Прем’єр Бозін

Театр Романа Віктюка зараз важко уявити без Дмитра Бозіна, який грає майже всі головні ролі в цій прославленій трупі. Якщо спочатку про актора говорили тільки як про красунчика, нового прем’єра й улюбленця Віктюка, то сьогодні критики роздивилися, що Бозін із фактурного, ефектного героя-коханця виріс у хорошого драматичного актора. На фестивалі «Роман із Києвом» із п’яти віктюківських вистав Дмитро Бозін грає в чотирьох: «Майстер і Маргарита», «Мою дружину звати Моріс», «Нетутешній сад. Рудольф Нуреєв» і «Саломія», а виставу «Давай займемося сексом» він дивився як активний глядач, сидячи в залі Жовтневого палацу. Причому не на VIP-місцях, а скромно, у восьмому ряду, ближче до краю. Наші місця були за Бозіним, і тому його реакцію на те, що відбувається на сцені, ми могли спостерігати особисто. Дмитро жваво реагував на всі репліки, щиро сміявся і аплодував, немов бачив цю постановку вперше. Як зізнався актор, він прийшов підтримати і «повболівати» за своїх колег. Після вистави до нього підходили глядачі, просили дати автограф, висловлювали захоплення ним як актором. Бозін із себе зірку не корчив. Привітно усміхався, дякував за теплі слова і розписувався на квитках...

Я ПЛАСТИЛІН У РУКАХ РЕЖИСЕРА

— Ви сьогодні прем’єр трупи. А що для вас — Театр Романа Віктюка?

— Театр Романа Віктюка — це сам Віктюк. Він втілений в артистах, які нині працюють у трупі. Але всіх нас пов’язує Роман Григорович. Він знаходить людей, які могли б втілити його ідеї. А ми намагаємося втілити на сцені його режисерські фантазії. Іноді в нас виходить, а часом і ні... Тоді він твердить нам, що ми робимо не зовсім те, що він від нас чекає... У його виставах слова можуть бути замінені поглядом, рухом. Часом він нам і глядачам загадує ребуси. Віктюк змушує розбудити думку. Режисера набагато вдаліше можна прочитати під час вистави. Ну що в «Маркізi Де Садi» за слова? Треба дуже глибоко копати, щоб зрозуміти, що там хотів сказати Віктюк.

— Чи не здається вам, що Віктюк використовує вашу зовнішність, молодість, що направив по заданій траєкторії, причому не дуже однозначній?

— Я радий, що моя зовнішність підходить режисеру, що я можу у виставах робити те, що він від мене просить. Роман Григорович — майстер, у якого є чому повчитися. Багато акторів заздрить мені. Стільком хотілося б бути на моєму місці. Так, він використовує мою зовнішність, використовує мене як деякий інструмент. Нехай робить усе, що хоче. В його руках я пластилін. Ролі, які я граю, цікаві саме тим, що їх пропонує зіграти Віктюк. Вони діють на моє життя, навіть міняють його часом. Мені здається, що після «Маркіза Де Сада» я став злішим, жорсткішим у житті... А «Рогатка» мене просто перевернула. Цей спектакль дав мені багато друзів і забрав немало товаришів... До речі, моя дружина закохалася в мене, подивившись, як я граю в «Рогатці»...

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що Саломiя — улюблена роль.

— Уже ні. Вона — пройдений етап у моїй акторській біографії. До цієї ролі я йшов півроку. В ході репетицій здавалося, що саме це та роль, до якої я прагнув так довго. Мені було цікаво зіграти жінку, чаклунку... Цю виставу дуже люблять глядачі та їй ще жити й жити. Але приходять нові ролі, й вони виходять на передній план.

— Дмитре, що для вас важче тренувати — тіло чи душу?

— Це навіть не тренування, це природний процес, без якого ти вже не можеш обходитися. Просто треба зіграти роль, і ти вже не ти, а персонаж, якого граєш і не звертаєш уваги на труднощі. Як актор я йду дорогою, на яку колись став. Чи треную я тіло? Ні, я просто тримаю його у формі. Чи треную я душу? Ні, я просто багато читаю, розмовляю з різними людьми і запам’ятовую, а раптом щось знадобиться у виставі...

— Ви багато граєте. Немає небезпеки, що за такого сильного занурення в роботу театр і життя стануть нероздільними?

