Повернення до театру Леся Курбаса

Ця робота не стала пересічною прем’єрою — з декількох причин. По-перше, незвичним як на сьогодні є репертуарний вибір — не каса, а серйозний, неігровий, навіть філософський матеріал (тим більше, що до чергового ювілею авторки ще далеко). По-друге, театр продовжує опановувати новий простір: у фойє після низки концертів тепер грають драматичну виставу, використовуючи також галереї нагорі (для цього навіть придумали назву — «Квадрум сцена»).

Зрештою, важливо, що постановкою «Одержимої» повернувся до рідного Чернігова Олександр Лаптій, котрий на зламі 1990—2000-х дебютував тут як актор. Тоді й розпочалася їхня співпраця з Андрієм Бакіровим, котрий теж відносно нещодавно повернувся сюди після тривалих мандрів. Хіба що географія цих мандрів різнилася: Бакіров ставив вистави в Україні та Білорусі, а Лаптій понад десять років провів у Москві...

— У якийсь момент у мене виникли запитання, на які не було відповіді, — каже Олександр ЛАПТІЙ. — Постав вибір: або взагалі йти з професії, або кудись рухатися. Якраз тоді Анатолій Васильєв (відомий режисер, «гуру» пошукового театру. — А.Л.) проводив 10-денний семінар для акторів та режисерів країн СНД. Я побував там і зрозумів, що це саме той напрямок, у якому можна розвиватися далі, набувати нових знань. І 2004-го поїхав до Москви. Васильєв тоді якраз вів акторську лабораторію при своєму театрі «Школа драматичного мистецтва» на базі першої вищої освіти. Але туди я потрапив не одразу, а через екстрений ввід у виставу «Іліада. Пісня Двадцять Третя». Там всю пластику було побудовано на східних єдиноборствах, а оскільки я займаюся ними з 14 років, то, думаю, саме цим і звернув на себе увагу Васильєва. Із вводом я впорався, і далі попросився до лабораторії — спочатку сидів «поза колом», а потім уже став повноцінним учасником.

«ГУМАНІТАРІЇ З ВИЩОЮ ОСВІТОЮ НАМАГАЛИСЯ МЕНІ ДОВЕСТИ, ЩО НЕМАЄ НІ УКРАЇНИ, НІ УКРАЇНЦІВ, НІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»

Олександрові гріх було б нарікати на свою московську кар’єру. У театрі «Школа драматичного мистецтва» він працював з А. Васильєвим та І. Яцком, об’їздив півсвіту, зіграв вельми помітні ролі у шекспірівському «Коріолані», «Як важливо бути серйозним» О. Уайльда, а також Ірода у «Саломеї», Люцифера у байронівському «Каїні»...  Один критик навіть написав про його роботу: «Артисти то завивають томно, то загрозливо ревуть, і хіба що вкрадливий голомозий Ірод (Олександр Лаптій) ставить сповнений пристрасті сюжет на своє місце».

До того ж були й тренінги, що їх Лаптій проводив зі студійцями, і самостійні постановки: концерт-подорож «Дороги світу» (за етнічними обрядовими піснями різних регіонів планети) та «Пісня лебедів» за п’єсою Олексія Дударєва «Рядові», колись написаною до 40-річчя Перемоги. Прикметно, що «Пісня...» — прем’єра червня 2013 р. — тепер, з відстані часу та набутого нами усіма досвіду, виглядає пророчою: персонажі «довойовують» Другу світову, вже, по суті, перебуваючи «по той бік» життя та смерті (усі вони вбрані у білу одіж без жодних «військових» прикмет), а посеред сценічного майданчика — декілька десятків стоптаних солдатських черевиків, всередині яких — земля та пророслі колоски...

Навесні минулого року Лаптій, не довівши до прем’єри нову постановку (це мала бути музична вистава «Падміні» за давньоіндійським епосом), залишив Москву й повернувся в Україну.

