Потрібен... глядач

У Житомирський обласний музично-драматичний театр пішла публіка. Перед виставами до каси вишукуються черги, партер і амфітеатр (це 600 місць) часто заповнюються майже повністю. Щоправда, є ще балкон на 400 місць, але туди квитків практично не продають... Якщо п’єси йдуть на малій сцені, зала, яка вміщає близько 60 глядачів, заповнена завжди. Публіка в основному молода, але значну частину її складають і люди середнього віку. А ще кілька років тому подібна атмосфера була характерна хіба що для окремих вистав. Тому є підстави пов’язувати зміни з новою командою, яка прийшла 2005 року (після гучних скандалів і організованого виступу акторів із вимогами відставки попереднього керівника театру, його «пішли», і тодішній житомирський губернатор Павло Жебрівський привіз із Києва Наталію Ростову, яка і стала директором). Згодом художнім керівником театру призначили Наталію Тимошкіну (яка працювала до того в Житомирському училищі культури і мистецтв імені І. Огієнка). Щоправда, склад трупи майже не змінився, та й залишився у театрі артист Григорій Артеменко, який певний час виконував обов’язки художнього керівника, а зараз ставить окремі п’єси як режисер.

Репертуар почав змінюватися, але поступово, схоже, принцип було вибрано простий — не відмовлятися від вистав попередніх часів, які мали стабільний успіх, але в той же час зробити театр сучаснішим. Ще грають музичні комедії в українському фольклорному стилі (серед них «Сватання Стецька» за мотивами водевілю Квітки-Основ’яненки, «Фараони» Коломійця), мюзикли («Таке єврейське щастя» за мотивами повісті Канівського «Май нейм із Маня»), невеликі драматичні історії («Вільна пара» Ф. Рама і Д. Фо), випущені на сцену до зміни керівництва. Але відчутну перевагу вже мають п’єси, поставлені в останні роки — до найбільш вдалих, як на автора, можна зарахувати «Замовляю любов» Т. Іващенко, «Божі тварі» М. Ладо, «Жертву» М. Фратті, прем’єри яких відбулися в кінці минулого сезону. Дещо раніше на сцені з’явилися «Тінь» Є. Шварца, «Забути Герострата» Г. Горіна, «Між небом і землею» І. Афанасьєва, «Утеча з реальності» тієї ж Т. Іващенко. А ще систематично ставлять п’єси для дітей. Якщо додати, що готуються прем’єри вистав «Хочу зніматися в кіно» за Н. Саймоном і «Здрастуйте, я ваша тітка» за мотивами «Тітки Чарлея» Б. Томаса, то приходиш до, на перший погляд, парадоксального висновку, що нова команда, з одного боку, хоче бути сучасною, а з іншого — не схильна занадто експериментувати, тож робить головну ставку на перевірений часом драматургічний матеріал. Це справедливо і для дитячих вистав — ідуть, зокрема, «Снігова королева» Є.Шварца і «Малюк і Карлсон» за А. Ліндгрен. Але якщо згадати, що в лютому, наприклад, найбільший ажіотаж у Житомирі викликали такі різнопланові вистави, як «Сватання Стецька» (і це через багато років після прем’єри) і відносно нова еротична комедія (схожа, скоріше, на трагедію) «Між небом і землею», то стає зрозумілим принцип відбору п’єс — театру потрібна публіка, і її увагу намагаються як зберегти, так і привернути доступними методами.

Щодо акторської гри, то цей аспект викликає суперечливі враження, — з одного боку, помітно, що артисти на сцені дуже стараються й повністю викладаються. Є безперечні досягнення — на прем’єрі «Божих тварей» більшість ансамблю грала з натхненням і явила досить високу майстерність. У провідних виконавців є ролі, зіграні на хорошому рівні. Але буває (частіше, ніж хотілося б), що акторам не вдається глибоко виявити душевні колізії героїв або вони на догоду частині публіці «з’їжджають» на бурлеск. Глядачам із розвиненим смаком не подобається також вульгарність, яка іноді проглядається в певних епізодах, зокрема еротичних. Уже років із сім, якщо не більше, трупа поповнюється в основному за рахунок вихованців режисерського відділення згаданого Житомирського училища культури та мистецтв, і колишні дебютанти поступово склали кістяк трупи (пам’ятається, як деякі з нинішніх прем’єрів і прим непереконливо виглядали на сцені, коли починали). Більшість із них заочно закінчує театральні відділення вишів Києва та Харкова. Розповідають також, що житомирські артисти часто репетирують до глибокої ночі. Проте і зараз відчувається, що є проблеми з достатнім вибором акторів на ролі головних героїв і героїнь.