— У мене особисте життя й робота все ж розділені. Мої близькі входять у світ театру. Вони його знають, відчувають. Намагаються допомогти. Наприклад, моя шестирічна донечка часто буває на репетиціях. Вона розуміє, що тато втомився, але коли я бачу її обличчя і руку, що подає рушник чи склянку води, то мені відразу стає легко.

Спектаклі Романа Григоровича Віктюка вимагають повної акторської самовіддачі. Іноді після вистави я можу прийти в шрамах, подряпинах... Але виспавшись — я знову готовий до роботи: репетирувати, грати... Я намагаюся розділяти життя і театр. Наприклад, у моїх ролях дуже багато агресії, важкої енергії, яку я не хочу приносити додому, але іноді не витримую й «вибухаю». Втiм, моя Фатіма знає — це не через неї, а тому що в мені нагромадилася агресія від вистави, від важкої ролі, й мені треба випустити «пару»...

— Існує думка, що акторська професія дуже погано поєднується з сімейним життям. Як вам вдається поєднувати дім, сім’ю й театр?

— Мені просто пощастило. Я не можу назвати своє життя з дружиною й дочкою сімейним життям. Ми з дружиною швидше коханці, ніж чоловік і дружина. Через гастролі доводиться довго не бачитися. Зате скільки радості ми відчуваємо при зустрічі після розлуки... Минулого року свою відпустку я присвятив ремонту квартири. Працював молотком і викруткою, навіть розмальовував ванну. Але це тривало недовго. Як сказав колись Костянтин Райкін: «Я чоловік на хмарі». На хмарі прилітаю і на ній же відлітаю з дому. Тобто я часто в різних творчих проблемах, а Фатіма — хранителька нашого сімейного вогнища. Вона прекрасна господиня, мені дуже пощастило, що я зустрів її у своєму житті.

— На репетиціях режисер Віктюк, якщо йому щось не подобається, з акторами не надто церемонитиметься, може не тільки кричати, але й міцненьким слівцем припечатати...

— Ви знаєте, Романа Григорович завжди робить зауваження у справі. Навіть коли він свариться, то на нього неможливо ображатися. Він із тієї породи інтелігентних людей, у вустах яких навіть мат звучить природно й не образливо. Віктюк почав ставити вистави в ті часи, коли тільки міцним словом можна було чогось добитися, і щоб тебе почули. У Віктюка є свої особливі слівця. В нас у колективі ми вже до них звикли.

Я нескінченно вдячний Роману Григоровичу, що це саме він роздивився в мені талант, вірить у мої сили, а найголовніше — ставить на мене свої вистави. Небагато акторів можуть похвалитися, що вони зустріли свого режисера, який уміє мене витрусити навиворіт, але добитися, щоб роль заграла різними барвами. Мене часто запитують: яка роль улюблена? І цим запитанням заганяють у глухий кут. Адже вони такі різні, наприклад, Воланд або Нуреєв... Я граю різних персонажів: підступних, жорстоких, одержимих, наївних і зворушливих... Але навіть у мерзотникові та негідникові намагаюся знайти позитивні риси. Створювати образ однією фарбою: білий або чорний — не можна. Тому спостерігаю за людьми поза театром, щоб знайти ту «родзинку», яка властива певному герою. Непросто було знайти фарби: як передати Рудольфа Нуреєва — його бунтівну душу, легендарний танок...

У виставі «Мою дружину звати Моріс» я граю активіста добродійного товариства «Братська допомога» Моріса. Це чисто французька комедія. Дві з лишком години герої з’ясовують відносини. Пікантність ситуації полягає в тому, що чоловік переодягає нещасного Моріса в жіноче плаття й видає його за свою дружину, щоб розлютована коханка не зустрілася з дружиною справжньою.

«НЕ МОЖНА» — ДИВНЕ СЛОВО

— У Театрі Віктюка часто розказують про чоловічу любов. Вас не бентежить, що до вас приклеїться «блакитний» ярлик?

— Нехай приклеюється. Любов буває різною. Я не розумію негативного ставлення до любові. Чому, коли йдеться про одностатеву любов, виникає слово «не можна»? Для мене взагалі «не можна» — дуже дивне слово. Існують різні люди, по-різному орієнтовані сексуально. Ну й що? Людина вибирає не за статевою ознакою, вона вибирає когось конкретного. І якщо хтось говорить, що я любив цю жінку, ту, іншу, третю, а чоловіків так ніколи й не полюбив, то це означає, що тобі не трапилася така людина. Що ж до страхів, то я, в принципі, не люблю чогось боятися на сцені. Вже пізно боятися...

