"Правoе дeло" Сергія Ейзенштейна

І річ не в тім, що ризького синочка корінної пітерської купчихи Конецької особисто хрестив "сам" Іоанн Кронштадський, чи не найвідоміший тоді репрезентант російсько-православної "правиці". Ейзенштейн - цілковитий заручник-учасник дивовижного, як сказав один російський поет, "кругаля" російської революції - від безоглядного-безкрайого "інтернаціоналізму" доби Леніна - Троцького до сталінської, вельми послідовної реставрації "Третього Риму" у всіх його світоглядних та інституційних формах і змістах.

...1946-го року, одразу після присудження 1-й серії "Івана Грозного" Сталінської премії, Микола Черкасов увірвався вихором до усамітненої ейзенштейнівської оселі:

- Сергію Михайловичу! Перемога! "Наше діло праве!"

На той зрозумілий акторський ентузіазм виконавця ролі царя Івана режисер спокійнісінько відповів:

- Так, Миколо Костянтиновичу. Наше діло було лівим, а тепер воно стало правим.

Ейзенштейнівський історіософський дотеп - то, схоже, найточніше-найлаконічніше визначення згаданого "кругаля", "крутого маршруту" російської революції від безмежних космополітичних амбіцій першого її десятиріччя до так само амбітного "апаратного націоналізму" останніх сталінських сезонів.

Кінорежисер Ейзенштейн з надзвичайною послідовністю і достеменністю екранізував той маршрут, кінематографічно відтворив парадокс "Жовтня", який на своєму схилку вельми ретельно почав поновлювати те, що він у Жовтні 1917-го, здавалося б, навічно поруйнував. Ще на порозі 1930-х в етнічній Росії за слова "родина" і "отечество" можна було потрапити на Соловки. А вже наприкінці десятиріччя щойностворений "Короткий курс історії ВКП(б)" дивовижним чином увійшов в ідеологічну спілку з "історією за Іловайським". Кінематограф Ейзенштейна - екранне дзеркало сталінської російсько-націоналістичної реставрації.

"Страйк" - "Броненосець "Потьомкін" - "Жовтень" - геніальна "комінтернівська" трилогія, політична семантика якої точно означена образом циферблату в останніх кадрах "Жовтня": петроградський час падіння Зимового палацу синхронізується з усім планетарним часом. Абстрактна "футуристична" ідея якогось геть альтернативного сучасності Майбутнього Світу пронизує ці фільми, а з ними - і їхнього глядача. Сугестивність тогочасних ейзенштейнівських шедеврів, розрахована чи не алгебраїчно, власне, дорівнює ударній силі комуністичної галюцинації, яка тоді охопила півлюдства. Через те так само, як у згаданій галюцинації, ті, за висловом Мирона Петровського, "громоносні німі фільми" поєднують у своїй структурі межовий раціоналізм з ірраціональним напруженням, із міфом, із казкою.

З одного боку "Броненосця "Потьомкіна", - приміром, епізод з одеськими портовими сходами, що в ньому кожна з двадцяти двох сходинок ніби "вмонтована" у двадцять чотири кадри так званого "стробоскопічного ефекту", цієї зорової одиниці кіно. З другого - те, що відбувається в цьому епізоді, доходить до межі можливої емоційної температури. На зіткненні саме такої вивіреної "алгебри" й шалено неймовірного "чуття" вибухає майже гіпнотичний удар "Броненосця", який і сьогодні заворожує усіх його глядачів. Навіть тих, які ідеологічно опираються тому гіпнозові. Один київський режисер-документаліст, ненависник радянського "офіційного кіно", відмовлявся навіть переглянути "Потьомкіна". Випадково ж подивившись, пробурчав: "Подумаєш, шедевр... Азбука монтажу". Браво! Але ж ту "азбуку" для світового кіно відкрив саме ейзенштейнівський гіперфільм. Віртуозна поетика зустрілася з політичним примітивом - і які міфологічні безодні вона виявила у тому примітиві...

Що нагадує мені сьогодні фільм "Броненосець "Потьомкін"? Лист мого діда, матроса того панцерника, поспіхом написаний звідти в розпалі заколоту: "Свобода! да здравствует свобода!! свобода!!!" Такий синтаксис начебто прогнозує монтажне громадження фільму, що його комуністи й антикомуністи, ентузіасти агітпропу й витончені естети конвенційно оголосили 1958 року у Брюсселі "найкращим фільмом усіх часів і народів".

Але з того абстрактного "часу" належить виокремити "ефект оберненого руху" російської революції - десь поміж 33-м і 53-м, коли "наше діло", донедавна "ліве", стало "правим".

"Олександр Невський", а особливо "Іван Грозний" - то грандіозні кіноопери, в яких національний час замість революційно-комінтернівського пориву в майбутнє стрімко повернув у минуле - до консервативно-авторитарного міфу про збирання земель руських у тугу імперію, у "Третій Рим", щоправда, без "римського права" "Першого" і з безупинними відправами моторошних візантійських ритуалів "Другого".

Російсько-комуністична легенда ейзенштейнівської трилогії 20-х через якусь загадкову необхідність поступилася місцем російсько-фашистському міфові ейзенштейнівської "іловайської" дилогії 30 -40-х. Ейзенштейн ніби "екранізував" національну долю, яка в його "монтажі" починається з демонтажу романовської імперії, а закінчується вавилонським спорудженням сталінської імперії. Задовго до того, як портрети Миколи Другого і Йосифа Першого раптом постали поряд на московській Манежній площі, де правила шабаш "антиєльцинська" опозиція, - вони в якійсь "подвійній експозиції" демонічно просвічують один крізь одного в пізніх ейзенштейнівських фільмах.

Під час його перебування в Голлівуді на початку 30-х геніальний артистичний інстинкт режисера підказав Ейзенштейнові тему: вождь повсталих гаїтянських рабів, чорношкірий генерал-якобінець Анрі Крістоф після перемоги революції оголошує себе "імператором Генріхом Першим" і облаштовує на вчорашньому "острові свободи" таке рабство, що попереднє здається мало не ідилією. Гадаю, що тоді всемогутня радянська таємна поліція - через так само впливову голлівудську ліву мафію - саботувала цей геніально прогностичний задум.

Отож залишається - робота на знімальному майданчику під нещадними ідеологічними "юпітерами" нової монархії і робота "для себе", чи не цілком у якнайщільніше зачинену шухляду письмового столу - над нескінченним трактатом про устрій і можливості автентичного мистецького жесту. Трактатом, який випередив - і попередив - рішуче всі "ізми" щонайсучасніших інтелектуальних технік. І так само прихована від стороннього ока - і так само геніальна - графіка...

Ейзенштейн помирав від серцевого нападу, помирав, лежачи кілька годин під калорифером і вистукуючи ключем до сусідніх поверхів.

І все ж таки - на позиченому відео я "включаю" "Броненосця "Потьомкіна". І, всупереч усім "інволюціям" усіх "революцій", - "свобода! да здравствует свобода!!! свобода!!!".