— Я думаю, що для керівництва театру мій крок виявився дуже неприємним, але нічого вже не можна було змінити. Я більше не міг перебувати у тому інформаційному полі, — говорить Олександр.

— Якщо сформулювати одною фразою, ти поїхав з Росії тому, що...

— ...я громадянин України. Коли там намагаєшся пояснити людям, що все насправді не так, як їм подають, то у відповідь чуєш: «А почему ты тогда здесь сидишь, если такой умный?» Тобто твоя позиція — первісно слабка: ти перебуваєш на чужій, уже ворожій території, й коли пробуєш розкрити правду, тебе не слухають, бо вважають автоматично заангажованим.

Були люди, які просто перестали вітатися, причому навіть нічого не пояснюючи. Це ті, з ким я пропрацював десять років, з ким було багато обговорено й зіграно... Гуманітарії, з вищою освітою, і навіть не з однією, на повному серйозі намагалися мені довести, що немає ані України, ані українців, ані української мови. Я тоді казав їм: «Ось я стою перед вами, розмовляю українською, так що ж — і мене нема, і її нема?!» Важко собі навіть уявити, що буде, коли ця «секта» зіштовхнеться з реальністю...

...Тож я приїхав додому. А потім — цей вихор подій, війна. Треба було щось робити — не хотілося бути пасивним спостерігачем. У Чернігові якраз набирався батальйон «Північ», і я пішов туди добровольцем. Пройшов дуже хороший вишкіл — у нас там є центр тактичного навчання, я досі з ними щільно співпрацюю, проводимо курси, майстер-класи з військових дисциплін.

— На схід їздив?

— Кілька разів. Чого про це казати? Нічого серйозного не було, Бог милував.  А з початку осені добровольців почали офіційно оформляти до армії чи МВС. Зі ВСУ у нас довго нічого не виходило, потім прийшла рознарядка на МВС. Але я щось не бачив себе у такій якості. Уявляв запис у трудовій книжці: «актор вищої категорії», а далі — «рядовий міліціонер»...  І я сказав: «Хлопці, все прекрасно, це ваш вибір, але далі я з вами не піду». Тим більше, що я розраховував бути саме там, куди повернувся: Чернігів — прикордонне місто, найменший «сірник» — і може розгорітися. Тому ми залишаємося там, ведемо якусь діяльність...

Взагалі зараз кожен має зупинитися, озирнутися й повернутися у ту точку, де може бути максимально корисним. Усі повинні займатися своєю справою: військові — воювати, педагоги — навчати, економісти — піднімати економіку, актори — грати. Театр — це те, що я вмію робити, як мені здається, найкраще. Тож ми зустрілися з Андрієм Бакіровим, поспілкувалися, у мене було декілька варіантів текстів, серед яких — «Одержима».

«ПИТАННЯ ПОСТАВЛЕНО, А ВІДПОВІДЕЙ ШУКАЙТЕ САМІ»

— Я взагалі іще раніше хотів ставити «Одержима» у Москві. Зробив переклад російською, навіть були якісь позитивні зрушення у цей бік: «шевченківський рік», «братні народи», «культурний обмін»... Я думав над цим текстом декілька років, і він був уже більш-менш опрацьований.

«Одержима» — перша п’єса Лесі Українки, але концентрація та проблематика трагічних подій у ній дуже потужна. У виставі й постановочно так вибудовано: дві тисячі років тому прийшов Бог у людській подобі і запропонував новий світовий порядок, котрий тримається на любові. Його вислухали, але усі ці дві тисячі років на Землі не припинялася війна. Ми продовжували вбивати одне одного, пройшли через такі крайнощі, коли іменем Бога спалювали на вогнищах... Хотілося збудити думки й почуття саме у цьому напрямку, щоб хтось дослухався, запитав себе: може, є альтернатива агресії, безкомпромісній, дурній боротьбі, яка призводить до фатальних наслідків?!