— Не приймаючи слова «не можна», ви стоїте на тому, що все можна?

— Справа в тiм, що етичні поняття в мені дуже глибоко вбиті вихованням: батьками, піонерською організацією, суспільством. Є десять заповідей, від деяких я, можливо, й відхиляюся вбiк. Те, що людина пережила, пережила особисто, вона більше розуміє, ніж те, що тільки прочитала в книзі. Я намагаюся не завдавати болю іншій людині...

Є істини, які, хочеш ти чи ні, на землі існують. Що ж до поняття «не можна», то вже саме це слово, на мій погляд, дає мотив подумати про можливості деякого заборонного діяння. Як тільки виникає заборона, значить, уже передбачається існування того, що забороняють.

«АКТОРОМ Я СТАВ ВИПАДКОВО»

— Повернімося до театру. Ви мріяли про сцену чи стали актором випадково?

— Я потрапив до Театрального інституту випадково. Тобто я хотів вступати до ГІТІСу, але сталося це завдяки ланцюжку випадковостей. Із одного боку, обставини були проти, але оточуючі переконували, що мені треба займатися театром. Я жив у різних містах, переїжджав, а одного разу приїхав до Москви й вступив до ГІТІСу. Сьогодні я розумію, що зробив правильний вибір.

— Ваше уявлення про акторську професію до вступу в інститут збiглося з тим, що ви отримали в результаті після його закінчення?

— На щастя, ні, воно виявилася набагато цікавішим, набагато глибшим, аніж я передбачав будучи юним. Але навіть коли у мене склалося уявлення про акторську професію в інституті, був момент, коли я хотів усе кинути. Мені здалося, що актор — це щось дуже поверхове. Але коли я почав працювати з такими майстрами, як Роман Віктюк і Маргарита Тєрехова, то раптом зрозумів, що я ще маю осягати секрет акторської професії й як багато я не знаю, щоб стати справжнім артистом.

— Ви багато працюєте в театрі, а в кіно знімаєтеся?

— Рідко. В театрі дуже багато роботи. Я, як правило, граю без дублера, і замінити мене на час зйомок у колективі буде складно. Мені здається, що я є біологічно театральним актором. Таким, наприклад, в Англії був Джон Гілгуд. Якщо постарію й доживу до поважного віку, то, можливо, буду, як Гілгуд. Я належу до типу людей, які більше спілкуються з поезією, ніж з прозою побутового життя. А поетичне кіно в нас знімається не часто, тому кінорежисерам використати мене поки що немає для чого.

«ТУТ ЩОСЬ СЕРЕДНЄ МІЖ ШОУ ТА ДРАМАТИЧНИМ ТЕАТРОМ»

— Ваша вірність Театру Віктюка ґрунтується на тому, що для вас не існує цікавіших театральних колективів, чи просто складно потрапити на інші московські сцени?

— Справа не в інтересі. Я — складна людина, з певним типом тіла, голосу, пластики, мислення тощо. Використати максимальну кількість своїх здібностей, зокрема i музичних, i танцювальних, я можу зараз саме в цьому театрі. Віктюк використовує всі мої можливості: мій голос потрібен цьому театру, моя статура, моє музичне та поетичне мислення. В усіх же інших театрах знадобиться лише частина мене. Театр Віктюка — щось середнє між шоу та драматичним театром. Хтось приходить до нас подивитися драму, хтось шукає в нас шоу. І ця поліфонія мені близька, я максимально можу використати свій потенціал актора.

Після того як я потрапив до Віктюка, не було жодних спроб піти ще кудись працювати. До цього я відразу після закінчення інституту ненадовго вступив у «Сатирикон», але нічого там не грав. Найбільше задоволення в цей період життя полягало в тому, що я міг дуже близько споглядати Костянтина Райкіна. Цей актор для мене досі є одним із прикладів приголомшуючого професіоналізму та скаженої одержимості театром.

— А ви дуже одержимі своєю професією? Чи може статися так, що театр і велике місто вам набриднуть й ви захочете жити на природі?

— Театр не є для мене самоціллю, а деяким засобом, щоб використати свої сили. Я вдячний Віктюку, що він допомагає займатися творчим пошуком. Хоч іноді приходить думка про те, щоб усе залишити та поїхати на Іссик-Куль. Я народився та виріс у Киргизії. На Іссик-Кулі бував часто. Щоправда, коли був дитиною, не розумів, наскільки там чудове озеро. Зараз хотілося б туди з’їздити й хоча б місяць посидіти на березі, подумати про життя...