Помста і закон

Дехто з кінокритиків цю стрічку називає трилером, хоча з сюжетом Курта Віммера (між іншим, режисера відомих антиутопічних бойовиків «Ультрафіолет» і «Еквілібріум») він міг би претендувати на звання драми. Принаймні, у перші хвилини фільму.

До речі, з авторами тут виникає певна колізія. Звичайно, можна гадати щодо причин, чому Віммер поступився місцем режисера абсолютно невідомому, і, судячи з усього, не надто успішному у великому кіні Ф. Гері Грею. Попередній досвід — переважно серіали та відео, його найвідоміша картина, комедія «Будь крутіший», незважаючи на зірковий склад — від Траволти до Турман — була відверто невдалою. А втім, із того, як розвивається сюжет «Законопослушного громадянина», багато стає зрозумілим: цілком можливо, що Віммер вирішив не ризикувати саме з цим сценарієм.

Фільм побудований як протистояння помічника прокурора Ніка Райса (Джеймі Фокс) і геніального винахідника Клайда Шелтона (Джерард Батлер). В останнього вбили родину при пограбуванні, тож він вирішив помститися, і на цьому шляху зайшов надто далеко. Власне, історія тут давня, як саме мистецтво — про помсту і закон, про самосуд і правосуддя. Проблеми починаються у момент переходу від помсти до самосуду.

Коли Шелтон спочатку у вельми жорстокий і хитромудрий спосіб знищує вбивць, це виглядає цілком логічно, і сама історія розгортається динамічно. Але коли цей позитивний антигерой переходить до боротьби з машиною закону як такою, фільм руйнується. Яким чином Шелтон-Батлер від згорьованого батька перетворився на незворушного вбивцю — лишається загадкою. Не визначений навіть сам його драматургічний статус: він все ще месник за родину чи такий собі «темний лицар», що, зборюючи дракона, сам зайняв його місце, — чи анархічний нищівник системи? Це питання не риторичні, бо від такої вмотивованості залежить вся архітектура твору, тобто те, про що, власне, історія. Батлер — хороший актор, та, судячи з усього, він із тих виконавців, котрим треба чітко ставити завдання; цієї чіткості немає, тож у другій половині фільму герой абсолютно ніяк не змінюється, що просто необхідно при настільки карколомному розвитку подій, він лишається таким же монотонно-похмурим, як і на початку.

Та ж сама ентропія невизначеності тяжіє і над усією картиною загалом. «Законопослушний громадянин» зроблений під відчутним впливом коміксової естетики: жорстока помста, колоритні злочинці, геніальні й божевільні вчені, напівфантастичні технології, гучні замахи, міста, затероризовані винахідливими одинаками — усе це мотиви «графічних романів», екранізації яких стали такі популярні останні роки. Однак у фільмі Ф. Гері Грея немає ні захопливості, ні видовищної ефектності коміксу. Навіть очікуване візуальне різноманіття засобів, за допомогою яких Шелтон нищитиме своїх ворогів, обертається цілковитою банальністю в стилі звичної тюремної конспірології.

У підсумку не вдалися ні повстання проти системи, ні торжество правосуддя, тобто програли і Райс, і Шелтон, а разом із ними, на мою думку, і глядач.