Питання поставлено, а відповідей шукайте самі. Чим відрізняється мистецтво від пропаганди? Воно не дає, не має давати однозначних відповідей. Як казав Васильєв, художник не працює у соціальному полі, в системі нав’язаних морально-етичних норм, він має мислити ширше, дивитися ніби збоку і казати: ось це — так, а це — так, а ви самі обирайте, як будете з цим себе співвідносити.

Ясно, що Леся Українка є у кожному персонажі п’єси, вона — і Міріам, і Месія. У самому її житті існував такий конфлікт, коли вона вночі біля ліжка помираючого Мержинського писала цю п’єсу. Вона подолала усі бар’єри — його нелюбов до неї, заборону родини, — але зіштовхнулася зі смертю. Тобто виявилося дещо, що вона не змогла здолати, мов античний фатум, якому підвладні навіть боги. Вона сама потім казала, що якби не написала цієї п’єси, навряд чи лишилася б жива. Це така творча сублімація. Там заявлено багато тем, котрі вона потім ретельно розробляла і в «Лісовій пісні», і в «Камінному господарі».

...В «Одержимій» у постановці Лаптія відчутний надлишок виражальних засобів: тут і жива музика у виконанні оркестру театру (композитор Олександр Родін), і відео — від химерних графічних проекцій та кінохроніки до фрагмента ігрової кінострічки 1920-х років та авторських фотокартин Макса Духанова на євангельську тематику. Та головним активом вистави є якраз справжнє, безпосереднє — і відчайдушна, «на розрив аорти» гра Оксани Гребенюк у ролі Міріам, і оксамитовий, ніби обгортаючий Голос Месії (невидима, але тонка й точна акторська робота Валентина Судака), і вбрання персонажів, стилізоване під «середземноморсько-балканське» (художник по костюмах Вікторія Хлєбнікова), і оформлення: мертве дерево та каміння, ніби біля пересохлого річища... Міріам спочатку звертатиметься до цих каменів, мовби до апостолів, котрі допустили арешт Месії, а потім вмоститься серед них, наче у постіль...

Московська художниця Вікторія Хлєбнікова співпрацювала з Лаптієм ще у «Пісні лебедів».

— Вражаюча, талановита людина! — каже про неї Олександр. — Коли попередня сценограф, теж із Москви, не змогла приїхати з якихось причин, котрі я не став уточнювати, у мене просто рештки волосся стали дибки, настільки критична склалася ситуація. Я зателефонував Віці й менш за все очікував, що вона одразу скаже: «Я приїду». — «Але ж у мене немає грошей, нічого немає!» — «Я приїду». Приїхала і привезла тридцять кіло костюмів, що від зйомок лишилися. Швидко знайшла спільну мову з цехами — справжній професіонал! Це я довго пояснював би: от десь тут що-небудь пришийте... А вона взяла в руки голку, ножиці — й за чотири дні все було зроблено!

...Класика на те й класика, щоби повертатися до нас різними гранями у різні часи. Сьогодні у хворобливому, подеколи навіть істеричному тяжінні-протистоянні Міріам до Месії найперше вловлюєш неможливість для пересічної людини зректися ненависті в ім’я любові. Адже саме ненависть охопила нині всіх нас: ненависть до вбивць Небесної Сотні, до ворога, який прийшов шматувати нашу землю, катувати наших людей, до тих, хто покликав його сюди... Ця ненависть чиста й справедлива, вона вмотивована на всі можливі й неможливі відсотки, але чи не вбиває вона й нас самих? От і у виставі героїня Оксани Гребенюк намагається стриматися, дослухатися до резонів Месії, але біль та образа сильніші за неї. Дуже ефектно вирішена фінальна сцена — побиття Міріам камінням. Постать її — на тлі білого екрану, всі персонажі, ритмічно стукаючи каменями, роблять синхронний замах — і на екрані розтікаються плями крові, потім ще, і ще... Але несподівано Міріам приєднується до інших — і після останнього, уже спільного кидку екран стає повністю червоний. Біль, що роздирає зсередини, можна лише вирвати з грудей чи не разом із серцем, бо вгамувати його, примиритися з ним і зі світом — неможливо...