Якщо говорити про режисерські рішення, то в нових постановках на великій сцені все частіше застосовуються елементи шоу — каркасні рухливі конструкції, яскраві тканини в декораціях і костюмах, світлові ефекти.

Загалом можна сперечатися про те, що представляв собою Житомирський облмуздрамтеатр упродовж своєї 65-річної історії (тепер він носить ім’я І.Кочерги) і що являє на кону зараз. Але коли відомий письменник і літературознавець, виходець із Житомира Володимир Даниленко виголошує, що «місцевий театр ніколи не був цікавим — ні у віддалені, ні у ближчі часи», — не можна із цим погодитися. Якщо пригадати 70-ті роки минулого століття, то в театрі було з блиском поставлено драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня». А ще можна назвати десятки імен дуже хороших акторів, які в різні роки заслужено ставали улюбленцями місцевої публіки. У чому В.Даниленко частково правий, то це коли вказує, що житомирський театр (утім, як і більшість театрів в Україні) не виявляє прихильності до п’єс на актуальні суспільні теми і не ризикує брати до постановки твори маловідомих авторів. На його думку, такі підходи відтісняють театр на узбіччя життя. А старший науковий співробітник Житомирського літературного музею В’ячеслав Шнайдер вважає, що місцеві театральні митці «не заряджені» на свою країну, на світ, на сучасність, отже не можуть свіжо реагувати на виклики життя, а ще «застрягли» в своїй провінційності. Дані тези виглядають контраверсійними, але варто відзначити інше: в п’єсах сучасних українських авторів, які останніми роками ставляться у Житомирі, важко зрозуміти, де відбуваються події — в Україні, Росії чи на іншій планеті. Хіба що режисери іноді вводять штучні елементи, які повинні вказувати, що дійство має стосунок до нашої країни. Тобто нинішнім українцям не пропонується дзеркало, за допомогою якого вони могли б пізнавати самих себе. І в принципі це є розповсюдженою практикою, яку можна, зокрема, пояснити тим, що частина відомих українських драматургів пише п’єси не тільки з прицілом на нашу сцену, але й на російську. Хоча є й зворотний бік: якщо актуалізація на сцені здійснюється примітивно і дискредитує хороші ідеї, то краще обходитись без неї і ставити класику.

Пояснюючи свою позицію, директор Наталія Ростова в розмові з «Днем» зазначала, що в невеликому місті, яким є Житомир, кількість завзятих театралів, тобто тих, кого можна зарахувати до театральної еліти, обмежена. Отже, їм доводиться думати, чим і як зацікавити масового глядача. Одним із засобів привернення уваги городян є прем’єрні вистави, яких ставиться сім-вісім на рік (разом із дитячими). Розуміючи, що глядача найкраще виховувати з маленького віку, у театрі почали організовувати сімейні акції. Для розширення зв’язків із молоддю у провідних вишах провели обговорення, що студенти хотіли б бачити у театрі. Водночас Н. Ростова не вважає, що суспільна актуальність має бути неодмінним атрибутом вистав, і відверто каже, що в театрі хочуть, щоб, прийшовши до них, люди забули про проблеми і просто відпочили, крім того, глядачів зараз приваблюють видовища — світло, звук, яскраві костюми.

Художній керівник колективу Наталія Тимошкіна теж переконана, що слід враховувати інтереси максимальної кількості жителів області, оскільки на Житомирщині це єдиний театр. Тому репертуарна політика є багатополярною, включає в себе використання п’єс різних жанрів, зокрема із новаціями в режисурі. І на кожну виставу знаходиться свій глядач. Особисто вона не любить, коли на сцені панують вульгарність та еротика, але вважає, що є випадки, коли такі моменти необхідні. До принципових декларацій, які характеризують підходи до вибору п’єс та їхньої постановки, слід зарахувати її слова, що у виставі «Між небом і землею» не важливе голівудське походження героїв. А має значення те, що це історія про жінок, які заради кохання йдуть на безумство, хоч би де вони жили — у США, Китаї чи Україні... Сьогодні Житомирський театр шукає шлях до свого глядача у різний спосіб і різними методами...