означає, що рота має рацію. Бо життя — це не казарма. Бо людиною ніхто не має права командувати. Бо свобода — це передусім уміння не заважати ближнім навіть у тісному танцзалі, навіть в інтимних симпатіях.

Щодо нашої суворої, зовсім не віртуальної реальності, то поява нового виміру в нинішньому українському соціумі — факт особливо приємний. Адже «ікс»-діти — це спадкоємці наших доморощених капіталістів, горезвісні «нові-нові росіяни». Вони — пагони стабілізації, які вміють заробляти гроші й водночас мають не лише меркантильні інтереси. Вони відкинули прокляте питання радянських людей — мати чи бути, відповівши на нього подвійним ствердженням. А насправді вони не кращі й не гірші від усіх попередніх і тих, хто прийде після них. Адже вісь Ікс — лише одна зі складових у багатовимірній системі житейських координат.

ФОТО ВІКТОРА МАРУЩЕНКА / «День»
ПУБЛІЧНА САМОТНІСТЬ «ІКСЕРІВ». СПІЛЬНА — ЛИШЕ МУЗИКА