— Мені одна віруюча жінка казала: «Усіх загалом любити та прощати я можу, але сусіда — очі б мої не бачили!», — посміхається Лаптій. — Так і тут. Коли є персоніфіковане зло, коли людина стикається із конкретним злом, вона не може цього здолати...

«НАДІЯ — НА ВМОТИВОВАНУ МОЛОДЬ І НА ВОЛОНТЕРІВ»

На запитання про подальші плані та ідеї Олександр відповідає так:

— Ще під час роботи над «Одержимою» я проводив тренінги з акторами: хотілося показати їм інший погляд на театр. У «Школі драматичного мистецтва» тренінги йдуть постійно, бо по-справжньому пройти важкий шлях на сцені — навіть якщо вистава триває усього годину — дуже витратно і фізично, й емоційно. Я розумію, що у звичного репертуарного театру — свої правила: треба повсякчас грати різні вистави, їхня «тканина» інша, і витрачаються тут актори по-іншому...

Але завдячуючи Васильєву, я багато поїздив Європою, бачив новітні театральні тенденції. Сумно усвідомлювати, що український театр не посідає належної позиції у світі, хоча, я вважаю, у нього дуже великий потенціал. Треба лише, щоб люди подивилися трохи по-іншому на те, що роблять, треба показати їм, що існують інші методи.

Зараз група молодих акторів та режисерів попросила мене провести такий тренінг і в Києві. А загалом ідея-фікс — повернутися до того українського театру, який створив Лесь Курбас, і який після його розстрілу пішов у нікуди. Як на мене, ці знання й досі актуальні й будуть актуальними ще багато років — настільки величезний прорив він здійснив. Адже лабораторний театр вигадав зовсім не Ґротовський, хоча прийнято вважати саме так: лабораторії найперше були у Курбаса. Ми багато що знаємо в теорії — про «перетворення», про «акцентований вплив» та «акцентований вияв», але пройти практичним шляхом, як пройшов він, так ніхто й не може.

З іншого боку, музично-драматичний театр — це теж наш винахід, наше ноу-хау. Звісно, у хорошому сенсі, а не у радянському «лубочному» розумінні, коли усі страждають, плачуть і співають, а герой — обов’язково у червоних чоботях... Поєднання музичної та драматичної тканини у виставі — це дивовижно. Той же Васильєв останнім часом глибоко досліджував, як їх сплести докупи, а у нас цей досвід є. Тому, я вважаю, у нас великі перспективи — лише б час і натхнення!

На жаль, стикаючись із державним театром, розумієш, наскільки він громіздкий та нерухливий. Державні структури у нас взагалі існують, як за СРСР. Чи добре ти працюєш, чи не дуже — зарплата та ж сама. Якийсь мінімум гарантований, тож аргумент простий: «Нащо мені за ці 2 тисячі ще й напружуватися?» Тому надія — на вмотивовану молодь, яка мислитиме інакше, і на волонтерів, котрі не лише військовим допомагають. От, наприклад, афішу до вистави ми зробили із моїм побратимом, який досі служить. Чудова людина: фахівець із візуального контенту, зараз — у спецназі. Люди є, і багато чого можна зробити на особистих зв’язках.

Чернігів щодо театру — дуже специфічне місто, але розворушити його треба. У багатьох досі існує стереотип: та... обласний... музично-драматичний... Зараз, у добу нових технологій, дуже важко боротися за глядача. Це має бути велика колективна робота.

На останній зустрічі з Васильєвим якийсь молодий режисер його запитав, чи актуальний театр зараз, коли є телебачення, кіно, Інтернет, Youtube? Той відповів: «Театр актуальний, коли суспільству цікава людина, коли ми бачимо на кону живу людину, котра не імітує щось, а говорить про реальні проблеми». А коли людина перестає бути цікава іншій людині — це катастрофа!